У середині тридцятих років минулого століття Чехословацька республіка залишалася єдиним острівцем демократії та стабільності в океані тоталітаризму та авторитаризму, що розливався у Центральній Європі. Чим були "закляті друзі" - гітлерівська Німеччина та сталінський Радянський Союз - нині загальновідомо. Але й Польща маршала Пілсудського, Румунія генерала Антонеску та Угорщина адмірала Горті дуже мало спільного мали з демократією в сучасному розумінні цього слова.
Звісно, довоєнна держава чехів та словаків не була ідеальним суспільством і мала свої проблеми. Та все ж, гортаючи пожовклі тогочасні книги й газети, дедалі більше упевнюєшся, що два професори - Томаш Гарріг Масарик та Едуард Бенеш - створили дуже симпатичну державу. Настільки демократичну й гуманну, наскільки дозволяли час і оточення. І важко собі навіть уявити, які муки терпів президент Чехословаччини Бенеш, який успадкував державне кермо від свого вчителя і друга Масарика і дозволив загинути цій державі. Причому двічі.
Як Еда став не шевцем, а професором
Едуард Бенеш народився 28 травня 1884 року в селі Кожлани неподалік Пльзеня. Він був наймолодшою, десятою дитиною в сім'ї небагатого селянина Матея Бенеша. Невеликий клапоть батькового піщаного грунту не міг прогодувати чисельну родину, отож Матей завів собі ще й міні-цегельню. Протягом багатьох літ він щодня до пізнього вечора порався по господарству, а вставав о другій годині ночі і йшов до цегельні. Працював завжди сам, без жодних помічників, і десь під ранок ще одна партія цегли була готова. Він сам накладав її на воза і сам розвозив покупцям, принагідно скуповував збіжжя та продавав його у Пльзені, обробляв землю. Через багато-багато років, коли син старого Матея став президентом республіки, він офіційно встановив для себе 15-годинний робочий день. На запитання з цього приводу Едуард Бенеш волів узагалі не відповідати, але зрештою не витримав: "Мій батько працював більше".
Малий Еда зростав в атмосфері важкої праці і постійного прагнення до самовдосконалення. В 1896 році він закінчив початкову школу в Кожланах, і на тому, вирішив батько, його освіта мала завершитися. Матей віддав сина в підмайстри до козланецького шевця, попри те, що Едуард дуже хотів учитися далі. Весь рік майбутній голова Ліги Націй вчився шити чоботи та черевики, і лише настійливі прохання старших братів-учителів пом'якшили серце старого Матея: зрештою, він дозволив синові вступити до Промислової школи в Празі (щось на кшталт нашого ПТУ). Але замість цього Едуард успішно склав іспити до VI чеської гімназії на Виноградах, яку й закінчив у 1904 році - двадцятирічним переростком. Бенешові випускні оцінки в гімназії не найблискучіші - за шестибальної системи, в його атестаті немає жодної "шістки", п'ять "п'ятірок" і сім "четвірок". Проте саме гімназичні роки Бенеш потім згадував як час найінтенсивнішої роботи у своєму житті. За ці роки "темний селюк" перетворився на всебічно, енциклопедично освіченого інтелігента. Вже гімназистом-старшокласником він робив професійні переклади з французької, чим, разом з приватними уроками, і заробляв собі на прожиття та плату за навчання. А ще Бенеш грав у любительських спектаклях і став найкращим футболістом гімназії. Щоправда, спортивна кар'єра скінчилася рано - в одному з матчів він отримав відкритий перелом ноги і потім до смерті накульгував.
Закінчивши гімназію, Бенеш вступив на філософський факультет Празького університету, вивчаючи паралельно також романські та германські мови. 1905 року, коли Едуард простудіював перший курс, сталася зустріч, яка дуже багато важила в його житті.
55-річний Томаш Гарріг Масарик тоді був не просто професором Празького університету та визнаним у всій Європі вченим, філософом, політологом, депутатом імперського парламенту. Масарика називали "некоронованим королем Чехії", "батьком нації". Справді, в чеських землях не було людини, що могла похвалитися більшим авторитетом. Він був вихователем, наставником і духовним лідером цілих генерацій чеської демократичної інтелігенції. І зустріч та справила величезне враження на... Масарика. Проговоривши кілька годин з
21-річним студентом, зовсім не екзальтований, а, радше, скептичний та іронічний Масарик був у захопленні. Він характеризував Бенеша як "романтика реалізму", "арістотельський тип". Саме за рекомендацією Масарика Бенеш отримав від французького уряду стипендію на дворічне навчання в Сорбонні і новий, 1905-1906, навчальний рік зустрів уже в Парижі.
Стипендія передбачала лише звільнення від плати за навчання - оплачувати житло та харчуватися студент мусив сам. Родина нічим не могла допомогти Бенешові, і він вирушив до столиці Франції, маючи в кишені 60 крон. Але ще в Празі домовився відразу з кількома чеськими газетами та журналами, що буде їхнім паризьким кореспондентом. Це обіцяло хоч і невеликий, але заробіток.
Бенеш навчався на філософському факультеті Сорбонни, де, окрім філософії, вивчав італійську, російську та англійську мови. Паралельно він став студентом Вільної школи політичних та соціальних наук, де вивчав політологію. Був активістом чеського спортивного клубу "Соколі" та чеської соціалістичної спілки "Ровност" у Парижі. Лише протягом одного 1906 року у вільний від навчання на двох факультетах час 22-річний студент опублікував 71 статтю в різних празьких газетах та журналах (жив на ці невеличкі гонорари), 19 статей у французькій пресі (французам-бо треба було пояснювати, чого хочуть чехи, а інколи взагалі, хто такі чехи), переклав чеською книгу Бернарда Шоу "Англійські фабіанці і німецькі соціал-демократи".
Бенеш провів півроку в англійських університетах і рік у Берліні. Як підсумок - через чотири роки після закінчення гімназії замість диплому він захистив у Школі політичних наук в Парижі докторську (приблизний аналог нашої кандидатської) дисертацію "Австрійська проблема і чеське питання", через рік у Сорбонні - іншу дисертацію, "Походження і розвиток сучасного політичного індивідуалізму". Габілітований (тобто став почесним доктором - приблизний аналог нашого доктора наук) Бенеш був уже в Празі у 1912 році. Йому виповнилося тоді лише 28 років!
З Парижа Бенеш, окрім двох дисертацій, привіз ще й дружину. Гана Влчкова була дочкою бідного залізничника. Але її найліпша подруга Атя Олічова - єдиною донькою празького поліцмейстера. Отож, коли Атя поїхала вчитися до Парижа, вона впросила батьків, щоб ті оплатили навчання й Гани. Едуард познайомився з обома дівчатами і закохався у Гану. 6 листопада 1909 року, уже в Празі, зіграли весілля. І дружина, і її подруга на все життя стали вірними помічницями Бенеша в його науковій, а згодом і політичній роботі. На вимогу Аті молоде подружжя оселилося у величезному будинку поліцмейстера, де й жило до 1915 року, коли Бенеш був змушений тікати за кордон, а Гану та Атю кинули до в'язниці за звинуваченням у державній зраді.
З 1908 року доктор Бенеш викладав у Празькій торговельній академії, університеті та політехнічному інституті. Попри загальноєвропейське визнання, яке він уже почав здобувати як учений, аж до вимушеної еміграції 1915 року, Бенеш так і не отримав посади штатного професора - австрійська влада вважала його (і цілком слушно) небезпечним ворогом існуючого державного ладу.
Вражають широта і розмаїття наукових інтересів Бенеша. Його науково-викладацька робота як основний вид діяльності тривала лише 6 років. Але він встиг залишитися в історії науки як один із засновників сучасної соціології. Його професійно цікавили проблеми демократії і соціальні питання в найширшому значенні слова, соціалістичні рухи і проблеми клерикалізму, реформування системи освіти в Австро-Угорщині, Бельгії, Ірландії та Швейцарії, він глибоко аналізував питання світової політики: французько-німецькі та британсько-німецькі суперечності, французько-британське зближення і посилення західних впливів у Росії, небезпеку пангерманізму. Бенеш написав монографію, присвячену особливостям англійської національної психології і специфіці британського робітничого руху, обгрунтував внесок журналістики у розвиток демократії, аналізував проблеми тиску капіталу на вільну пресу.
Тоді ж Бенеш поступово відійшов від марксизму, яким захоплювався у студентські роки, і відкинув для себе вчення про класову боротьбу як основний рушій суспільного прогресу. Молодий професор вступив до Чеської прогресивної партії, але на прохання Масарика, який тоді очолював Партію реалістів, відредагував програму цієї партії. Дуже часто виступав з публікаціями на сторінках центрального органу соціал-демократів "Права ліду". Взагалі, за кілька років після повернення з-за кордону, Бенеш став одним з помітних діячів ліберально-соціалістичного табору чеської політики, визнаним лідером якого був Масарик. Протистояли їм чеські консерватори, очолювані головою Аграрної партії Карелом Крамаржем. Але всі чеські політичні сили разом головним противником вважали імперську владу у Відні. Щоправда, відверто вести мову про незалежність ніхто не зважувався (це ж бо була державна зрада), але ідея про перетворення двоєдиної монархії на триєдину, надання чеським землям у рамках імперії таких самих прав, які мала Угорщина, була дуже популярною.
Бос мафії та голова Ліги Націй
У перші дні Першої світової, згадує Масарик, йдучи до редакції газети "Час", навколо якої гуртувалися опозиційні Австрії чехи демократичної, а отже профранцузько-британської орієнтації (консерватори, які дуже любили царську Росію, мали свої "Народні лісти"), він зустрів Бенеша. Едуард сказав старшому другові, що його мучить сумління, - треба щось робити, коли прогнила Австрія жене чехів на убій за свої інтереси. "А я вже роблю", - сказав Масарик. Так у липні 1914 року прямо на вулиці було закладено основу чесько-словацького національного опору. Професори дійшли висновку, що для цього є двоє однаково важливих завдань - по-перше, проводити агітацію в самій Чехії, щоб чехи саботували війну, а на фронті за першої ж нагоди здавалися ворогам австрійців, по-друге, добитися від держав Антанти визнання чеського та словацького народів самостійною політичною силою, що бореться разом із союзниками проти німецько-австрійської коаліції. Отож Масарик вирушив через Німеччину та нейтральну Голландію до Франції, а Бенеш зобов'язався створити на батьківщині підпілля.
Пізніше англійський біограф Бенеша Генінгсгем писав: "Тоді як Масарик був тим великим вождем, що визначав напрям політики, Бенеш був тим, хто надавав їй практичних форм".
Створену ним підпільну організацію Бенеш назвав Мафією. На початку минулого століття це слово ні в кого не асоціювалося з організованою злочинністю. Так споконвіку звалися таємні товариства сицилійських селян, що створювалися для захисту земляків від чужоземних правителів. Бенешова Мафія за якихось півроку стала чудово організованою структурою, настільки масовою, наскільки це дозволяли умови підпілля. З десяти членів Ради Мафії на чолі з Бенешем семеро були докторами філософії. І саме ці кабінетні вчені та професори змогли реально очолити і спрямовувати у потрібне русло антиавстрійський опір. Чехи і справді не воювали за Австрію - вони здавалися в полон росіянам та італійцям і поодинці, і цілими батальйонами. Але 1915 року австрійська таємна служба натрапила на слід Мафії. Члени Ради д-р Рашин,
д-р Гербен, д-р Шайнер і Вацлав Клофач були заарештовані та засуджені до страти. А Бенеш за рішенням Ради нелегально перейшов німецький кордон, добрався до Швейцарії, а звідти - до Парижа.
1916 року у столиці Франції було створено Чехословацьку національну раду, яка невдовзі проголосила себе ні багато - ні мало... урядом Чехословацької держави. Держави, якої ніколи не було, але яку Масарик з Бенешем вирішили неодмінно створити після перемоги Антанти. Саме Національна рада добилася, що з полонених чехів та словаків в Італії, Росії, а потім і Франції було сформовано чехословацькі легіони, які воювали проти німців та австрійців. Головою Нацради був Масарик, його заступником - представник чеських правих, старий мірошник з села Кляшториці Йозеф Дюріх, який перед війною багато років очолював фракцію Чеської аграрної партії в австрійському парламенті. Проте справжньою душею Нацради був її секретар Бенеш. Використовуючи свої приватні зв'язки в науковому та політичному світі Франції, Британії та США, він розгорнув безпрецедентну агітаційну кампанію за чеську справу. Адже Захід треба було ще переконувати, що чехи хочуть боротися проти австрійців та німців, а декому доводити, що чехи взагалі існують.
Влітку 1917 року під Зборовим на Тернопільщині 11 полків чеських легіонів у Росії практично самотужки зупинили наступ австро-німецької армії, після того як розагітовані більшовиками російські війська розбіглися. А на початку 1918 року чехословацькі легіонери дуже активно долучилися до повалення влади більшовиків на величезних просторах Сибіру.
Не випадково французький прем'єр Пуанкаре проголосив 1919 року у Версалі: "Чехословаки завоювали свою свободу у Сибіру, в Італії та Франції".
А поки що Масарику та Бенешу вдалося зробити, здавалося, неможливе - до жовтня 1918 року, коли Німеччина та Австро-Угорщина були змушені визнати свою поразку, Чехословацьку національну раду, а отже й неіснуючу ще державу офіційно визнали і Франція, і Велика Британія, і Італія!
28 жовтня 1918 року у Празі було проголошено Чехословацьку республіку. Вже через 4 дні Бенеш добрався через Швейцарію та охоплену революцією Німеччину додому. З тим, щоб посісти пост міністра закордонних справ нової республіки. Він очолював зовнішньополітичне відомство без перерв 17 років. Доти, доки не змінив Масарика на посту президента.
Бенеш фактично керував чехословацькою делегацією під час підготовки та укладання Версальського мирного договору. Причому претензії Бенеша вразили союзників своєю нахабністю. Він вимагав, щоб новостворена Чехословаччина отримала від Німеччини та Австрії репарації, а до її складу ввійшли, окрім отриманих, зрештою, земель, ще й уся Сілезія та Лужиці, де чехів узагалі не було (у Сілезії, особливо Східній, був певний відсоток поляків, а в Лужицях - трохи напівасимільованих лужицьких сербів). Проте це, мабуть, були свідомо завищені вимоги. Зрештою, Бенешу вдалося добитися, щоб до нової держави одійшли всі райони з мішаним чесько-німецьким, чесько-польським чи словацько-угорським населенням, навіть ті, де частка чехів чи словаків не перевищувала 5%. Приєднали до Чехословаччини і українське Закарпаття, яке отримало офіційну назву "Пудкарпатска Рус".
У Версалі австрійська делегація стверджувала, що на території колишніх австрійських провінцій Чехія та Моравія мешкає, щонайменше, 2,5 млн. етнічних німців. Бенеш з обуренням звинуватив австрійців у дезинформації, заявивши, що німців не більше
1,2 млн. Союзники повірили Бенешу, а австрійці отримали попередження за неетичну поведінку. Але сам Бенеш чудово знав, що австрійські цифри абсолютно точні!
Як наслідок, за даними першого перепису населення Чехословаччини 1921 року (який, мабуть, трохи завищив частку чехів та словаків), серед громадян нової держави 23,4% становили німці, 5,6% угорці, 3,5% українці, 1,4% євреї і 0,5% - поляки. Чехів же зі словаками Масарик (сам словак з походження) та Бенеш
"об'єднали" в єдину націю "чехословаків".
Виступаючи в 1919 році зі своєю першою промовою в парламенті, Бенеш казав: "Наша держава буде найдемократичнішою в Європі... І справді, за 20 років існування міжвоєнної Чехословаччини її громадяни так ніколи і не дізналися, що таке концтабори чи заборона політичних партій. Навіть фашистів і комуністів. Ще в грудні 1918 року було ухвалено закон про 8-годинний робочий день, а у травні 1919-го Чехословаччина однією з перших у світі ухвалила закон про державну грошову допомогу безробітним.
Бенеш був ініціатором і душею Малої Антанти, куди входили Чехословаччина, Румунія та Югославія, країни, що найбільше виграли від розподілу Австро-Угорщини. Спроби залучити до цього союзу Польщу не увінчалися успіхом через прикордонні суперечки за Тешинську Сілезію, яку поляки вважали своєю.
Чехословацький міністр закордонних справ мав у дипломатичних колах Європи та світу величезний авторитет. Багато років він очолював Комітет Ліги Націй із роззброєння, кілька разів виступав третейським суддею, визнаним обома сторонами конфлікту (наприклад, розбирав взаємні територіальні претензії Великої Британії та Ірану), два роки головував у Лізі Націй.
Британський дипломат Джон Гантер так характеризував Бенеша: "Бенеш надійний, як динамо-машина. Я ніколи не бачив, щоб він усміхався. Він невисокий та худий, носить високий м'який капелюх, що ніби додає йому зросту, і, здається, ніколи не спить, а цілодобово працює. Ніхто ще ніколи ні в чому не переконав Едуарда Бенеша. Уважно вислухавши вашу позицію, він після цього обов'язково повторить ваші твердження, пронумерувавши їх, і пересвідчиться, що правильно вас зрозумів. Потім викладе свої заперечення на кожне з ваших тверджень, теж пронумерувавши їх - 1А, 1В, 1С тощо. Головна запорука його успіху - методичність".
Ще будучи міністром закордонних справ, Бенеш справедливо вважався одним зі стовпів, на яких тримається стабільність післяверсальської системи. Визначний англійський політолог того часу П'єр Крабітс писав: "Думаючи про війну та мир, я мимоволі згадую окремих осіб. Дивлюся на Адольфа Гітлера як на втілення війни, а на Едуарда Бенеша - як на втілення миру".
"Найдорожчий президент" для "Пудкарпатскої Руси"
1 квітня 1934 року у 84-річного Томаша Масарика, який офіційно мав титул "президент-визволитель", стався інсульт. Йому паралізувало праву руку та ногу. Коли стало зрозуміло, що до першого президента вже ніколи не повернеться здоров'я, він добровільно зрікся влади і порадив обрати своїм наступником доктора Бенеша.
У грудні 1935 року Бенеша було формально обрано президентом, хоча реально він керував державою вже півтора роки - від часу хвороби Масарика.
Жодних принципових змін у політиці уряду не сталося. Ще на початку 20-х років у Празі сформувалися два основних політичних табори - "Град", празький замок, де розміщувалася резиденція президента Масарика, навколо якої гуртувалися ліберально-соціалістичні сили, та "Антиград" - об'єднання консерваторів, яких очолював Крамарж, опонент Масарика ще з часів перед Першою світовою.
Чехословаччина складалася з п'яти земель - Чехії, Моравії, Сілезії (невеличка провінція на кордоні з німецькою та польською Сілезією), Словаччини та Підкарпатської Русі.
Проблема "передвоєнна Чехословаччина та Україна" залишається і досі складною та не до кінця дослідженою. Перед Першою світовою війною Масарик і Бенеш відмовлялися визнавати українців окремою нацією і вважали їх етнографічною групою росіян, хоча й припускали, що в новій, демократичній Росії Україна може отримати якусь обмежену автономію. При створенні ж Чехословаччини Бенеш обстоював приєднання Закарпаття до неї як тимчасовий крок, спрямований на захист "уламка слов'янського племені" від остаточної мадяризації. Чехословацькі керівники ставили знак рівності між закарпатськими русинами та росіянами. 1919 року, коли Закарпаття було звільнене від Червоної Армії Угорської Радянської республіки, чехи підшукували для роботи в Закарпатті чиновників, які б володіли російською. Яким же був їхній подив, коли виявилося, що закарпатські "росіяни" російської не розуміють. Адміністративний кордон між Словаччиною та Закарпаттям, якого доти ніколи не існувало, Бенеш провів за тим самим принципом, що і зовнішні кордони країни, - всі райони, де була хоч невеличка частка словаків серед української більшості, було введено до складу Словаччини.
Крайового парламенту, який мав би, за рішенням Ради Антанти 1919 року, перебрати чи не всю повноту влади в Закарпатті, чехи аж до 1938 року, доки вони реально володарювали в Закарпатті, так і не створили. Вони посилалися на низький рівень політичної культури місцевого населення, зокрема на те, що закарпатці ще й самі не визначилися, хто вони, власне, такі. У краї функціонувало три мови - українська, російська, якою користувалися місцеві москвофіли, та "русинська", яка зводилася до спроби надати літературної форми закарпатським діалектам української. Чехи демонстративно дотримувалися "нейтралітету" у боротьбі цих трьох мов, і в школах чи державних установах вони могли вживатися на однакових засадах на вибір самого населення. Насправді ж такий різнобій просто робив чехословацьку владу стійкішою.
Найтолерантніше Прага ставилася до українців. Це стосується не лише Закарпаття - чеська земля надала притулок багатьом політичним емігрантам із Наддніпрянської України та уярмленої поляками Галичини. З 1921 року у Празі функціонував Український вільний університет, був і український сільськогосподарський інститут. Отож твердження закарпатців десь року з 1936-го, що Чехословаччина за п'ятнадцять років свого існування зробила для культурно-національного розвитку тамтешніх українців більше, аніж Австрія за 200 років, певною мірою відповідають дійсності.
Але економічне становище Закарпаття у складі Чехословаччини було, м'яко кажучи, не найкращим. Чехія, Моравія та Сілезія славилися як промислово найрозвиненіші провінції імперії Габсбургів. І в 20-30-ті роки загальний рівень їхнього економічного розвитку тягнув, скажімо, не на східно-, а на західноєвропейський. Уже Словаччина була на порядок біднішою, а Закарпаття взагалі не мало практично ніякої промисловості. В середині 30-х спеціальна комісія Ліги Націй офіційно визнала Закарпаття найбіднішим регіоном нерадянської Європи. І "найдорожчий президент" Бенеш, так само як і "президент-визволитель" Масарик, не робили практично нічого, щоб якось вирівняти кричущу невідповідність в економічному розвитку різних регіонів своєї держави.
Капітуляція
як перемога
над самим собою
Перша Чехословацька республіка припинила своє існування у березні 1939 року, коли німецькі війська захопили Прагу і утворили "Протекторат Чехія та Моравія", словацькі націоналісти проголосили незалежність своєї країни, а вояки та поліцаї угорського адмірала Горті потопили в крові напівнезалежну Карпатську Україну, яка проіснувала півроку. На той час Бенеш уже був за океаном і читав лекції у Чиказькому університеті.
Проте фактично питання про смерть цієї держави було вирішене ще восени 1938-го, під час сумнозвісної мюнхенської змови. І підписав у столиці Баварії акт капітуляції саме Бенеш.
Те, як Франція та Велика Британія зрадили у Мюнхені Чехословаччину, віддавши її в жертву Гітлерові заради "вмиротворення" нацистського хижака і "збереження миру", на жаль, правда. Але правда неповна, напівправда, яка за певних умов гірша від брехні. Протягом десятиріч боягузливій і зрадливій політиці Лондона та Парижа протиставлялася бездоганна позиція Радянського Союзу, який нібито готовий був надати Чехословаччині всю необхідну допомогу і захистити її кордони від нацистів, навіть якщо Франція не втручатиметься. І лише нібито патологічний антикомунізм Бенеша, небажання пов'язувати долю своєї країни з Радянським Союзом завадили йому попросити допомоги. Достатньо, мовляв, Бенешові було сказати лише слово - і... Гітлеру так і не дали б вирватися на "оперативний простір".
А ось тут починається велика брехня. Справді, протягом весни-осені 1938 року Бенеш 12 (!) разів звертався до радянського керівництва і всі 12 разів отримував запевнення, що Радянський Союз надасть йому необхідну і достатню допомогу на випадок нападу Німеччини. Чому ж Бенешеві забракнуло одного "так"? А тому що, крім принципових декларацій, він хотів ще дізнатися, які саме і скільки радянських військ прийдуть йому при потребі на допомогу, яким чином вони потраплять до Чехословаччини. Адже ні Румунія, ні Польща не давали згоди на проходження радянських військ їхньою територією. А спільного кордону СРСР та Чехословаччина тоді не мали.
Останні дослідження російських учених свідчать, що насправді Сталін і не збирався реально виконувати свої зобов'язання перед Чехословаччиною, які він стільки разів підтверджував. Він не мав для цього ані технічної можливості, ані просто бажання. Найбільший провокатор ХХ століття намагався роздмухати полум'я війни у Західній Європі.
Президент Чехословаччини це зрозумів. Бенеш усвідомив, що має вибирати - або капітуляція, або нерівна війна, без жодної реальної підтримки ззовні. Війна проти Німеччини та Угорщини і, цілком імовірно, ще й проти Польщі. Дуже нерівна війна, в якій Чехословаччина просто приречена на нищівну поразку.
І Бенеш вибрав капітуляцію. Він був переконаний, що вчинив правильно: "Гадаю, що моя поведінка у Мюнхені була найвизначнішим вчинком мого життя. Мюнхен - найстрашніший бій, який я коли-небудь відбув. Заявляю з усією відповідальністю, що я переміг сам себе і пожертвував собою не лише заради чехословацького народу, а й для Європи". Підписавши капітуляцію, згідно з якою Судетська область приєднувалася до Німеччини, південь Словаччини та Закарпаття - до Угорщини, а Чехословаччина починала проводити "дружню політику" щодо Берліна, Бенеш зрікся влади і виїхав до Америки. Ще півроку до остаточної ліквідації держави у Празькому Граді сидів пронімецький президент Еміль Гаха. Бенеш стверджував, що він жодної хвилини не вірив, що в Мюнхені доля Чехословаччини вирішується назавжди. Він був переконаний, що швидко, дуже швидко Гітлер розпочне війну із західними демократіями, в боротьбі з якими неминуче зламає собі шию. А своїм кроком президент зберіг чехословацький народ від непотрібних жертв і руйнувань країни.
Така логіка певною мірою виправдалася. Справді, Чехія постраждала від Другої світової найменше, порівняно з будь-якою країною Центральної та Східної Європи. Чехів не мобілізовували до гітлерівського вермахту, а в боях на боці антигітлерівської коаліції брали участь лише добровольці. Нацистський окупаційний режим у Чехії був набагато м'якшим, аніж, скажімо, у Польщі або Югославії, і скидався на становище в окупованій німцями Данії чи Голландії. Авіація західних союзників, яка практично зрівняла з землею найбільші міста Німеччини та Австрії, на території Чехословаччини завдавала ударів лише по військових цілях. Чехи вийшли з війни з найменшими можливими втратами. (Набагато менше пощастило словакам. Їм довелося і повоювати на Східному фронті - разом з німцями проти Червоної Армії, - і спливати кров'ю під час Словацького національного повстання проти німців.) Усе це справедливо. Але якби всі діяли так, як Бенеш, то червоний прапор із білим колом та чорною свастикою посередині, можливо, ще й досі гордо майорів би над усім світом?
Коли гітлерівські війська, згідно з Мюнхенською угодою, окупували Судети, чехословацькі прикордонники, природно, мали наказ не чинити опору. Вони похмуро і бездіяльно стежили за переможним німецьким маршем. Раптом один з офіцерів вихопив пістолет і почав стріляти по німецькій танковій колоні. Через кілька секунд він лежав на землі, прошитий кількома автоматними чергами, так і не встигнувши заподіяти німцям жодної шкоди. Цей випадок обійшов усі західні газети в листопаді 1938 року. Оглядачі вважали його символічним - так само безглуздо загинула б і вся Чехословаччина, якби наважилася чинити опір. І лише російська поетеса Марина Цвєтаєва, яка десять років прожила в Чехії і дуже любила цю країну, відреагувала: "Дякувати Богові. Честь Чехії врятовано".
Облуда
"народної демократії"
Поляки у 1939 році не захотіли скористатися "передовим досвідом" Бенеша. На ультиматуми Берліна про передачу йому Гданська, польського коридору, і про "більш дружню щодо Німеччини політику" Варшава відповіла рішучою відмовою. Та й Франція з Британією зрозуміли, що кожна поступка Гітлерові породжує вимогу нових і нових поступок.
Почалася Друга світова. Як і 25 років тому, з'явився шанс цього разу вже не створити, а відродити державу. Вже влітку 1940 року Бенеш сформував у Лондоні уряд у вигнанні, добився від Британії та Америки визнання, що Мюнхенська угода була нечинною від початку, що Чехословаччина де-юре ніколи не припиняла свого існування, з 15 березня 1939 року перебуває у стані війни з Німеччиною, а відтак є повноправним учасником антигітлерівської коаліції. Влітку 1941 року Бенеш домовився з Радянським Союзом про обмін послами, а Сталін почав формувати в СРСР чехословацьку армію генерала Людвіга Свободи. З'явилися чехословацькі частини і на Заході.
На кінець 1943 року стало очевидно, що Німеччина наближається до остаточної поразки у війні. Водночас Бенеш зрозумів, що слово Радянського Союзу в післявоєнній Центральній Європі буде, м'яко кажучи, вагомим. А якщо Чехословаччину від німців визволять радянські війська, то й вирішальним. І Бенеш полетів до Москви домовлятися про майбутнє. Сталін наполіг, щоб до складу уряду Бенеша увійшли комуністи, а головне, мав з чехословацьким президентом цілу низку розмов про майбутнє Чехословаччини і Східної Європи в цілому. Сталін, як згадував потім Бенеш, розгорнув перед ним три можливості післявоєнного устрою Чехословаччини: реставрація довоєнного "буржуазно-демократичного" ладу, повна "совєтізація" країни і, нарешті, "народна демократія". Цей термін уперше прозвучав саме в розмовах з Бенешем. Перший варіант абсолютно не влаштовував, за словами Сталіна, "чехословацький народ" (і, звичайно, самого Сталіна). Другий варіант із однопартійною системою, всевладдям компартії, тотальною націоналізацією і нищенням "ворогів народу" викликав жах у Бенеша, який всіляко намагався довести Сталіну, що радянська система неприйнятна для Чехословаччини з огляду на її демократичні традиції, історичний досвід та менталітет. Сталін дав "переконати" себе в цьому і запропонував Бенешу спільно знайти якийсь компромісний варіант. Так і з'явилися обриси моделі "народної демократії", де існуватиме ринкова економіка, але інтереси трудящих будуть всебічно захищені від експлуататорів, де зберігатиметься багатопартійність, але комуністи матимуть, якщо не "контрольний", то принаймні "блокуючий пакет акцій" в уряді. А головне, ця "народна демократія" в зовнішньополітичному плані буде "рівновіддаленою" від Заходу і СРСР. Звичайно, переконаний прозахідник Бенеш волів би просто демократію, без усіляких приставок, і ще не втрачав надії, що першими в Прагу вступлять американці з англійцями, а не росіяни. І тоді його "мине чаша сія". Та все ж "романтик реалізму" вважав, що "народна демократія" - набагато краще за совєтизацію країни.
9 травня 1945 року Злата Прага вітала радянських воїнів-визволителів. Ще за день перед цим тимчасовий президент Чехословацької республіки Едуард Бенеш був у звільненій радянськими військами Братиславі і 16 травня після семирічної відсутності повернувся до своєї столиці. Бенеш почав чесно втілювати у життя договір, підписаний зі Сталіним у 1943 році і деталізований місяць тому у Москві. Зокрема Сталін таємно пообіцяв Бенешу, що "гальмуватиме" чехословацьких комуністів, якщо ті надто захопляться "соціалістичними перетвореннями" на шкоду концепції народної демократії. Прем'єр-міністром тимчасового уряду став комуніст Клемент Готвальд, а міністром закордонних справ - Ян Масарик.
26 травня 1946 року в Чехословаччині пройшли вибори Установчих національних зборів. У Чехії на цих виборах перемогли комуністи, а в Словаччині - Демократична партія. 19 червня на своєму першому засіданні збори одноголосно обрали президентом Чехословацької республіки Едуарда Бенеша. Комуністи зовсім не збиралися зберігати в країні ані ринкову економіку, ані демократію. За прикладом своїх старших радянських товаришів, вони прагнули абсолютної політичної та економічної влади. 26 жовтня 1946 року, коли президент виступав на зборах Союзу народної революції, намагаючись переконати комуністів в абсолютній цінності демократії, з ним стався інсульт. Бенеш не зміг дочитати доповідь і на кілька місяців потрапив до лікарні. А комуністи продовжували наступ.
Момент істини настав у червні 1947 року. 7 червня Бенеш прийняв запрошення на участь у Паризькій конференції по плану Маршалла. Сполучені Штати виділили тоді величезну суму в млрд. для відбудови зруйнованої війною Європи (за нинішньою купівельною спроможністю, це десь 0 млрд.). Навіть прем'єр-комуніст Готвальд вважав, що його країна не має права відмовлятися від цього шансу. Але Сталін викликав до Москви чехословацьку делегацію і просто змусив їх негайно відкликати свою згоду. Саме тоді Бенеш остаточно зрозумів, що Сталін його обдурив, що ніякої "рівновіддаленості" від Москви і Заходу йому не дозволять, що гарне словосполучення "народна демократія" - лише ширма для совєтизації країни. Через тиждень у Бенеша стався новий інсульт, набагато тяжчий за попередній. Після цього зломлений президент уже просто повільно помирав. І разом з ним помирала демократична Чехословаччина. Останню спробу зупинити сповзання країни до комуністичної диктатури було зроблено у лютому 1948 року. Але цей "путч" закінчився поразкою, і Бенеш був змушений підписати відставку 12 "буржуазних" міністрів. 10 березня міністр закордонних справ Ян Масарик (якого Бенеш бачив своїм наступником) наклав на себе руки, викинувшись із вікна службового кабінету.
А 7 червня змушений був написати заяву про відставку сам Бенеш - комуністам більше не була потрібна в його особі "демократична ширма", яка прикривала б суть диктатури.
Едуард Бенеш помер 3 вересня 1948 року. За два тижні до смерті він писав: "Моєю найбільшою помилкою було те, що я до останньої хвилини відкидав ймовірність того, що Сталін мене цинічно і холоднокровно дурив. Усі його запевнення були умисним і свідомим обманом". Друга після Мюнхена спроба знайти компроміс з дияволом завершилася цілковитим фіаско. У 1948-му Бенеш знову втратив республіку.