В Україні точиться жвава дискусія навколо перспектив утворення єдиної Церкви. В ній беруть участь церковні і громадсько-політичні діячі, включно з депутатами Верховної Ради і працівниками секретаріату президента. Останнім прикладом голосу в дискусії стала нещодавня серія статей священика Петра Зуєва в газеті «Дзеркало тижня» (№№ 3—5). У них було подане церковно-історичне тло проблеми, актуальний стан УПЦ у контексті світового православ’я і можливі варіанти надання Українській Православній Церкві канонічної автокефалії. Не входячи в дискусію щодо подання й інтерпретації історичних фактів, хотів би звернути увагу на те, що погляд автора на Церкву спирається на тезу, загальновживану в нинішньому церковному мисленні, в якому Церква і конфесія тотожні. Проте так мислили не завжди. Конфесійне, звужене розуміння Церкви з’явилося внаслідок виникнення у ній поділів і розколів. Суть цього розуміння можна окреслити афористично: Христос створив Церкву, люди натворили конфесій, Христова Церква одна, конфесій багато. Христова Церква як таїнство спасіння триває в історії, конфесії виникають і зникають, як і все людське.
Конфесії, значить — розділеність
Коли 1054 року розірвали церковне сопричастя Римська і Царгородська Церкви, то в жодній з них не припинилося діяння єдиної Христової Церкви. Жодний із соборів чи то Західної, чи Східних Церков, які були скликані після 1054 року, не наважився назвати іншу Церкву єретичною. Більш того. Як з боку Заходу, так і Сходу дозволяли вірним в окремих випадках приймати святі Таїнства, тобто сповідатись і причащатись одні в одних, через те непрямо визнаючи дійсність благодатного життя у кожній Церкві. Так виявляло себе автентичне церковне мислення, долаючи спокуси до його конфесійного звуження. Проте і конфесійність давалася взнаки, прагнучи підмінити церковність.
За конфесійного підходу вся історія нашої Київської Церкви перетворюється в набір нісенітниць: 988 року князь Володимир хрестив народ у православну (чи католицьку, якщо це було до 1054 року?) віру як конфесію. Відразу виникає великий спір між конфесійними істориками, в якому кожен тягне у бік своєї конфесії. 1439 року, після підписання ухвал Флорентійського Собору, зокрема митрополитом Київським і всієї Руси Ісидором, наші конфесійно православні предки стали конфесійно католиками, тобто уніатами. 1596 року, знову ж таки невідомо яким чином «оправославлені» у післяфлорентійський період українці внаслідок Берестейської унії в черговий раз стали конфесійними католиками. 1839 року конфесійні католики стали конфесійними православними, 1946 року те саме сталося в Галичині, а 1989 року знову конфесійні православні стали конфесійними католиками, вірними УГКЦ. Якщо в конфесійному запалі уважати зміну конфесійної юрисдикції зміною віри, то понадтисячолітня наша церковна історія є суцільною смугою зрад, змін вір, відпадінь від спасіння тощо.
Конфесійний підхід до Церкви був привнесений у нашу історію насамперед ініціаторами розділення 1054 року, тобто візантійцями і римлянами. Попри те, що багато «води спливло» від тих часів, сам підхід і досі продовжує визначати міжцерковні відносини, зокрема в трикутнику «Рим — Царгород — Москва», який для нашої Церкви був справжнім «трикутником смерті». Основні риси древнього і водночас постійно оновлюваного конфесійного підходу, в якому виправдовується і раціонально обґрунтовується поділ Церкви, такі:
— ствердження єдиноспасительності тільки власної конфесії;
— вороже ставлення до інших конфесій чи їх ігнорування;
— прагнення якщо не знищити, то бодай підпорядкувати собі іншу конфесію.
Через свій нетерпимий і агресивний характер таке мислення не просто робить поділи легітимними, воно неминуче породжуватиме нові поділи. У той час, коли Христос закликав служити, люди «від імені Христа» прагнуть панувати, що неминуче призводить до конфлікту з іншими «шукачами» влади. Для конфесійного мислення «інша» конфесія — насамперед конкурент і подразник, що його за будь-яку ціну потрібно упокорити, зробити другорядним, якщо не маргінальним.
Конфесійне мислення протиставило між собою не тільки Римську і Царгородську Церкви, але й, починаючи з 1448 року, охопило також і Московську Церкву, історія окремого існування якої почалася з виразного протиставлення «уніатському» Царгородові та «єретичному» Римові. Кожна з трьох Церков змагалася за першість у християнстві, кожна вимагала від Київської Церкви конфесійного підпорядкування виключно їй. Київська Церква змирилася з нав’язаним їй конфесійним мисленням і, поділившись на конфесії відповідних «орієнтацій», протягом століть випрацювала психологію уніатства як залежності від однієї з трьох Церков — конфесійних конкуренток у змаганні за владу і впливи.
Коли у ХХ столітті туга за єдністю християн втілилася в екуменічному русі, то кожна з трьох Церков у різний час і різною мірою прилучилася до процесу пошуку єдності. Проте найслабкішим місцем католицько-православного діалогу стало небажання, а тому й неспроможність провідних Церков відмовитися від конфесійного мислення. Воно розуміє єдність Церков, як:
— «навернення» іншої конфесії до своєї через «покаяння» чи різні форми компромісу;
— уніфікацію відмінних форм богослів’я, духовності, канонічного устрою іншої конфесії з «кращими» і нормативними формами конфесії власної;
— юридично-канонічне підпорядкування іншої конфесії.
Очевидно, що за конфесійного мислення єдність може бути досягнута завдяки адміністративним чи політичним діям «ззовні» конфесій, що на рівні загалу віруючих цих конфесій буде сприйматися як насильство над їх християнським сумлінням. Єдність насамперед зовнішньо-інституційна є штучною і нетривкою. Адже йдеться не про єдність рівних помісних Церков у Церкві Христовій, а про підпорядкування слабкіших (чисельно, організаційно, політично) конфесій конфесії сильнішій.
Конфесійний трикутник
Таке мислення характеризує й наші українські традиційні конфесії. Вони насамперед оглядаються на дії зовнішніх центрів, на які орієнтуються. Центри ж, як бачимо, не готові до єдності. Коли ж чиняться спроби щось зробити в Україні, то найчастіше представники конфесій копіюють підходи своїх «центрів тяжіння». Самі центри стимулюють конфесійні підходи, стверджуючи, що статус Української Церкви може бути вирішеним виключно в одному з центрів чи внаслідок домовленості між центрами «понад головами» українських конфесій. Останні залежать від згаданих центрів не лише історично і психологічно, але й канонічно-юридично. Так, УГКЦ є в канонічній залежності від Римської, УПЦ МП — від Московської, УАПЦ, попри назву «автокефальна», саму себе поставила у залежність від Царгородської, а УПЦ КП політично узалежнилася від існування Української держави. Ці узалежнення неначе провокують Рим, Царгород, Москву, та ще й Українську державу до «більш рішучих дій» щодо українських конфесій, унаслідок чого останні є «яблуком розбрату» між ними, а Україна — конфліктогенною територією, на якій перехрещуються «різновекторні» геополітичні інтереси великих Церков.
Ураховуючи об’єктивно існуючі зовнішні і внутрішні чинники, які склалися навколо питання про утворення Єдиної помісної Церкви, ми стоїмо перед історичним вибором шляху до єдності.
Варіант перший, конфесійний. Існують три українські православні конфесії. Одна з них «канонічна», бо зберігає підпорядкування іншій конфесії під назвою «Російська Православна Церква», решта «неканонічні», бо демонстративно відмовилися від підпорядкування їй, вибравши натомість інші види залежності. Все, що сталося, зводиться тільки до канонічно-дисциплінарної проблеми, залишаючи без відповіді суттєвіші питання про реальні відмінності між РПЦ і УПЦ. Яка розв’язка пропонується? «Недисципліновані» конфесії через «покаяння» і підпорядкування мають злитися з «канонічною», а та, своєю чергою, «якщо цього захочуть усі вірні», колись у майбутньому, можливо, добиватиметься надання автокефалії з боку РПЦ. Остаточно справа автокефалії залежить не від УПЦ, а від РПЦ, бо конфесійність у міжцерковних відносинах — не партнерство, а залежність. До цього слід додати, що на рішення РПЦ у міжцерковній ділянці великий вплив має міжнародна політика Російської держави, з якою узгоджуються «зовнішні церковні зносини» РПЦ.
З так окресленої конфесійним мисленням ситуації виринає низка проблем. По-перше, нереальним видається спосіб «лікування» поділів усередині українського православ’я через підпорядкування «неканонічних» конфесій одній «канонічній», кількісно менших — кількісно більшій. Адже кожна з поділених конфесій уважає себе Церквою, до того ж «ядром», центром майбутнього об’єднання, якому мають підпорядкуватись інші. Дехто очікує якогось державного об’єднавчого декрету, яким конфесії були б змушені до об’єднання. Проте утворена таким способом «державна» конфесія тільки б збільшила число православних конфесій, «відкусивши» від кожної якусь дещицю. Мрії про суто конфесійне приєднання до однієї конфесії стають з кожним роком примарнішими, бо нове покоління архієреїв і священиків, яке прийшло в кожну окрему конфесію останніми роками, вже не відчуває трагічності розколу й адаптувалося жити «саме по собі».
По-друге, конфесійне розуміння православ’я не передбачає участі в об’єднавчому процесі ще однієї конфесії, тобто УГКЦ. Адже, з історичного погляду, вона належить до тієї ж церковної традиції, що й православні конфесії, проте до конфесійного православ’я не належить. Вона також не належить до римо-католицької конфесії. Коли представники римо-католицької і православної конфесій ведуть між собою екуменічний діалог про «єдність Церков», під якою часто розуміють не так «зустріч у правді й любові», як баланс певних поступок і компромісів, то в такому «діалозі» неможливо знайти місце для УГКЦ.
Постає закономірне питання: чому діти однієї древньої Київської митрополії більше не відчувають спорідненості між собою? Відповідь випливає з аналізу історії, в якій конкуруючі між собою Рим, Царгород і Москва підпорядкували собі ту чи іншу частину єдиної Київської митрополії і спричинили трагедію її конфесійного розколу. Адже, на думку митрополита Андрея Шептицького, українців розділили не внутрішні, а зовнішні чинники. Кожна конфесія колись єдиної митрополії потрапила в залежність від зовнішнього центру і з часом стала дивитися на «інших» його очима. Українці сприймають одне одного так, як Рим сприймає Москву чи Москва сприймає Царгород. Тому й, наприклад, вірний Московського патріархату сприймає свого співвітчизника греко-католика як «інославного», бо так Москва сприймає Рим. Як афористично висловився один із церковних письменників УГКЦ, Київська митрополія з часом звелася до Уніатської Церкви, складеної з римських, царгородських і московських уніатів. Кожна з українських конфесій протягом століть сформувала психологію залежності, дуже схожу на комплекс меншовартості. Він проявляється у спробах підвищити власний канонічний статус через очікування його підвищення «центром», у якому краще знають час і місце для цього. Дотепер кроки наших конфесій у цьому напрямі мали або просительний характер прохань і петицій чи то про установлення патріархату (УГКЦ), чи про «дарування» канонічної автокефалії (УПЦ МП). Ці петиції Церков супроводжуються листами-зверненнями представників політичної влади, своєрідними «чолобитними», скерованими то до Рима, то Царгорода, то Москви. Або це були «партизанські» рішення про демонстративне проголошення власного конфесійного патріархату чи автокефалії (УПЦ КП і УАПЦ). Притому мається на увазі, що інші великі конфесії з часом змиряться з доконаним фактом і «заднім числом» визнають новий стан речей. Цей показовий бунт «дітей» проти «батьків» є другою стороною залежності і не приносить миру. Конфесійні патріархати чи автокефалії завжди конфліктогенні. Вони не об’єднують чи зближують, бо прагнуть панівного статусу для своєї конфесії й упокореного для інших.
До єдності через сопричастя
Як бачимо, пошук Єдиної помісної Церкви в ситуації уніатської залежності українських конфесій від інших Церков видається безперспективним. Єдина помісна Церква стала б можливою, образно висловлюючись, наступного дня після «ідилії» досягнення єдності між Римом, Царгородом і Москвою. Зрозуміло, що ця перспектива нереальна як у близькій, та і віддаленій перспективах. Кожна із Церков використовуватиме важелі впливу на залежні від них конфесії, аби вони й надалі перебували в конфесійному «фарватері» і не важилися самочинно змінювати статус-кво. Якщо наші конфесії пасивно погодяться з існуючим станом неготовості до єдності між цими християнськими центрами, то потрібно взагалі відмовитися від самої ідеї Єдиної помісної Української Церкви.
Іншою можливістю нашого історичного вибору є церковний або еклезіальний шлях до однієї помісної Церкви. Адже помісність — це не тільки наявність зовнішніх умов для надання автокефалії — наприклад, політично окремої території, регіональних і мовних особливостей тощо. Всього цього предостатньо. Помісність — це також ступінь усвідомлення власної церковної самобутності, готовість підійнятися у мисленні від конфесії до Церкви, взяти відповідальність за своє існування й розвиток, а також здатність будувати партнерські сопричасні відносини з усіма Церквами-Сестрами. Церковний шлях до єдності для нас — це відчути себе єдиною помісною Київською Церквою, яка вже існує в сопричасті конфесій київської традиції, а також усвідомити єдину Київську Церкву в сопричасті з Церквами-Сестрами Рима, Царгорода і Москви.
Є незаперечним фактом, що всі конфесії київського християнства мають однаковий Символ віри, тобто сповідують одну віру. І православні, і греко-католики спільно вірують в «єдину, святу, соборну і апостольську Церкву». Те, що осягаємо вірою, глибше від наших уявлень і розумінь. Церква, яку осягаємо вірою, глибша від конфесійних її розумінь. Силою божественної присутності Церква єдина завжди, а привнесені людьми поділи не порушують її благодатної спасительної дії. Завдяки вірі ми осягаємо, що і наша конфесія входить до єдиної Христової Церкви. Визнання дієвості Таїнств іншої конфесії є виявом зрілої готовості до сопричастя з нею, найповнішим виявом якої є сопричастя євхаристійне. У нашому історико-культурному контексті єдина Христова Церква втілилася в Київській Церкві — спільній Матері українських християн. Вона понад тисячі років була, є й залишиться духовною Батьківщиною всіх своїх дітей, хоч би де вони проживали і до якої конфесії належали б. Визнати цю істину кожною конфесією — це виявити готовість своєї конфесії стати і бути Церквою, це ознака зрілості, тобто помісності. Віра первинна щодо канонів, створених для служіння вірі й спасіння вірних, а не навпаки. З церковного погляду, виникнення на початку 90-х років ХХ століття православних конфесій київської орієнтації, як і орієнтація на київський центр з боку УГКЦ, є виявами позитивного процесу розвитку помісного відчуття єдиної київської ідентичності, подолання дотеперішніх незрілих конфесійних меж.
Щодо сопричастя з Церквами-Сестрами Рима, Царгорода і Москви, то при церковному підході втрачає сенс сама форма «дарування» автокефалії чи зовнішнього установлення патріархату. Адже коли Церква стає помісною, тобто церковно «дорослою», то її дорослість є наслідком її внутрішнього розвитку і через те не залежить від реакцій на неї з боку Церков-Сестер. Тим більше, дорослість не може бути надана чи встановлена. Однією з рис осягнення помісності є здатність Церкви до сопричастя з усіма Церквами спільної віри, а не лише з деякими. Тут потрібно дуже чітко підкреслити: йдеться не про нову унію з Римом (уніатська залежність несумісна з помісністю, подібно як дитинство несумісне з дорослістю), але й також не про унію з Царгородом чи Москвою. Часи уній минули. Сопричастя з цими Церквами — показник насамперед нашої зрілої помісності. Вона залишає за Церквами-Сестрами право сприймати нашу помісність настільки, наскільки вони готові до сопричастя з нами. Адже не тільки ми маємо проблеми із сопричастям. Але і вони і ми покликані до зростання віри в єдину Христову Церкву, якою глибинно всі ми є.
Слід визнати, що Єдина помісна Українська Церква як спасительна благодатна дійсність вже існує. Ця єдність віри і Таїнств потребує зовнішнього вияву в усвідомленому сопричасті конфесій (чи різних юрисдикцій) київської традиції, тобто в сопричасті УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ. Єдина помісна Українська Церква є в сопричасті з Римською, Царгородською і Московською Церквами, маючи з ними євхаристійне єднання у своїх конфесіях. Спосіб констатацій спирається не на конфесійно-конфронтаційне, а на церковно-об’єднавче мислення.
Якщо завдяки зміні підходів ієрархи українських конфесій оберуть таку можливість творення Єдиної помісної церкви, то, з одного боку, збережуть усі свої конфесійні особливості. Водночас кардинально зміниться атмосфера міжконфесійних відносин, бо сопричастя вчитиме взаємної довіри, підтримки і солідарності, а спільне служіння конфесій суспільству ставатиме все вірогіднішим служінням Церкви. В атмосфері сопричастя різних юрисдикцій, однаково почесній для кожної, самі конфесії з часом визначаться, до якого рівня інституційно-канонічного зближення між собою вони готові. Ті чи інші форми організаційної єдності Київської Церкви створюватимуться органічно як етапи дозрівання конфесій у динамічному процесі сопричасного життя. Для Церков-Сестер спільна помісна платформа Київської Церкви (чи «Єдиної помісної Церкви» — річ не в назві) стане сигналом про її дорослість і, через те, про потребу по-іншому вибудовувати відносини з нею. Адже один рівень відносин з конфесією, інший — з Церквою.
Що можуть зробити Церкви-Сестри для підтримки Київської Церкви? Визнати дійсність і благодатність Таїнств у кожній конфесії та визнати за кожною конфесією право визначати своє місце в Київській Церкві. Першим визнанням стверджується сопричастя з Київською Церквою, а другим — її помісність. Завдяки першому визнанню через Київську Церкву відновлюється сопричастя Церков Сходу і Заходу, що становитиме перший крок у подоланні наслідків 1054 року. Завдяки другому визнанню за Церквою Києва визнається «право бути собою» і самій визначати свій канонічний статус (митрополичий, патріарший тощо). Це зніме патову ситуацію, за якої один християнський центр через конфесійну за характером ініціативу щось «надати» «своїй» конфесії неодмінно увійде в конфлікт з іншим. До речі, небажання конфліктувати між собою є головною причиною дотеперішнього уникання будь-яких серйозних вирішень «української церковної проблеми». Беручи відповідальність на себе, Київська Церква розрядить атмосферу невизначеності навколо неї й почне бути носієм примирення між християнськими центрами.
Вибір церковного шляху до помісності став би здійсненням єдності українського народу, бо навчав би різні регіони України своєрідного «сопричастя» між собою на основі принципової єдності Української (Київської) Церкви. Єдина Церква згуртувала б не тільки народ в Україні, але й на поселеннях. Що ми оберемо? Чи далі обмежуватися конфесійною залежністю, залишаючись статистами сучасної християнської історії, чи вільно й свідомо брати у свої руки відповідальність за майбутнє і послідовно його творити? Нехай відповідь підкажуть Святий Дух і наша совість.