Гульбану Укетайкизи, яку на її батьківщині, в Казахстані, більше знають під псевдонімом Джулія Найман, - професор Казахського національного університету мистецтв в Астані, де викладає режисуру та психологію творчості, автор телепередач про проблеми сучасної казахської сім'ї. Кінорежисер, сценарист, письменник. Творчий шлях розпочала в Голлівуді - опановувала режисуру, вивчаючи академічний університетський курс Master Degree. За гучний фільм "Книга пам'яті" удостоєна звання "Екран шеберi" ("Майстер екрана") Спілки кінематографістів Казахстану та спеціальної премії благодійного фонду імені Артема Боровика. Її творчість здобула високу оцінку і в нас в Україні - 2012 р. Гульбану Укетайкизи стала лауреатом фестивалю "Слов'янські традиції" в номінації "Драматургія" за сценарій мюзиклу "Дім моєї мрії". Тут-так, у Криму, їй вручили російський громадський орден "За внесок у культуру"...
- Гульбану, ми з вами зустрічалися двічі - на Всесвітньому форумі духовної культури в Астані та на фестивалі "Слов'янські традиції" у Криму, і всюди ви виступаєте то під своїм рідним іменем, то під псевдонімом. Чому ваше творче ім'я - Джулія Найман?
- Коли я жила в Америці, американцям важко було вимовити моє ім'я, отож простіше було назватися Джулією, а Найман - назва мого казахського роду, у казахів ім'я роду має велике значення. В цьому суть сучасної казахської жінки, уже "європеїзованої", але міцно прив'язаної до свого історичного коріння...
- Це ваш перший приїзд в Україну?
- В Україні я вперше побувала 13-річною піонеркою, коли відпочивала в Артеку. Сорок років зберігала в пам'яті відчуття захоплення. Потім приїхала в Київ у 1985 р. з "Поїздом дружби" під час молодіжного туру в Україну й Чехословаччину, присвяченого 40-річчю Перемоги.
Торік відбулася "експедиція" у Київ з відвідуванням духовних місць - Києво-Печерської лаври та Володимирського собору. У нас було всього кілька днів - два в Києві, два в Ялті, два - на мисі Казантип. Ми встигли заїхати у Феодосію - в музей Айвазовського та Олександра Гріна. У Коктебелі відвідали музей Максиміліана Волошина, побували в Лівадійському палаці. Ця поїздка допомогла знайти підтвердження всім новим знанням про Бога, життя та Всесвіт...
- Сьогодні знову стає модно говорити про Шовковий шлях, про Схід, про його самобутні традиції. Як тепер живеться жінкам у Казахстані?
- На вулицях наших міст можна зустріти молодих жінок у мусульманському одязі - дуже гарно, якщо витримано зі смаком. Така дівчина пливе, як лебідь, тонка, витончена, цнотлива. Але іноді зустрічаються жінки в темних похмурих балахонах, які приховують фігуру, з некрасиво зав'язаною хусткою, що ховає обличчя.
З історії відомо, що казахська жінка ніколи не закривала обличчя, на відміну від інших жінок Сходу. У Корані ніде не написано, щоб жінка була закрита з голови до п'ят. Навпаки, там є рядки, що потрібно одягатися яскраво й красиво, тільки не слід оголюватися й викликати у протилежної статі похітливість. У Священній книзі сказано, що жінка рівна чоловікові, але в чоловіка більше відповідальності перед Богом за свою сім'ю. Все залежить від того, хто як трактує Слово Боже. Тому дуже важливо, щоб люди були освічені і читали Коран самостійно. А поки що на наших вулицях можна зустріти і жінок-курильниць із декольте, і наглухо закритих...
- Яких тем сім'ї ви торкається у своїх передачах?
- Традиційно казашка - це типово східна жінка, націлена насамперед на сім'ю. Але реалії сьогодення змінили й жінок. Багато хто пішов у бізнес, створили свої компанії, багато працюють.
Сьогодні в нас важко знайти хорошу дівчину для створення сім'ї, жінки стали легкодоступними. Головні пріоритети - гроші й секс. Жінки заходять в інтимні стосунки, не відчуваючи при цьому сильних почуттів, на чоловіків дивляться по-споживацьки. Виходячи заміж із такими установками, швидко розлучаються, скаржачись при цьому, що чоловіки сьогодні не ті...
Віддавна на Сході саме жінка виховувала чоловіка, берегла сім'ю. Від природи чоловік - мисливець, йому треба завойовувати жінку, долати труднощі, облагороджуватися, щоб домогтися прихильності коханої. Вона має бути недоступною - тільки тоді він її цінуватиме! Натомість жінки самі чіпляються на шию, у перший же день лягають у ліжко, ось і маємо чоловіків - розчарованих, розбещених, цинічних.
- Чула, що чоловіки в Казахстані не проти мати кілька дружин. Як до цього ставляться казашки, і чому останніми роками виникла така тенденція?
- Фінансово забезпечені чоловіки в Казахстані часто заводять собі другу сім'ю, а інколи й третю. Ніхто цих речей у нас не коментує, не засуджує. Кілька разів намагалися протягнути закон про багатоженство в парламент, обґрунтовуючи тим, що це поліпшить демографічну ситуацію, підніме статус жінок, котрі не мають чоловіка. Посилаються на закони, які були в казахів у дореволюційні часи, і найголовніше - на Священну книгу, в якій сказано, що чоловіку дозволено мати чотирьох дружин. Але в Корані написано, що чоловік може привести в дім другу дружину, якщо перша не в змозі народити йому дитину, хвора, та й то лише з дозволу першої дружини. А якщо привів, то має ставитися до всіх своїх дружин однаково, нікого не кривдити. Хто це може зробити? Завжди котрійсь віддаватиме перевагу. І хто сьогодні заводить нову сім'ю з дозволу першої дружини? Хто її взагалі запитує?
У давні часи казахи мали кілька дружин, тому що це було обґрунтовано економічно, була висока дитяча смертність, інакше не вижити.
У моїй сім'ї прадід украв кохану дівчину, коли вона мала стати третьою дружиною бая. Вони втекли і довго ховалися в горах. Це позначилося на її здоров'ї: вона не могла мати дітей. Тоді спустилася в аул і сама привела дідові молоду дружину, яка народила йому синів. Так розпочався рід мого батька, але всі вважали матір'ю старшу дружину й від неї вели початок нашого роду. У діда мого чоловіка було дві дружини. Вони жили дружно і після смерті чоловіка разом виховували своїх дітей, урятували їх від голоду у 20-30-ті й післявоєнні роки.
А сьогодні заводять собі дружин не для того, щоб вижити, а потураючи своїм бажанням...
- Скільки у вас дітей, і який у них рід занять? Кількість дітей у вашій сім'ї - норма для Казахстану?
- Сьогодні в Казахстані відзначається підвищення народжуваності, оскільки люди стали жити краще. Багатодітною матір'ю вважається жінка з чотирма дітьми.
Держава виплачує одноразову допомогу при народженні дитини. Вона не таке велика, як російський "материнський капітал". Моя думка: якщо ти готуєшся народжувати дітей, то не треба розраховувати на державу або на батьків - розраховуй на саму себе. Я знаю казахські сім'ї, у яких більше шести дітей, котрим ніде жити й нічого їсти. Їх підтримують благодійні фонди, просто добрі люди. Сімей із утриманською позицією сьогодні багато. Вони переїжджають у міста в надії знайти роботу, але без професії й кваліфікації у місті робити нічого...
У мене троє дітей і четверо внуків. Старший син - філософ, теолог, пише книжки, батько трьох синів. Донька закінчила Бостонський університет, магістратуру в Лозанні, творча, ділова особистість. Виховує півторарічного синочка і встигає працювати для душі. Молодший син закінчує університет, займається спортом.
Старші діти виростали в радянські часи, коли я багато працювала. Молодший син народився у тяжкому 1992-му, коли не було навіть пелюшок. Але з ним у сім'ю прийшов достаток і повнота життя. Коли я його народила, відчула себе сильною: тепер ніхто мене не зможе зламати, я мати трьох дітей! Тоді я вважалася багатодітною матір'ю. А сьогодні це норма для нашої країни, і навіть менше норми...
- Багато в Казахстані жінок із вдалою творчою кар'єрою? Ви правило чи, швидше, виняток?
- У нас чимало жінок, які знайшли себе у творчості: співачки, поетеси, акторки, дизайнери, балерини, музиканти, художники, є навіть диригент! Серед них і мої колеги - режисери та продюсери. З жінок-режисерів мені імпонує Жанна Ісабаєва, її фільми близькі по духу, вона порушує в них моральні проблеми нашого суспільства.
За першим своїм фахом я - учитель англійської мови, закінчила педагогічний інститут. Тривалий час викладала англійську мову, методику виховання, психологію спілкування, на обласному радіо вела авторську програму "Для вас, подруги" і 2000 р. була визнана найкращим журналістом Актюбінської області. Потім пішла в режисуру...
- Знаю, що ви багато подорожуєте. Це стиль життя?
- Я побувала у багатьох європейських країнах, жила й навчалася в Америці, а нинішнього року моя душа запрагнула відвідати місця духовні, наповнені позитивною енергією, поспілкуватися з людьми, для яких духовність на першому місці. Це Київ, Крим, Іссик-Куль...
Не відвідую місця тусовок, оскільки енергетика там така чорна, сповнена фальші й порожнечі, що я потім хворію.
Лаштуюся в Індію - по нові враженням, одкровення, новий виток пробудженої свідомості. На жаль, бракує часу на осмислення багатьох речей, на читання книжок, які вже куплені і чекають своєї години. Смакую зустріч із ними та чекаю моменту, коли зможу заглибитися в читання. Я давно вже усвідомила своє "призначення": за природою своєю, я місіонер, просвітитель.