Відомо, що в конфліктах на мовному ґрунті, які точаться, зрозуміло, не між самими мовами, а між їхніми носіями, більше шансів на перемогу мають агресивніші, наполегливіші й краще організовані. Якщо, до того ж, вони отримують могутню підтримку з боку сусідньої держави, яка має тривалий історичний досвід територіальної експансії зі «збиранням земель», супроводжуваної нав’язуванням своєї мови, то опоненти можуть здолати небезпеку мовно-культурного поглинання своєї нації, коли протиставлять не меншу твердість і наполегливість у відстоюванні прав своєї мови.
На жаль, поки що носії української мови у справі захисту законного права своєї мови на роль державної, тобто мови загальнотериторіального поширення у своїй країні, виявляють значно меншу солідарність і послідовність, ніж проросійськи орієнтовані групи.
Найбільш прикре в нашій ситуації те, що назагал серед населення України конфлікту між українськомовною і російськомовною його частинами фактично немає. У Києві добре пам’ятають початок 90-х років, коли більшість київських шкіл було переведено на українську мову навчання, і російськомовні кияни без жодного спротиву повели дітей до українських шкіл. Не меншу зацікавленість у поширенні української мови продемонструвала українська людність нещодавно, коли завдяки зусиллям віце-прем’єра з гуманітарних питань В. Кириленка нарешті з’явилися фільми, дубльовані українською мовою, і українська версія фільму «Тачки» здобула найбільший касовий збір за всю історію кінопрокату в незалежній Україні.
Відсутність донедавна конфронтації у стосунках українськомовних і російськомовних груп населення підтверджують і соціологічні дослідження. Так, експертне опитування, проведене в Києві у 2000 р. Центром соціологічних досліджень «Громадська думка» під керівництвом Ганни Залізняк, у якому взяли участь 42 фахівці з гуманітарних питань, засвідчило, що експерти не вважають сучасну мовну ситуацію Києва конфліктною. Індекс конфліктності, за загальною оцінкою, становив усього 0,243 (за шкалою, де «0» — мінімальна конфліктність, а «1» — максимальна). Проте відносна рівновага може бути порушена в разі зміни статус-кво. При цьому підвищення статусу української мови, на думку експертів, не несе в собі загрози міжнаціонального конфлікту, понад те — усуває його можливість. Індекс конфліктності у такому разі становить тільки 0,073. Зовсім іншу картину спостерігаємо в разі надання російській мові статусу державної. Індекс конфліктності за такого розвитку подій збільшиться, як вважають експерти, в десять разів і становитиме 0,716.
Таким чином, напруга і протистояння на мовному ґрунті не так відповідають реаліям сучасного суспільного життя в Україні, як штучно провокуються, за активної підтримки Кремля, з боку регіональних еліт Сходу і Криму.
Відтак постійні посилання на права російськомовних громадян, як і гасло рівноправності мов, у даному разі є не чим іншим, як спробою маніпулятивного впливу на масову свідомість.
Очевидно, що юридична й функціональна рівноправність мов — різні речі. Мови можуть бути рівними юридично, але вони не бувають рівними функціонально. У кожній державі, в тому числі багатонаціональній, функції засобу міжетнічного спілкування завжди, за винятком конфедеративних утворень, надаються одній мові. Тому державна мовна політика в сучасних демократичних країнах ставить перед собою подвійну мету — вона має забезпечити виживання та розвиток кожної окремої мови і забезпечити функціонування однієї державної мови як міжетнічного засобу спілкування на всій території країни. Тому зазвичай державні, або офіційні, мови не обмежуються функціями мов етнічного поширення, тобто вживаються не тільки в середовищі свого етносу, а й, принаймні в офіційних сферах, виконують роль засобу спілкування представників усіх етносів, які населяють країну.
Згадаймо, що в Конституції СССР жодна мова не мала статусу державної, всі мови юридично були проголошені рівноправними. Але російській мові було надано статус мови міжнаціонального спілкування. І цієї її функції цілком вистачило для збереження за нею того ж панівного становища, яке вона мала у царській Росії.
Отже, якщо керівництво нашої держави хоче справжнього, а не фіктивного розлучення з імперією, воно має подбати про те, щоб українська мова отримала повноту функцій, належну їй як державній. Дії ж тих політиків, котрі прагнуть зберегти функціональну повноту російської мови, а тим самим поспішають юридично узаконити цей її статус, слід розцінювати не інакше, як намагання утримати український народ на ланцюгу, що прив’язує його до комуністичного минулого, за влучним висловом Валерії Новодворської. І, додамо, до минулого не тільки комуністичного, а й самодержавного.
А те, що ланцюг це один, засвідчує єднання регіоналів із комуністами у Верховній Раді і їхня солідарність щодо всіх тих проектів, які, в разі їх реалізації, знищать державний суверенітет України і повернуть її в лоно імперії. У цьому біло-блакитно-червоному альянсі сфокусовано постколоніальну специфіку нашої політичної ситуації і її принципову відмінність від політичного розвитку країн Європи.
Наші ветерани Компартії об’єднались із новітнім класом буржуазії на тій основі, на якій неможливим є союз лівих із правими у парламентах інших країн, а саме на основі антинаціонального спрямування політичної діяльності.
Ідеологічні опоненти, наприклад, у парламенті Франції або Італії залишаються передусім французами та італійцями, які керуються в своїй діяльності національними інтересами. Ані лівим, ані правим там не спаде на думку захищати інтереси не своєї країни, а, скажімо, сусідньої Німеччини. Представники ж нашої Компартії не ідентифікують себе як українських комуністів. Вони — інтернаціоналісти і мети своєї діяльності — реставрації СРСР — не приховують.
«Снова нас сортируют по нациям», — обурюється одна з київських газет, по вінця сповнена, в дусі «кращих» традицій новоязу 30-х років минулого століття, ненависно-зневажливої лексики на адресу «оранжистів-націоналістів» і навіть «оранжистів-фашистів». Коротше — «козлів, які заважають жити».
Передовиці газети друкують і такі одкровення: «На Гаванській зустрічі було визнано, що загибель Совєтського Союзу — катастрофа, в результаті якої був зруйнований багатополярний світ. Нещастя, які відбуваються сьогодні з людством, — її прямі й непрямі результати».
Партія регіонів на такій позиції не стоїть. Та й справді, навряд чи донецькі олігархи прагнуть повернутися під «диктатуру пролетаріату». Вони тепер говорять про демократію і ліберальні цінності. Але є надто багато ознак того, що дони планують підвести країну під демократію, «керовану» Путіним.
Регіонали вже не називають опонентів «козлами, які заважають жити». Тим паче що «козли» вже не заважають, а підписують спільний «універсал національної єдності». Ось тільки — на чому базується ця «єдність» і чи вона «національна»?