Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила незалежність України. Більшовики спробували силою знищити УНР. Але після невдалої спроби 20 травня 1918 р. розпочалися переговори між делегацією вже гетьманської України, очолюваною С.Шелухіним, і делегацією більшовицької Росії під головуванням Х.Раковського про кордони між двома країнами. В основу переговорів були покладені дані всеросійського перепису населення 1897 р. Ним були визначені національні склади всіх повітів, містечок і міст губерній Російської імперії. Тому легко було встановити етнічні кордони між населеними пунктами, де переважно проживали українці й росіяни. Українська делегація запропонувала визнати ці кордони державними. Коли б цей принцип був визнаний Росією, то кордон проходив би по лінії: на північ від Бреста, через Жлобин, Трубчевськ, Льгов, Старий Оскол, Лиски (нині Георгіу-Деж), Бутурлинівку. Це набагато північніше і східніше нинішнього державного кордону України. Звичайно, більшовики не могли погодитися на це, бо втрачали хліб і вугілля України.
7 листопада 1918 року російська делегація припинила переговори. А 10 листопада від’їхала в Росію. Одночасно було окуповано Харків. Там створили маріонетковий більшовицький уряд, очолюваний Раковським. Коли Ленін призначав на цю посаду болгарського комуніста, останній не заперечував, але запитав: «Чи не зашкодить те, що я не українець?». Ленін у відповідь пожартував: «Невже серед своїх бабусь та прабабусь доктор Раковський не знайде принаймні одну українку?» Це, мабуть, єдиний випадок в історії людства, коли главою уряду держави призначили керівника іноземної делегації, яка вела переговори про лінію кордону.
Харків оголосили столицею. Згодом більшовики захопили і Київ. І тільки в 1934 році Київ знову став столицею України. Харків називають другою столицею України. А як у цьому українському місті шанують українську культуру, історію, мову?
Одна з бібліотек Харкова носить ім’я В.Г.Бєлінського. Але ж Бєлінський не визнавав українців як народ, останніми словами ображав козаків, Тараса Шевченка. Невже у Харкові не знають про це? Наприкінці 70-х років в СРСР була величезна проблема з випуском художньої літератури. І ось у цей час видавництво «Художественная литература» видає твори Віссаріона Бєлінського в 9-ти томах тиражем в 100000 примірників! Кожен том його критичних творів виходив обсягом у 900—1000 стор. І це не детектив чи фантастика, а літературна критика стоп’ятдесятирічної давності, яка потрібна невеликому колу спеціалістів.
Розкриємо 4-й том цих творів, ст.163-164. «Статьи о народной поэзии». «Что же касается до малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их, впрочем прекрасной, народной поэзии могло теперь что-нибудь развиться: из нее не только ничего не может развиться, но и сама она остановилась еще со времен Петра Великого; двинуть ее возможно только тогда, когда лучшая, благороднейшая часть ее малороссийского населения оставит французскую кадриль и снова примется плясать тропака и гопака, фрак и сюртук переменит на жупан и свитку, выбреет голову, отпустит оселедец, — словом, из состояния цивилизации, образованности и человечности (приобретением которых Малороссия обязана соединению с Россией) снова обратится к прежнему варварству и невежеству... Племя может иметь только народные песни, но не может иметь поэтов, а тем менее великих поэтов: великие поэты являются только у великих наций». «Содержание «Тараса Бульбы» взято из сферы народной жизни... вся повесть, исключая разговоров действующих лиц, написана литературным языком, каким никогда не может быть язык малороссийский, сделавшийся теперь провинциальным и простонародным наречием». У кожному томі сучасні російські упорядники вмістили докладний коментар. На ці україноненависницькі вислови Бєлінського на ст. 605 4-го тому даються такі пояснення: «Обстоятельства, непосредственно связанные с бескомпромиссной борьбой критика против доктрины «официальной народности», обусловили чересчур категорическое отношение Белинского к украинскому языку и литературе. К тому же малая изученность этой проблемы в теоретическом плане лишила критика возможности опереться на авторитетные исследования».
В 1841 р. український поет і письменник Є.П. Гребінка упорядкував і видав твори українських літераторів: Л.Боровиковського, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка та інших. Збірка називалась «Ластовка». А ось рецензія Бєлінського на це видання. Т.4. стор. 416. «Малороссийский язык действительно существовал во времена самобытности Малороссии и существует теперь — в памятниках народной поэзии тех славных времен. Но еще не значит, чтоб у малороссиян была литература: народная поэзия еще не составляет литературы». Стор. 417—418. «Теперь чистый малороссийский язык находится преимущественно в одних книгах. Следовательно, мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие... А малороссийское наречие одно и то же для всех сословий — крестьянское. Поэтому наши малороссийские литераторы и поэты пишут повести всегда из простого быта и знакомят нас только с Марусями, Одарками, Прокипами, Кандзюбами, Стецьками и тому подобными особами... Жалко видеть, когда и маленькое дарование попусту тратит свои силы... Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!» Сучасні радянські російські літературознавці в коментарях до цих висловів нічого не сказали на захист української мови та літератури. Тільки слова: «Смотри т.4. стр. 605». Отже, знову відсилають до попереднього коментаря україноненависницьких висловів Бєлінського. Ось уривок з листа Бєлінського до перекладача Кетчера. Т.9, стор. 477. «Прочтя «Ластовку» и «Снип», я понял все достоинства борща, сала и галушек». І знову в коментарях слова: «Смотри т.4, стр.605». А ось рецензія Бєлінського на працю Миколи Маркевича «История Малороссии», т.5, стор. 238-239. «Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела… Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее — государством. Казаки знали в жизни только два рода наслаждения: резню и горилку». Лист до критика Анненкова. Т.9, стор. 689. «Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой (Бакунин — Г.М.) говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам...»
Критик не читав творів Шевченка! Бо не вмів читати на «малороссийском наречии». Але стверджував, що Шевченко «осел, дурак и пошлец». Не знав, що Шевченка заслали на схід від Каспію, а не на Кавказ. Одне слово, «критика» на радянський кшталт — не читаючи.
Упорядником «Ластовки» Євгеном Павловичем Гребінкою написано романс «Очи черные», який вже понад 150 років співає весь світ як циганський, «русскую народную песню». Писав Гребінка романи, повісті, вірші. Бєлінський у листі до журналіста І.Панаєва писав (т.9, стор. 24І): «Не стыдно ли Краевскому воскурять фимиамы таким людям, каков Каменский, Гребенка и т.п.?» Світ вважає його «Очи черные» музичним символом Росії, а Бєлінський зневажає автора. Та, здається, критик був звичайнісіньким дьогтьомазом. Т.9, стор. 476: «Вот тебе несколько новостей: Лермонтов убит наповал, на дуэли. Оно и хорошо: был человеком беспокойным и писал хоть хорошо, но. . . безнравственно». «Оно и хорошо», що вбили великого російського поета, сповідувався Бєлінський. Критик рецензував твори, не читаючи їх.
1927 рік. Харків — столиця УСРР, де знаходиться редакція найголовнішої газети України «Вісті ВУЦВК», яка видає ще й газету «Культура і побут». В №10 від 11 березня 1927 р. вміщено статтю «Шевченко й руська критика (Нотатки)». Ось уривок з неї. «Руська критика, в особі Віссаріона Бєлінського, зустріла Тараса Шевченка як літературне явище — дуже непривітно, навіть вороже. Це не була естетична оцінка «Кобзаря». «Неистовый Виссарион» не хотів навіть займатися оцінкою «малоруської» творчості в естетичному плані. Це було упереджене, органічне небажання руської інтелігенції того часу, інтелігенції, що захоплювалась гегельянством, його лівими й правими напрямами, це було вороже небажання помічати українську культуру. Бєлінський тільки найбільш завзято й найбільш різко це висловив. Всім відомі гострі думки Бєлінського. І ми не будемо тут наводити цитат. Нам хочеться довести тут інше: не тільки національні, але й соціальні нотки заховані в цих ворожих думках».
А ось думка українського старости, комуніста Г.І.Петровського. Її він висловив у статті, яку надрукувала більшість українських газет, зокрема «Радянська Волинь», №39 від 3 квітня 1928 р. «Ювілей Максима Горького». «Горький не зрозумів, наприклад, національної політики нашої партії. Він заперечував потребу національної самостійності України та її культурно-національного розвитку. На його думку, тут пролетаріат повинен був розвиватися по-старому — руською мовою». Отже, в Харкові знали і знають про українофобство В.Бєлінського та М.Горького. Але назвали українські бібліотеки в українському місті іменами цих україноненависників, а також С.М. Кірова, В.Терешкової, С.М. Халтуріна, Д.А. Фурманова, Л. Чайкіної… Більшість імен не мають жодного відношення до української літератури.
Можливо, ми дочекаємося, коли в Харкові назвуть бібліотеки іменем Олеся Гончара, Лесі Українки, Дмитра Яворницького. А на сьогодні у другій столиці України, місті Харкові, є бібліотека ім.В.Бєлінського, який назвав український народ «племенем», а Т.Г.Шевченка «дураком». І що є в цьому місті бібліотека ім. М.Горького, який вважав українську мову «наречием».
Наприкінці 2004 року у Сєверодонецьку «біло-голубі» після поразки на президентських виборах оголосили про намір створити на території України Південно-Східну автономну республіку. А столицю воліли перенести у Харків. Тепер можна з упевненістю сказати, що Харків — не друга столиця України, а п’ята колона Росії.