Раніше, та й понині, повелося так, що про своїх учителів на життєвому і професійному шляху найчастіше пишуть їхні вдячні учні. А про останніх самі вчителі пишуть набагато рідше. Така узвичаєна в минулому й сьогодні традиція? Можливо... Але це, запропоноване увазі читача есе, належить саме до згаданого другого варіанта. І йтиметься в ньому про мого колишнього студента, а в подальшому — близького друга і колегу, відомого медика-експериментатора Юрія Фурманова. На сторінках «Дзеркала тижня» я вже писав про нього і про його автобіографічну книжку «Еще вчера...». Зауважу, що Юрій Олександрович, шанований редакцією тижневика автор низки публікацій — особистість неординарна й творча. Не зайво тут повторитися, що він доктор наук, професор, заслужений діяч науки і техніки, працював в інституті, очолюваному Миколою Михайловичем Амосовим, а останні десятиліття — в Інституті хірургії і трансплантації імені Шалімова, де очолює один з провідних наукових підрозділів. Удостоєний Державної премії в галузі науки за спільні з колегами-медиками та співробітниками Інституту електрозварювання ім. Є.Патона розробки з використання зварювального методу для зшивання біологічних тканин. А ще Ю.Фурманов — член Національної спілки письменників України.
Для мене найпоказовіше те, що він є продовжувачем давніх традицій нашої спільної alma mater — Київського медичного інституту, зі стін якого вийшло багато лікарів-літераторів.
Андре Моруа, кажучи про близькість медицини і літератури, точно зауважив, що «обидва вони, лікар і письменник, пристрасно цікавляться людьми; обидва намагаються розгадати те, що криється за оманливою зовнішністю. Обидва забувають про себе і про власне життя, вдивляючись у життя інших людей». Повною мірою це стосується нарисів, оповідань і віршів Ю.Фурманова, які, як і всю його творчість, вирізняють тонка спостережливість, ліричність, м’який гумор, бажання поділитися з читачем усім тим, що було «ще вчора». Їхня тональність і загальна спрямованість значною мірою співзвучні з попередніми повістями «Всеми правдами» і «Бег по пересеченной местности», виданими наприкінці 80-х років, з публіцистичними та науково-популярними публікаціями автора в багатьох українських і зарубіжних часописах.
Одна з його попередніх книжок починається з розділу «Заметки экспериментатора», що містить шістнадцять невеличких есе — замальовок і роздумів автора про будні, про медико-біологічні експерименти та застосування полімерів у медицині, про різні випадки з багаторічної практики в клініці та дослідницькій лабораторії. Показові назви окремих нарисів — «Работа как работа», «Полимеры-полумеры», «Техника операции», «Отступление об экспериментаторах», «Памятник собаке». Доречно зауважити, що в літературі багато й яскраво розповідалося про працю хірургів. Достатньо пригадати повісті Миколи Амосова та його останню автобіографічну книжку «Голоса времен». А от про експериментаторів та особливості їхньої діяльності, дослідницькі будні в цій захоплюючій і вкрай необхідній медико-біологічній сфері написано набагато менше. Значною мірою нариси Ю.Фурманова заповнюють цю прогалину.
Але перейдімо від фурмановської прози до його поетичної творчості.
Переді мною щойно видана нова книжка Фурманова — поетична збірка з образною інтригуючою назвою «Центростремительность любви». Невеличкий формат, елегантне оформлення — на чорному тлі червона стилізація трепетного серця на бережних руках і стрімкий чорно-червоний шов через всю обкладинку — надає збірці емоційного забарвлення. Хотів би звернути увагу на те, що довірчі за своєю тональністю і змістом фурмановські вірші, їхній ліричний та емоційний настрій дають змогу зазирнути у внутрішній світ автора. Багато віршів не позбавлені й громадянського підтексту. Хоча загалом поезія Юрія Олександровича чесна й відкрита, подекуди вона потаємна. Тут дозволю собі послатися на його слова про те, що ж він сам бачить у своїх віршах і як вони народилися. «У цих римованих рядках, — пише автор, — довгі роки життєвого досвіду, завдавання і загоєння, здавалося б, невиліковних ран, пам’ять дружніх зустрічей і розлук — власне всього, з чого й складається життя». А потім завершує своє признання такими словами: «Кожен вірш народився тому, що не написатися просто не міг, інакше це були б досвід і життя зовсім іншої людини». А в одному з віршів (до речі, він присвячений вашому покірному слузі) мою увагу привернули такі близькі мені рядки:
«А жизнь несется все скорее,
И нам милей
Ее любые проявленья,
Но есть предел.
Все реже в жизни удивленья,
Таков удел».
Мимоволі ці слова спонукають замислитися над тим, що внутрішній світ, куди хотілося б «зазирнути», у моїх однолітків багато в чому має спільні вікові відтінки. Одним з них є неминучі роздуми про час, його швидкоплинність і про те, що в другій половині життя його слід особливо цінувати. В одному з нарисів, який мені довелося свого часу прочитати, запам’яталися інтригуюча назва «Призрак жизни» (автора, боюся, точно не назву) і такі слова: «...треба вміти бути щасливим кожну мить, а не чекати, що щастя настане колись потім». І ще в тій самій книжці: «В нас наче з самого народження вкладають думку про те, що треба перейматися тільки майбутнім і жити тільки завтрашнім днем. І ми всі так і робимо. А раптом цей ось день — узагалі найкраще з того, що було, є і буде в цілому житті? А ти цього не помітив, не побачив, не зрозумів, і тільки в глибокій старості ти раптом починаєш усвідомлювати: ось він — найкращий рік у твоєму житті, він був так давно, а ти його проґавив, не оцінив...» Усе це так. Але все ж таки в багатьох після досягнення певного віку, починає переважати усвідомлення безвиході. Де вже тут думати про майбутнє! І якщо я завершив свої попередні мемуарні нотатки словами «Життя триває», то хіба можна бодай припустити відпущений на це строк?
Зовсім нещодавно я дізнався, що одна з п’єс Семюела Беккета — відомого ірландського письменника і драматурга — потрапила до Книги рекордів Гіннесса. Це найкоротша у світі п’єса, яка триває всього 35 секунд. І називається вона «Подих». У концепції Беккета — це і є людське життя. Спалах, зойк — і мовчання. По суті,
цьому нагадуванню про неминуче мовчання й присвячена вся творчість письменника, відзначеного Нобелівською премією. «Людське життя як подих» — як хочеться проти цієї несправедливості повстати. Проте — безуспішно! Недарма Беккет нарікає на людське безсилля. І ще. Уся його творчість — це скарга людини до Бога і небажання самої людини прийняти несправедливість світобудови. Скільки ми обговорювали цю проблему в колі близьких друзів! І все ж таки змиритися з тим, що мить, яку називають життям, добігає кінця, і ти на порозі неминучого, неможливо. Залишається ще і ще раз переконувати себе в тому, що життя триває і що можна ще не завершене закінчити. Ця думка є й у віршах Ю.Фурманова, де також видно роздуми про час і минуле:
«Уж время подводить итоги —
Кем был всегда.
К себе не будем слишком строги,
Чем нет, так да.
Мы слишком часто сомневались
Себе беря,
Ни с чем в итоге оставались,
Наверно, зря!
Нам нелегко дались поступки —
Не дай, а — на,
Не шли охотно на уступки,
и вот — цена.
Все больше с возрастом теряли,
Нас не суди,
Себя напрасно уверяли:
Все впереди…
Тускнели старые портреты,
Кого корить?
И молодость все дальше где-то,
Чего ж дурить?
…Воспоминанья — те же муки,
Но сам хотел!
Пусть не осталось, что имелось,
Есть четкий след,
Не все сложилось и не спелось,
Чем да, так — нет!»
Але в цих віршованих звертаннях до минулого, до молодості, до життєвих і творчих подій на переплетенні пройдених доріг чітко звучать роздуми про особисту відповідальність у нашому непростому житті. Це почуття, продиктоване уявленнями про обов’язок підтримувати тих, з ким ішов по життю, кому допомагав, кого навчав, а ще — кого зціляв від недуги, притаманне авторові повною мірою. Звісно, воно знайшло своє відображення у його схвильованих поетичних рядках і, переконаний, викликає в читача співпереживання. Ось ці слова поета-медика, ученого, громадянина:
«Мы в ответе за тех,
кого приручили,
Мы в ответе за тех,
кого поручили,
Мы в ответе за тех, кого научили,
Мы в ответе за тех,
кого излечили,
Мы в ответе за тех,
кого целовали,
Мы в ответе за тех,
кого баловали,
Мы в ответе за тех,
кого предавали,
Мы в ответе за тех,
кого забывали,
Мы в ответе за тех
и о ком не заплачем,
Мы в ответе за тех,
кто пока не оплачен,
Мы в ответе, в ответе,
в ответе…
Потому так непросто
живется на свете».
І це гостре почуття відповідальності автор зберігає донині. Тому настільки близька мені ще одна строфа з його збірки:
«Не говори, мол, жизнь прошла.
Пока находятся в остатке
Незавершенные дела,
Мы живы — все еще в порядке».
Тож нехай це «все еще» продовжує зберігатися у відпущений нам час спілкування, зустрічей, звершень, творчості і породжує особливо бажані в другій половині життя позитивні емоції, оптимістичний настрій, ще більшу любов до рідних місць.
А ще у своєму звертанні Юрій Фурманов запевнив читача — і в це не можна не повірити читаючи його повісті, нариси і щойно процитовані поетичні рядки, — що в написаному ним немає нещирих слів. Немає, тому що такі вірші «просто не пишуться, тому що обдурити читача — обдурити себе. А цього не хочеться…» Знаючи автора, беруся стверджувати, що не тільки «не хочеться», а й зовсім у даному випадку неможливо. Тому що справжня обдарованість, творчість, духовність і нещирість — речі несумісні.
Сьогодні відомий хірург і багаторічний автор «ДТ» Юрій Фурманов приймає привітання з ювілеєм. Редакція охоче приєднується до потоку щирих поздоровлень на адресу ювіляра і бажає йому міцного здоров’я, невгамовної творчої енергії.