У трохи зарозумілий, консервативний, але затишний Мюнхен Валентина Рупперт переїхала зі Славутича п’ять років тому. Машинобудівник за освітою, вона займалася в Україні ще й громадською діяльністю, пов’язаною з німецькою меншиною: брала участь у роботі ради з питань нацменшин при президенті України та була президентом Асоціації німців. На думку Валентини, її адаптація до нових умов була легкою, оскільки вона добре знала закони і життя Німеччини, володіла німецькою мовою, на відміну від багатьох іммігрантів з України й інших країн колишнього Союзу, які приїжджають до Німеччини в ейфорії і без реального уявлення про те, що їх насправді там чекає. Багато німців-переселенців, склавши сяк-так обов’язковий для виїзду мовний тест і отримавши після приїзду до Німеччини достатньо вагому, на перший погляд, матеріальну підтримку з боку держави, розслаблюються, звикають безтурботно жити на цей мінімум і не хочуть завдавати собі клопоту додатковою роботою і вдосконаленням своєї німецької. Хоча рано чи пізно вони розуміють, що не можуть інтегруватися в суспільство: коло спілкування завузьке, розмовляти німецькою все ще складно, чимало корінних жителів дивляться вовком, бо не люблять «дармоїдів», та й потреби поступово збільшуються. А знайти гарну роботу після тривалої перерви, підтвердивши свою кваліфікацію в Німеччині, дуже складно. Часто ініціатором виїзду сім’ї буває той, хто не є німцем, і саме він найбільше страждає від складної інтеграції в нове суспільство. Валентина Рупперт розповідає, що кожна п’ята сім’я переселенців через це й розпадається.
На півночі, в інтелігентному, сучасному й ліберальному Гамбурзі, живуть українці Олена та Іван Бублики, які уособлюють інтелектуальний цвіт молодої Німеччини. Вісім років тому Івана як талановитого кібернетика, який володіє німецькою мовою (спеціаліст, на котрих у країні дефіцит), було запрошено до Німеччини великою німецькою фірмою, яка займається інформаційними технологіями. Нині він обіймає одну з головних посад у цій компанії. Олена здобула другу вищу освіту, закінчивши економічний факультет університету. Обоє почуваються інтегрованими в німецьке суспільство, зберігаючи при цьому зв’язки з Україною. Ще в Києві вони завзято гризли граніт науки та вивчали кілька мов. Будучи професіоналами в Україні, вони виявилися затребуваними й у Німеччині.
На цей час у Німеччині проживають понад 15 мільйонів іммігрантів. Майже кожен п’ятий житель країни — іноземець, або його батьки були іммігрантами. Найбільше вихідців із України — у Баварії, Баден-Вюртемберзі, Хессені, Північній Рейн-Вестфалії та в Нижній Саксонії. З України виїжджають переважно переселенці-німці по лінії єврейської еміграції, найчастіше не на висококваліфіковану роботу.
Не скажу, що наші герої — швидше виняток, ніж правило. Проте в основної маси населення Німеччини ставлення до іммігрантів — від підозрілого до негативного. Як кажуть, немає диму без вогню. На жаль, деякі з колишніх наших співгромадян уміють виділитися специфічною російською мовою — і вголос, і в написах у громадському транспорті, чим ганьблять країну, з якої прибули. Нерідко молодь, котра виросла в колишньому Радянському Союзі, після приїзду на хвалений Захід, де всі двері здаються відкритими, втрачає дорогоцінний час, тусуючись на вулицях із собі подібними. Так і замикається коло: молоді переселенці та їхні батьки не прагнуть влитися в суспільство, яке, у свою чергу, мститься їм, зачиняючи двері поїзда, що пішов. Найприкріше те, що дістається і гідним людям. Так, безробіття серед молодих іммігрантів загалом удвічі вище, ніж серед молодих німців. Ставлення до них упереджене, а оплата праці нижча. Часто все починається ще в школі, де при розподілі в гімназію або загальноосвітню школу вчителі «рекомендують» дітям іммігрантів іти в загальноосвітню, щоб не ускладнювати процесу навчання — мовляв, не потягнуть. На жаль, така рекомендація хоча б одного викладача є вирішальною при (не)вступі дитини до гімназії, закінчення якої надає право навчатися в університеті. А розподіл відбувається... в четвертому класі. Пізніше молодь може самостійно отримати цей сертифікат, але це зайві роки, зусилля, гроші...
Як свідчать останні міжнародні дослідження (PISA-Studie), рівень і якість освіти в Німеччині, особливо для дітей іммігрантів, залежать від наполегливості й освіченості самих батьків.
Ставлення до іммігрантів основної маси населення Німеччини часто суб’єктивне. Про українців середньостатистичні жителі Європи або не мають взагалі ніякого уявлення, дотепер вважаючи їх мешканцями Росії, або їхні знання є обмеженими. Пам’ятаю, наприкінці 80-х, почувши бесіду киян і дізнавшись, звідки вони, один баварець вигукнув: «Динамо—Блохін—Чорнобиль!». Досвід спілкування з деякими українцями, які не мають освіти й заробляють на хліб у сумнівний спосіб, закарбовує в пам’яті обивателя образ таких-от «панів», яких до ЄС, хай як це дивно, часто пропускають абсолютно легально. Достатньо пригадати так званий візовий скандал, що його широко висвітлювала німецька преса. Тоді виявилося, що німецькі посольства в деяких країнах СНД (зокрема в Україні) видавали візи туристичним групам, які писали в графі «мета поїздки» — «огляд Кельнського собору». «Поціновувачі» культури та мистецтва до собору, як правило, не доїжджали, а зникали на невизначений час у Німеччині або інших країнах Шенгену. Може, це виплід фантазій охочих виїхати, а можливо, наслідок заздрощів корінних німців до переселенців, які процвітають, але мені доводилося чути злі жарти з приводу того, що найчастіше переселенці тільки тому вважаються німцями, що в них у роду була німецька вівчарка.
Є іммігранти, які навіть після серйозних спроб інтегруватися в німецьке суспільство, не можуть знайти себе в ньому й відчувають гостру ностальгію. Проживши якийсь час у Німеччині, не знайшовши гідної роботи і не вивчивши мови, вони повертаються назад. Тенденція зростає. За словами Фолькера Тегелера, координатора проекту «Рідний сад», розробленого німецькими благодійними організаціями для підтримки біженців та реінтеграції іммігрантів у їхніх колишніх країнах, за останні роки з Німеччини повернулося кілька сотень іммігрантів. Близько 90% із них — німці-переселенці, 10% — біженці й ті, хто попросив тут політичного притулку. Повертаються люди похилого віку, бажаючи померти там, де вони народилися й прожили значну частину життя. Але більше тих, хто, наразившись на труднощі підтвердження кваліфікації, ніяк не може знайти гідну роботу.
Фолькер Тегелер і «Рідний сад» (Heimatgarten) працюють над тим, щоб допомагати «поверненцям» почати повноцінне життя в новій старій країні замість того, щоб і далі існувати на соціальну допомогу в Німеччині. Німеччина не зобов’язана допомагати громадянам, які бажають її покинути, а своїх коштів тим, хто наважився повернутися, найчастіше бракує. Як правило, «поверненці» — це ті, хто отримував соціальну допомогу. Скільки повернулося самостійно — невідомо. Далеко не всі хочуть афішувати це, побоюючись докорів, та й просто, аби родичі не дивилися на них як на божевільних.
Совкова звичка думати, що хтось щось за тебе зробить і любов до «шари» не проходить там, де діють закони економіки. Хоча в Німеччині, в силу застарілої соціалізації системи, такі здорові закони економіки діють не так і беззастережно, як, наприклад, в англосаксонських країнах. І іммігранти продовжують приїжджати. За даними міністерства, яке опікується соціальними питаннями Хессена, з початку 1950 року з колишнього Радянського Союзу до Німеччини виїхало
2,2 млн. німців-переселенців. За даними спільного дослідження міністерства внутрішніх справ Німеччини й земляцтва німців із РФ «Німці з Росії сьогодні і вчора», у 80-х число переселенців із республік Радянського Союзу до Німеччини різко збільшувалося щорічно, досягнувши свого піку в 1996 році — 209409 осіб (при 14488 у 1986-му). Після цього потік пішов на спад (у 2000 році — 94558). Після зміни в’їзних правил і нового імміграційного закону Німеччини в 2005-му кількість переселенців різко скоротилася і в 2006 році становила 5983 особи. Багато в чому складності пов’язують із введенням обов’язкового мовного тесту.
Добре інтегровані переселенці охоче спілкуються зі своїми колишніми співвітчизниками, збираючись раз на три роки на федеральну зустріч. Одна з них нещодавно відбулася у Вісбадені (федеральна земля Хессен). Тут, попри високу ціну вхідного квитка (десять євро), зібралося понад п’ять тисяч «російських німців» — так називають усіх переселенців із країн колишнього Радянського Союзу. І знову на зустрічі пролунали слова про важливість володіння німецькою мовою для успішної інтеграції. Адже в Німеччині є місцевості, де іммігранти живуть цілими поселеннями. У таких умовах у них немає природної необхідності студіювати німецьку мову, яка для багатьох уже не є рідною. Хоча, на думку федерального голови земляцтва німців із Росії Адольфа Фетча, роль знання мови під час видачі дозволу на переселення або возз’єднання сімей перебільшують. У будь-якому разі іммігранти-переселенці поки що не відчувають, що їх визнають у німецькому суспільстві. За злою іронією долі, після всіх гонінь, пережитих переселенцями або їхніми предками за радянських часів, вони не можуть почуватися по-справжньому вдома ні в Україні, ні в Німеччині.
А от Валентині, Олені й Іванові вдалося знайти в Німеччині свій другий дім. Валентина продовжує займатися міграційними питаннями й здобуває додаткову спеціальність. Олена після закінчення Гамбурзького університету працює в німецькій компанії. Іван обіймає відповідальну посаду в одній із фірм у Гамбурзі й координує роботу компаній, які співпрацюють із нею, в інших країнах. Ніхто з них до України повертатися поки не збирається.