Усе в руках нашої долі. А тебе навчили тримати долю в своїх руках. Так випусти її з рук і довірся їй.
Так говорив вуйко Дезьо
Безглуздо обговорювати логічну вишуканість та обґрунтованість дискурсів, якщо при цьому нехтуються основоположні принципи. Це - філософська інтоксикація.
Вона виникає, коли абсолютизуються вторинні, похідні принципи, на шкоду принципам засадничим. Філософська інтоксикація має багато джерел походження: від безтурботного невігластва - до одного з найпотворніших виявів рентного прокляття.
Дармовий ресурс розбещує, відтак замість того, щоб розвивати спонтанні порядки, "філософи" починають вигадувати і втілювати порядки нав'язані. А ресурс це дозволяє. Не маючи стримуючих чинників, можна дуже просто й точно у відповідних декораціях відтворити битву при Аустерліці та перемогти в ній Наполеона. І це - найбезневинніша з можливих токсичностей. Особливо помічні в цьому сенсі сучасні інформаційні технології з їхніми фантастичними можливостями та абсолютною моральною безпринципністю.
Промовистим і лиховісним прикладом такого стану речей є наш північний сусід, де нафтогазова рента індукувала появу токсичних теорій "русского міра", "ліберальной імпєрії", "новоросії" тощо.
Криваві наслідки такої філософської інтоксикації ми відчуваємо у щоденній практиці нашого життя. Звідси стає зрозумілою нагальна необхідність позбавити таких "філософів" ресурсу, на що й спрямовуються нині міжнародні санкції. Розглянемо історію питання, щоб визначити засадничі принципи.
У первісних спільнотах завжди виникала потреба встановлення взаємних прав. Ця ж логіка привела до формування спонтанного порядку - соціуму. Власне, можна сказати, що самі первісні соціальні спільноти - це спонтанні утворення, в яких починають встановлюватися взаємні права.
Зі встановленням взаємних прав виникла власність - різні її форми. Поява прав та власності, крім їх легітимації - загального визнання, що закріплювалося в традиціях, забобонах, казках тощо, сформувала ще й потребу в легалізації цих прав та власності - формуванні норм, за якими вони визначатимуться й успадковуватимуться в повсякденній практиці. Також норми мали встановлюватися, коли виникали нові права та власність, не описані традиціями. До цього додалася потреба контролю над виконанням встановлених прав і захисту власності. Це сформувало й наповнювало змістом поняття справедливості та законності.
Усе зазначене склало в первісному суспільстві логіку, з якої виникли нові спонтанні порядки спільноти - інститути держави. Форми і практика цих інститутів різнилися, але філософія, витоки їх появи були спільними - встановлення прав, власності та нагляд за дотриманням норм.
Згодом інститути держави почали доповнювати свої функції. Так, спонтанні порядки суспільства стали доповнюватися нав'язаними порядками держави. Поява нав'язаних порядків (а це завжди витрати) викликала необхідність додаткового їх забезпечення, окрім первісного, яке ґрунтувалося на солідарних діях спільноти. Це стало предтечею фіскальної системи.
Тобто, за первісною ідеологією, держава (її інститути) встановлює взаємні права, стежить за їх дотриманням і виконує функції захисту цих прав, у тому числі - власності.
Серед різноманітних форм і способів здійснення таких функцій держави можна виокремити два підходи, теж варіативних: вибіркове застосування законів і норм - партикулярна система; та незалежна дія законів і норм - універсальна система. В реальному житті існують і їх симбіози, і екзотичні інтерпретації кожної зокрема.
Коли лунають пропозиції скасувати інститут держави, а не штучно нав'язані її порядки, то відразу постає запитання: а хто буде встановлювати взаємні права та легалізовувати власність, перетворюючи її на капітал? Коли цю функцію пропонують передати безпосередньо людям, то ми отримуємо лише крайню форму партикулярної системи, що ґрунтується на вибірковому застосуванні закону, але вже не державою, а окремою особою.
Функцію забезпечення прав і власності такі "ідеологи" пропонують вирішити тотальним озброєнням людей. Діалог, із якого виникла первісна спільнота, домовившись про взаємні права, - пропонують замінити перестрілкою.
Усвідомлення того, що такі теорії - крайня, збочена форма партикулярної системи, дає можливість зрозуміти, звідки підживлюються такі нав'язані порядки: з країни, котра уособлює вибірковий підхід до застосування законів та норм, до капіталізації власності; з країни, в якій вибірковість набула протилежної крайності - імперії у формі прихованої диктатури.
Не має сенсу спростовувати висновки таких моделей, часом вони логічно бездоганні. Слід виявити їх принципові вади.
Головною засадничою такою вадою є упослідження апологетами токсичних теорій концепту довіри та підпорядкування його волі їх автора.
Довіра - це дораціональний досвід людини. В раціональних категоріях його можна сформулювати так: "Це потрібно зробити або спробувати".
Довіру можна вважати інструментом, через який навколишній світ і соціум інсталюється в людину. Не виключено, що така здатність генетично закладена й закріплена еволюцією - методом спроб та помилок.
Довіра - це фундаментальна потреба людини, як і відчуття спраги або голоду. Але це потреба нематеріальна.
У спільнотах, в яких знижується рівень довіри, посилюється невротизація, що згодом перетворюється на невроз. Якщо такий невроз не вдається сублімувати розгортанням солідарних дій, що підвищують рівень довіри, то він втілиться у внутрішню агресію, яка призведе до самознищення спільноти або втягне її в зовнішню агресію з тим самим наслідком. Таким чином, довіру як дораціональний досвід людини можна вважати механізмом виживання спільноти, що пройшов еволюційний відбір.
Значимість довіри підкреслює історичний факт із юридичної практики Дубровницької республіки в часи Високого Середньовіччя. Одним із найсуворіших покарань громадяни вважали прив'язування до стовпа ганьби. Більшість засуджених воліла краще відбути термін покарання у в'язниці, втративши тимчасово права та свободи. Бо бути прив'язаним до стовпа ганьби - означало втратити честь, тобто довіру. Це негайно означало втрату будь-яких контактів: економічних, суспільних, побутових. Цей факт свідчить, що пріоритет довіри тоді був вищим за концепти прав, свобод і матеріальних вигод.
Оскільки наша раціональна цивілізація прийшла до панівної ролі грошей у її житті, спробуємо саме через них пояснити визначальну роль довіри у виживанні суспільства.
Досі, з раціонального погляду, вважалося, що самі по собі гроші нічого не означають, вони є лише інструментом обміну.
Технологічність грошей розкривається в економічній формулі, вона дає можливість зробити кількісні порівняння товарів різної якості.
Припустімо, що гроші таки мають цінність, але вона нематеріальна. Тоді феномен грошей полягає в тому, що їх нематеріальним субстратом є довіра. Гроші - це акумулятор і носій довіри. Люди погоджуються (легітимація) або їм пропонується (легалізація), що є таким носієм: сапи, мушлі, жорна, монети, банкноти тощо.
Гроші не забезпечуються, а прив'язуються до золота, щоб визначити міру (як метр до меридіана, а унція - до зерна тощо). У цьому припущенні просто пояснюється все розмаїття питань обміну.
До прикладу, руйнуючи сенси понять, постмодернізм руйнує й грошову систему, бо зникає довіра, наповнення грошей. Негайно зростають транзакційні витрати. Спроби вийти з такої кризи, впроваджуючи нові високотехнологічні валюти, безглузді. Безперспективно змінювати дискурси, коли перестали працювати принципи.
Щодо нових технологій впровадження грошей і грошових систем: жоден електричний заряд або збуджений стан не можуть бути носіями довіри, бо сприймаються людиною не дораціонально через органи відчуттів, через довіру, а раціонально - через створену, нав'язану інформаційну модель. У таких умовах вже не людина визнає гроші й забезпечує, підтверджує їх існування, а модель легалізує гроші, незалежно від волі людини, яка стає лише елементом системи і перебуває в ній у підпорядкованому стані.
У цьому й полягає фундаментальний розрив принципів.
Так, довіру до електричних грошей (збуджених станів) можна впровадити, але тільки опосередковано, через довіру до соціуму (як і довіру до слів, мови тощо). Та це не знімає онтологічної суперечності. Простір довіри людини не поширюється на те, що не дається у відчуттях, - це вже простір Віри. Але позитивісти (попередники апологетів токсичних теорій) самі знищили значущість цього фантастичного інструмента існування людини, необмежено абсолютизувавши концепти прав і свобод, поставивши задум людини - над Задумом щодо людини: оспівали електростанцію на річці, проігнорувавши океан, джерела й грози.
Довіра - умова виникнення, існування, збагачення і продуктивної суті соціуму. Без неї не працюватиме жоден із похідних концептів: права, свободи, власності тощо. Довіра властива людині ще до появи в неї усіх смислів понять та ознак і лежить в основі ініціації людини як суспільної істоти.
Свого часу, в епоху буржуазних революцій, концепти прав і свобод органічно виникли з нових моральних настанов. Доки торжество концептів прав і свобод доповнювалося моральним законом, вони сприяли поступу та розвою економіки. Але абсолютизація прав і свобод призвела до упослідження морального закону: економічна формула "убила" Бога. Натомість почали впроваджуватися адміністративні регулятори, для яких лукавий закон став домінуючим над етикою, що з неї й виникли концепти прав і свобод: нав'язані порядки стали панівними над порядками спонтанними. Це призвело до зростання транзакційних витрат, з якими прийшли кризи та затяжні періоди стагнації. До чого це призведе в майбутньому, можна лише обережно прогнозувати, взявши за основу наслідки останніх глобальних кібератак: промовистий приклад того, до чого призводить абсолютизація похідних і нехтування основоположними принципами життя людини й соціуму.
Вихід із такої ситуації можливий не в нагромадженні та вдосконаленні адміністраторів і регуляторів - суть паразитні втрати та джерело спокус, а в поверненні до моральних законів, які відновлять довіру у взаєминах людей, народів, країн і знизять надмірні побутові, суспільні, економічні транзакційні витрати.
Кібератаки - лиховісний приклад наслідків необмеженої абсолютизації концепцій свобод, загалом, і свободи слова - зокрема. Тому що буквально всі комп'ютерні програми написані словами, які лише містять букви, цифри і знаки. Це ніякий не "вірус", з погляду їх автора, це - послання, на яке він має беззастережне право в настановах необмеженої свободи слова. Власне, з інформаційної точки зору, все - є слово, навіть дотик.
Нинішні наслідки кібератак, а майбутні - й поготів, вказують на реальні загрози, які несе в собі неправильне встановлення пріоритетів цінностей. Не можна похідні цінності (наприклад, свободу слова і дії) ставити попереду цінностей засадничих (наприклад, довіра і піклування). Це так хоча б тому, що на основі довіри виникло суспільство, яке потім проголосило концепти свобод, а не навпаки.
Розгнуздана абсолютизація свобод заводить суспільства у крайність. Відразу виникає зворотний тренд, який приводить інші суспільства до авторитарних обмежень та диктатур. Апологети цих крайностей завжди мають свій певний матеріальний зиск, що підживлює їхню філософську інтоксикацію, - зиск химерний, і тому вони постійно лякають обивателя крайніми виявами альтернативи. Цивілізація опиняється на гойдалці, яка веде її в рознос.
Виходити з такої ситуації слід, повертаючись до засадничих основ - довіри і піклування. Бо все, що руйнує довіру в родині, між сусідами, між народами тощо, закінчується бідою.
І мова не про якісь штучні, вигадані з голови обмеження свобод. Мова про те, щоб на шкалі цінностей повернути свободам притаманне їм місце: похідні концепти мають сприяти реалізації імперативів - беззастережних моральних принципів, а не спростовувати або упосліджувати їх! Тому що визначення концептів прав і свобод через їх абсолютизацію, як найвищих пріоритетів життя соціуму, - призводить до абсурдизації існування всієї цивілізації, яка виникла на пріоритетах довіри та піклування.
Зробити це просто й водночас надзвичайно складно: кожна людина має координувати свої слова і дії до настанов моралі, з яких виникло суспільство, а не до настанов чергової філософської інтоксикації.
У найрозхристанішій довірі більше досконалості й повноти, ніж у найраціональнішій невірі.