У столичному Будинку актора цього тижня пройшов концерт із циклу «Повернення імені», присвячений творчості композитора, музикознавця, культуролога та громадського діяча Василя Витвицького (1905—1999). Ім’я Василя Витвицького більше відоме в Західній Україні. Хоча він і є гідним представником традиційного українського модерну ХХ століття.
Витвицький народився 1905 року в сім’ї вчителів у Коломиї (Галичина). Навчався в Коломийській гімназії, потім на філософському факультеті Ягеллонського університету в Кракові, де захистив дисертацію «Руська сольна пісня в Галичині II половини XIX століття» і отримав ступінь доктора філософії. Далі — викладацька діяльність. У 1937-му музикознавець переїжджає до Львова, де обирається доцентом кафедри теорії та історії музики Львівської консерваторії. У 1944—1949 рр. Витвицький перебував у таборах для біженців на території Австрії та Німеччини, у 1949-му виїхав до Детройта (США).
Своїми працями ця людина постійно привертала увагу української спільноти до музично-творчого процесу як в Україні, так і в еміграції. Причому позиція Витвицького була надзвичайно новаторська, якщо йшлося, наприклад, про особливості розвитку музичної культури України у порівнянні з Росією, про народну музику як відображення національного характеру. Витвицький доводив, що церковна музика Бортнянського (а пізніше — творчість Лисенка) послужила чинником об’єднання українських земель.
Як композитор Витвицький творив переважно в камерному жанрі. На вечорі, присвяченому його пам’яті, твори музиканта звучали у виконанні Національного ансамблю солістів «Київська камерата» (керівник Валерій Матюхін, солістка — Богдана Півненко). Як відомо, цей колектив спеціалізується саме на виконанні камерної музики та забутих партитур.
Ансамбль цього вечора виконав Молодіжну сюїту для скрипки, віолончелі та фортепіано; Сонатину для фортепіано в чотири руки; Перший струнний квартет і Диптих для струнного оркестру, який складається з двох частин: пісня і танець. Навіть не знаючи імені та біографії композитора, можна сказати, що його музика українська, вона надзвичайно медитативна, національно забарвлена. Ці музичні пасажі народжувалися на основі реалістичних інтонацій конкретної історичної епохи. Композитор Витвицький по праву міг би стати поруч із Мирославом Скориком, «Мелодію» якого називають уже духовним гімном України.
Як же вийшло, що в Україні ім’я цього музиканта майже не відоме?
На концерті був присутній син композитора — Богдан Витвицький. Він уже два роки живе в Києві, працює юристом у посольстві США в Україні. Ось що він розповів «ДТ»:
— Торік я довідався, що заслужена артистка України Богдана Півненко опікується випуском дисків української камерної музики Сильвестрова, Станковича, Скорика... От я й поцікавився, чи чула вона колись про мого батька? Вона почала вивчати його музику, до того ж матеріалом зацікавився ансамбль «Київська камерата».
У Західній Україні мого батька пам’ятають. Там неодноразово відбувалися і концерти, і доповіді про його творчість. Так, у 40-х роках минулого століття йому довелося емігрувати до Америки, бо він своїми очима бачив арешти людей аж ніяк не з політичних причин. Він переконався в тому, що незалежні інтелектуали Україні не потрібні — їх буде або заслано кудись, або знищено взагалі. Це сумно. Така доля спіткала багатьох його колег.
Композиторська діяльність мого батька — це окрема сторінка його творчості. Його завжди цікавила камерна музика.
Не приховую, батькові дуже хотілося, щоб у мене проявився талант до музики. Але я так і залишився лише поціновувачем прекрасного. Мої батьки в сім’ї завжди розмовляли українською. І навіть мої діти знають мову, хоча росли в Америці. Шкода, що батько був у похилому віці, коли Україна стала незалежною. І така подорож йому була вже не під силу...