Доторк справляє безпосередній терапевтичний ефект на здоров’я людини в будь-якому віці. Фізичний контакт між людьми — ключ до розв’язання всіх проблем, вважають психоаналітики. Рей Картіс, директор соціальної служби дитячих притулків у Евагрін (Колорадо) пояснює це так: «Останнім часом з’явилося так багато літератури про догляд за дітьми, що в результаті забуто найпростіші й найважливі речі. Ми змушені наново осягати те, що знали ще наші бабусі. Дітям необхідно, аби до них доторкалися, аби їх обіймали та пестили. Їм необхідно відчувати, що їх люблять, що вони заслуговують на увагу.
«Теорія прихильності»
У середині XX століття психоаналітик Рене Спітц уперше сформулював основні принципи «теорії прихильності» (attachment theory) у взаєминах дітей і дорослих. Він спостерігав новонароджених, відданих до дитячих будинків і притулків, і довів: безліч дітей, котрі навіть одержують найбездоганніше обслуговування з боку медичного персоналу, але не мають фізичного контакту з дорослою людиною, любові й теплоти материнського доторку, просто танули на очах, малюки вмирали.
У світі не існує універсальних рецептів виховання дитини, проте «теорія прихильності» з початку 50-х років стрімко здобуває популярність. Необхідно бути безмежно терпеливими з маленькими дітьми, навчитися їх заспокоювати, брати на руки та бути в контакті з ними якнайбільше часу, вважають її прибічники. Не можна переключати увагу маленької людини із себе на щось стороннє, або, що ще гірше, використовувати заспокійливі чи снодійні засоби як засіб відпочити від дитини.
Перший рівень віри
Найперші місяці життя дитини суттєво впливають на всю її подальшу долю. У цей ранній період маля будує свої перші емоційні та психологічні мости в навколишній світ, і вирішальну роль при цьому відіграє допомога люблячої, турботливої людини поруч — матері, батька тощо. Якість усього майбутнього життя дитини залежатиме від ступеня міцності цих мостів. На ранній стадії розвитку процес виникнення прихильності відбувається в такий спосіб: немовля від голоду чи від того, що замочило пелюшки, починає скрикувати, плакати, його невдоволення виявляється у тому, що воно махає ніжками, ручками, і напруга безупинно зростає до того моменту, поки дорослі починають реагувати. Але ось підійшла мама, взяла крикуна на руки, дала йому груди чи соску, поміняла білизну, і матуся, тихенько наспівуючи, погойдує його на руках. Мати й немовля разом перебороли цей маленький стрес, вони обоє почуваються комфортно й затишно.
Дитина отримує важливий урок: світ не ворожий, у ньому є ті, хто подбає про неї, від людей можна чекати допомоги, співчуття, проявів турботи — все це незамінні живильні речовини, необхідні для нормального функціонування психіки людини, для забезпечення процесу її розвитку.
Якщо ж недобрі батьки відповідають на дитячий плач байдужістю, криком або ляпанцями, дитина починає «заморожуватися», тобто перестає відчувати біль і виражати свої потреби — як фізичні, так і емоційні. У таких дітях ніколи не розвивається здатність встановлювати зв’язки з іншими людьми, і ніколи надалі їхні взаємини з оточуючими не матимуть повноцінного, здорового, нормального характеру. Вони з дитинства знають, що у світі немає людини, на котру можна покластися, тому вони ніколи не вірять людям.
Другий рівень віри
Якщо ж малята були навчені тому, що хтось подбає про них, вони переходять до наступного, другого рівня віри: віри в те, що інші здатні захистити їх від зла. Коли дитина починає повзати чи ходити, дорослі весь час спостерігають за нею, аби запобігти можливій травмі. Приміром, малюк намагається схопити колючий або ріжучий предмет, йому кажуть «не можна», і добре, якщо при цьому, у доступній його розумінню формі, пояснюють, чому не можна, не забуваючи ще й погладити його по голівці й поцілувати. У відповідь малятко може виявити впертість або розплакатися, але водночас воно набуватиме знання про те, що поруч є люди, котрі знають, як уберегти його від можливих неприємностей і забезпечити певну стабільність у стосунках із навколишнім світом. Дитина набуває почуття захищеності, такого необхідного людині в житті.
Третій рівень віри
Перші два рівні віри, віра в інших, ведуть до третього й найважливішого — віри в себе. Почуття захищеності, вміння не боятися життя, що базуються на знаннях, отриманих дитиною, на тому моральному компасі, який вона винесла зі свого дитинства, підводять її свідомість до усвідомлення свого внутрішнього голосу, віри в нього, у слушність прийнятих рішень, а заодно й до вироблення здатності їх приймати, неможливої без віри в себе. Лише той, хто вірить у себе, може бути переможцем у житті, здатний ставити перед собою цілі й досягати їх.
Ці три рівні віри є основними елементами «теорії прихильності» й необхідні для встановлення правильних зв’язків із навколишнім світом. А на взаєминах і зв’язках з іншими людьми будується все подальше життя людини: дружба, шлюб, виховання дітей, стосунки на роботі, місце людини в соціальній структурі суспільства.
Наслідки неправильно встановлених зв’язків
«Теорія прихильності» дає своє пояснення виникненню таких соціальних проблем, як уживання наркотиків, вагітність у підлітковому віці, дитяча злочинність і навіть масові вбивства. Часто, якщо простежити життя такої людини в зворотному напрямі, можна переконатися, що саме перші місяці її життя не були благополучні і здорові зв’язки зі світом не встановилися.
Звісно, не всі діти, котрі відчувають труднощі у встановленні зв’язків із світом, згодом стають убивцями. Відповідно до статистичних досліджень одна третина білого населення середнього класу США страждає від наслідків невстановлених або неправильно встановлених зв’язків, але в середині цієї групи існує проте широкий спектр характерів і поведінки. І все-таки діти, до котрих найжорстокіше ставилися в дитинстві, мають найбільші проблеми. «Деякі з цих дітей настільки втратили здатність відчувати, що навіть не знають, голодні вони чи ситі. Вони їдять до виникнення блювоти, можуть вийти взимку з будинку босоніж. Вони не відчувають холоду, — розповідає Рей Картіс. — У нас є одна дитина, котра дивитиметься на сонце не блимаючи, поки її не відірвуть від цього заняття».
Діти, які самі не відчувають емоцій, також відмовляють іншим у праві мати емоції й почуття. Вони не співчувають іншим людям і не вміють співпереживати.
Процес формування основних зв’язків дитини з навколишнім світом триває приблизно до трьох років. Після досягнення цього віку в дітей, котрі виросли в неблагополучних родинах, екстремально складно, якщо не неможливо, виробити адекватні зв’язки, незалежно від того, як багато уваги, турботи й лагідного ставлення вони одержать згодом. Дефіцит любові й лагідності, ніжного доторку перших місяців життя дитини заповнити неможливо. Інтенсивна терапія в більшості випадків так і не допомагає. Позбавляючи свою дитину батьківського тепла в перші місяці й роки її життя, батьки тим самим назавжди закривають їй шлях до життєвого успіху.