28 жовтня 1997 року священний синод УПЦ зарахував до лику святих сто чотирьох священнослужителів і мирян — новомучеників черкаських. Кожний із них, за канонічним формулюванням прославляння, засвідчив мученицькою смертю віру в Христа. 1998 р. на околиці Черкас у с. Хутори було розпочато на честь св. новомучеників будівництво храму. А в листопаді 2001 р. у черкаській єпархії УПЦ відбулася презентація книги «Святі новомученики і сповідники Черкаські: життя, подвиги, страждання». Книга — обсяг 400 стор., тираж 3000 прим. — видана з благословення і під загальною редакцією архієпископа Черкаського і Канівського Софронія. У вступній статті владика Софроній пише: «104 черкаські мученики — лише невеличка частина в сяючому сонмі мучеників і сповідників православ’я кінця другого тисячоліття, імена яких нині відомі нам. А ще більше їхнє число відомо лише Богу».
Обвинувальні висновки 1937—1938 років рясніють ярликами розстрілів і штампами: «піп, який не зрікся», «священик, який не зрікся сану», «стояв за віру, не зрікся сану»... Далеко не всі розстріляні в ті сутінкові часи можуть бути приєднані земною церквою до святих. Досліджуються судові справи, біографії, аналізуються спогади. Іноді визначається і день зачаття. Жоден із святих мучеників не був зачатий у піст.
Книга про новомучеників черкаських — плід багаторічної кропіткої роботи священиків, істориків і журналістів. У деяких наших сучасників викликає подив — така кількість святих на Черкащині! Чому? (Порівняння, звісно, тут геть недоречне, але в Криму прославлено дев’ять новомучеників і один сповідник, у Харкові — 32...)
Емілія Ладиженська, історик церкви:
— Насправді дивуватися немає чому. Річ у тім, що в 1929—30 рр., у розпал колективізації (у вирішальні, як тоді казали, роки п’ятирічки), багатьох священиків заслали в місця віддалені на 5—7—10 років. Заслали разом із тими, кого називали куркулями. Було гасло: «Геть куркуля і посібника його попа!» Після заслання повертатися на батьківщину їм не дозволяли. Київ, Харків, інші великі міста були «закриті». А Черкаси, Умань, Звенигородка стали в Україні для священнослужителів своєрідними гетто. Крім того, сюди засилали на проживання ченців із лаври, із київських монастирів і скитів... Потрапляли до нас як «неблагонадійні» і священнослужителі («позбавленці») із західних прикордонних областей. У 30-х роках ченці і священики, позбавлені своїх монастирів і парафій, бродили вулицями і ринками Черкас, жебракували, чинили підпільно (удома) треби.
5 грудня 1936 р. у СРСР було прийнято Конституцію, якою декларувалися свобода совісті, рівність прав усіх громадян, «загальні, рівні і прямі вибори при таємному голосуванні...» Люди піднеслися духом. Цьому повірили! Майже відразу ж, у січні 1937 року, влада провела перепис населення, який засвідчив, що 2/3 населення СРСР (66%!) — віруючі. У селах на Черкащині кількість віруючих доходила до 80 відсотків (наприклад, у с. Вергуни). На Великдень 1937-го, що збігся із першотравневими святами, люди масово йшли до храмів, а не клубів, сповідалися в церкві і причащалися, а не демонстрували «солідарність». Влада була шокована: після революції минуло 20 років, проведено величезну «пекельну роботу» по знищенню церкви, у гігантській країні залишилося стільки храмів, скільки до революції було в одній невеличкій губернії, а люди — вірують! За свою «роботу» гонителі одержували ордени та премії, це видно з документів. І раптом 66 відсотків віруючих! 20 травня 1937 р. Маленков подав Сталіну записку, яка починалася словами: «Відомо, що останнім часом серйозно активізувалася ворожа діяльність церковників...» По суті, Конституція спровокувала, а перепис виявив цю активізацію. Записка Маленкова — великий аналітичний матеріал, що послужив ідеологічною основою для проведення репресій 1937—38 рр. 30 липня 1937 р. було видано оперативний наказ, у якому наказувалося в чотиримісячний термін (із 5 серпня до кінця року) провести масові репресії... За наказом Єжова країну розбили на оперативні сектори, до яких прикомандирували ті чи інші військові та міліцейські підрозділи. Але Черкаси цього не потребували, тут стояла 58-ма стрілецька дивізія НКВС.
У ці місяці по країні арештували 136 900 православних священнослужителів, із них 85 300 чоловік розстріляли. У черкаському регіоні з планом «впоратися» не могли. До кінця 1937-го було проведено не менше 138 засідань «судових трійок» НКВС. Документально зафіксовано, що 31 грудня виносилися розстрільні вироки людям, яких ще не арештували, тобто обвинувачення котрим навіть і не пред’являлося. Цих людей арештували на Різдво, розстріляли через тиждень... Є свідчення слідчого черкаського районного НКВС про те, що енкавеесівці «липували» (їхній професійний жаргон). Для оформлення вироку були потрібні, як мінімум, свідчення трьох свідків. У поспіху чекісти самі вигадували ці свідчення. Відомі випадки, коли священики вмирали під час допитів, як це сталося з Костянтином (Дьяковим), митрополитом Київським, який мученицьки помер на допиті в ніч на 10 листопада 1937 р., а за документами «розстріляний» пізніше, у 1938-му. Про сталінський час багато хто потім казав, що «тоді всі всього боялися», хтось при цьому «нічого не знав», а хтось «нічого не розумів» із того, що відбувалося навколо. Архівні документи свідчать: не всі боялися і не всі не розуміли. Колишній послушник Мошногорського Святовознесенського монастиря Пантелеймон Коваленко, 1899 року народження, далі цитую за текстом обвинувального висновку: «у ніч із 11 на 12 грудня (1937 р.) склав і поширив листівки в с. Геронимівка з метою зриву виборів у Верховну Раду СРСР». У архіві зберігаються три зошити його віршів.
1938-го арештували ще більше — 28 тис. православних священнослужителів. Розстріляли 21 500. Решту відправили далеко, «де багато снігу і лісу». Про долю священнослужителів, після того як їх було засуджено до відбування покарання у виправно-трудових таборах, нам нічого невідомо. З документів бачимо, що людину засуджено на 10 років ВТТ, і її слід губиться. По черкаському регіону відомий лише один (!) випадок повернення священнослужителя з табору. Це дивовижна доля і дивовижна особистість. Зараз ми його знаємо як схіархімандрита Авакума (Старова, хрещеного Димитрієм, уродженця с. Вергуни). Він був останнім настоятелем останнього діючого монастиря на Черкащині — Мошногорського Святовознесенського. За свідченням людей, котрі знали його, це був великий старець, у якого в усьому світі були духовні діти. Авва Авакум — останній старець землі Черкаської. (Старцями в православ’ї називають тих, хто своїм життям заслужив у Господа три дари — дар прозірливості, дар цілительства, дар мудрості. — Авт.). Старець Авакум ще не канонізований, але віруючі шанують його як святого сповідника... Нині по нашому регіону підготовлено документи на канонізацію ще 35 новомучеників, і збирання матеріалів триває.
Напевно, багато сучасних священнослужителів і миряни, читаючи житія святих мучеників, подумки не раз ставили себе на їхнє місце і запитували: «А я зможу, якщо раптом?..»
Мабуть, цим запитанням свого часу переймалися і Пантелеймон Коваленко, і Василь Савченко, як і Йосип Бонь, котрий народився 1900 р. у с. Шабельники Золотоніського повіту. Наділено Йосипа було незвичайним пісенним даром. 1920-го року він став паламарем, і якийсь час навчався регентському мистецтву у Святоуспенському Красногорському монастирі, потім повернувся в рідне село й очолив церковний хор. Недільні та святкові служби почали притягувати в Шабельники віруючих із навколишніх сіл і навіть із Золотоноші. Владі, звісно, усе це не подобалося. 1929-го храм закрили. Голова сільради якось запросив Йосипа до себе в кабінет й у присутності голови колгоспу запропонував йому очолити роботу клубу «з платнею на рівні голови колгоспу». Йосип відмовився, як написано в його житії, «срібляки Юди його не спокушали».
Гадаємо, головний урок нової книги в тому, що нагадує вона: ми за часів цифрових технологій перебуваємо в рівних умовах і з християнами перших століть, і із сучасниками Орди, і з мучениками сталінських часів.