Останні великі комплексні легкоатлетичні змагання нинішнього року відбулися в Чилі — у столицю Сантьяго прибули команди юніорів із 160 держав на свій чемпіонат світу. Сьогодні в легкій атлетиці юніорами вважаються спортсмени, які досягли 19-літнього віку і молодші. Знайшли гроші, щоб послати в дуже далеку мандрівку 21 спортсмена і чотирьох тренерів, і в Україні. Давайте уявимо собі, що на юніорські змагання можна було б виставити дорослих учасників Олімпійських ігор, які щойно відбулися. На жаль, у багатьох випадках українській команді це допомогло б мало. Приміром, якби ми виставили наших дорослих чоловіків у спринті, то нічого хорошого з цього не вийшло б. Немає в нас нині такого спортсмена, як Валерій Борзов, який міг би виграти в нинішнього чемпіона світу серед юніорів темношкірого англійця Марка Льюїса, що обігнав своїх однолітків на стометрівці на два метри з часом 10,12 секунди. Ну, як тут не припустити, що через кілька років він зможе хоча б на цій самій короткій олімпійській дистанції зрівнятися з великим однофамільцем Карлом Льюїсом? Те ж саме можна було б сказати й про довгі дистанції, де з юними кенійцями міг би якось позмагатися тільки єдиний наш пристойний стаєр — Сергій Лебєдь, а не однолітки.
Найгучнішою невдачею на чемпіонаті в Сантьяго став приголомшливий провал у метанні молота серед жінок польки Каті Сколимовської. Гадаю, варто зупинитися на цьому випадку докладніше, оскільки він у гіпертрофованій формі показує, що юні атлети все ж дуже відрізняються від дорослих, і ставитися до них треба бережно. Каті Сколимовській лише сімнадцять років, але на Олімпіадах у паспорт не заглядають, й у Сіднеї вона метнула молот за 71 метр, завоювавши золоту медаль. Можна собі уявити, які почуття збурили душу дівчини! Але занадто велике щастя теж б’є по нервах. І ось дорослі чоловіки, очікуючи від неї подальших чудес, тягнуть Катю знову через половину земної кулі до Чилі. Як пояснив потім керівник польської делегації Януш Крініцкі, вона приїхала до Сантьяго в чудовій формі, за день до змагань метнула на тренуванні молот за 70 метрів, чого робити, природно, не треба було. У кваліфікації наступного дня вона в першій спробі зробила кидок за сектор метрів на 65, потім занервувала, вийшла з кола, а далі показала результат 51 метр — на 20 (двадцять!) метрів менше від свого олімпійського рекорду — й вибула зі змагань. Це вже психічна травма від невдачі, і добре, що сезон закінчився, — за всього бажання, більше прославляти рідну країну Каті не потрібно.
Чемпіонат у Чилі був восьмим в історії, і лише один раз, 1998 року у Франції, українські легкоатлети залишилися без медалей. Цього разу чемпіонат уже наближався до завершення і здавалося, що неприємна історія повториться. Це було схоже й на нашу олімпійську ситуацію з дорослими. Добре відомі нашим читачам за змаганнями на призи «Дзеркала тижня» Євгенія Ставчанська в стрибках у довжину і Наталя Пігіда в бігу на 400 метрів мають уже чималий досвід великих змагань і загалом виступили нормально, але Ставчанська у фіналі була п’ятою, а Пігіда — шостою, суперниці виявилися сильнішими. Юна стрибунка з жердиною Наталя Кущ із Донецька повторила невдачі своїх старших товаришів-олімпійців Сергія Бубки й Анжели Балахонової, не взявши початкової висоти.
Якщо коротко, медалі з’явилися лише останнього дня.
Врятували престиж України ще один герой змагань на призи «Дзеркала тижня» Олександр Корчмід із Броварів у стрибках із жердиною та Володимир Зюськов із Донецька в стрибках у довжину. Корчмід щосили боровся за перемогу з потомственим стрибуном (мати і батько легкоатлети) росіянином Олексієм Ханафіним. Обидва вони здолали висоту 5 метрів 30 сантиметрів, але Ханафін діяв сміливіше, зробивши лише три спроби за всі змагання, а Корчміда спіткала невдача на менших висотах, і він залишився другим. Володимир Зюськов одержав срібну медаль за відмінний стрибок на 7 метрів 84 см у третій спробі й до кінця боровся за золото з китайцем Каї Пенгом, який у єдиній (!) вдалій першій спробі полетів на 7,88 м. У решті випадків переможець робив заступи.
Дві срібні медалі принесли Україні 24-те місце, що навіть краще, ніж виступили дорослі в Сіднеї. На жаль, весь світ нині визнає лише залік за медалями, віддаючи природний пріоритет золотим. Зрозуміло, це не дозволяє оцінити в комплексі розвиток такого складного виду спорту, як легка атлетика, де і попадання у фінал на найбільших змаганнях для конкретного спортсмена часто можна прирівняти до подвигу. До того ж, як з’ясувалося на прикладі Кенії, можна за такої системи перемагати дуже обмеженою кількістю видів легкої атлетики. Кенія, практично, ігнорує стрибки, метання і ходьбу, але кенійські бігуни творять чудеса, виходячи на п’єдестал натовпами. Навряд чи в Кенії легка атлетика в цілому розвинена краще, ніж у Росії й Україні, але залишається фактом: за рахунок бігунів Кенія виявилася попереду Росії за золотими медалями в Сіднеї, а в Сантьяго взагалі очолила таблицю команд- ного заліку серед 160 держав із сімома золотими медалями. В Росії та ПАР по чотири «золота», у Німеччини, Ямайки і Великобританії — по три, а всього з медалями вищої проби із Сантьяго поїхали 22 країни. Мабуть, їх можна назвати легкоатлетичною елітою, й Україна з цієї еліти вибула як у Сіднеї, так і в Сантьяго.