Маша, 5 років (відмовилася йти на заняття у садку)
«Коли я в садку і постійно треба-треба-треба, мені здається, що є тільки підлога, стеля і стіни. І зовсім немає дверей. Хочеться піти без дозволу або зробити щось навпаки. Так хочеться погратися».
Федір, 12 років
«Коли щось трапиться, завжди винний я. Вдома, із сестрою, у школі. Тільки що — Федя, мене лають. Набридло. Вже байдуже. За будь-яких обставин я просто беру провину на себе — однаково не повірять, що це не я. Набридло доводити».
Дзвінок по телефону:
— У мене проблеми з донькою. Вона дуже серйозно хвора. Відмовилася ходити до школи. У неї депресія. Мені терміново треба до вас на прийом.
— Вона взагалі не виходить з дому?
— Ні. Вчора ходила в боулінг-клуб.
— ?
— То що? Дозволяти їй не ходити до школи?
Чому діти нас не чують
«Чому ви постійно переводите розмову на мене? Адже проблеми в дитини», — вибухнула на прийомі мама 10-річного хлопчика. Коли хлопчик вийшов, мені довелося пояснювати, що не існує окремо проблем дитини або дорослого. Сім’я — це система, один великий організм. Будь-які неполадки в системі впливають на усі її частини. Коли погано батькам, дитина обов’язково це відчує. Дуже часто вона відбиває (повторює) поведінку батьків або виявляє те, що у батьків придушене (наприклад, «переживає» ту агресію, яку батьки не дозволяють собі з різних причин виявити). Дитина привертатиме до себе увагу будь-яким доступним для неї способом.
— Я звернула увагу на вас, оскільки саме від вас виходить напруга. Очевидно, що у вас накопичилося дуже велике роздратування. І відчувається така реакція на кожну дію сина.
— Так, він мене дратує. От донька — вона просто янголятко.
У сім’ї діти завжди беруть на себе різні ролі саме для того, щоб рівномірно привертати до себе увагу (психологічну енергію) батьків. Один буде слухняним, другий бешкетником, один відмінником, другий двієчником, один гуманітарієм, другий математиком. Якщо батьки звертають увагу на різницю і порівнюють, ця різниця дедалі поглиблюватиметься. Якщо ми знаходимо в дитині те цінне, що можемо відзначити, схвалити, різниця стає меншою. Звичайно, коли хлопчик відчуває, що його постійно порівнюють з іншими, він підсвідомо буде пручатися.
— Чого б вам хотілося?
— Аби мені всі дали спокій.
— Ви дуже стомилися, правда? Давайте подумаємо, як ви можете про себе подбати. Якщо ви будете «не заповнені» (не наповнені позитивними емоціями, радістю, спокоєм, захопленнями, не реалізовані), ви нічого не зможете дати своїм близьким. Ви просто будете менш продуктивною у стосунках і не зможете бути об’єктивною до сина.
Піклуйтеся про себе. Дитина не повинна страждати від того, що ви не відпочили. Постарайтеся знайти можливість «заповнитися».
Практично на всіх «дитячих» прийомах я прошу батьків: уявіть, що ви в шапці-невидимці — постарайтеся сконцентруватися тільки на мені і не втручайтеся. Ви дивитеся на мене, слухаєте мене, а я спілкуватимусь і з вами, і з дитиною.
На одному з останніх прийомів мені довелося 20 (!) разів нагадати мамі, що вона в «шапці-невидимці». 20 разів за годину звучало: «Роби, ти ж чуєш, що Світлана Анатоліївна каже, швидше, бери, кажи, підніми фломастер, неправильно!» А прийшло сімейство з проблемою — наш син нікого не чує.
Батьки, уявіть, що хтось із вами розмовляє так, як ви дозволяєте собі говорити зі своїми дітьми. Ви будете нажахані такою атакою! Адже ми говоримо з ними, як правило, тільки вказівками, поспостерігайте. Дитина рано чи пізно почне пручатися всіма доступними для неї способами. Як мінімум вона перестане нас чути. (Дітки, котрі втомилися чути повчання, критику, «поради», дуже часто малюють людей без вух.) У одній з книжок я знайшла цікаву практику для батьків: у той момент, коли ви скажете дитині щось вказівно-повчальне, покладіть до кишені монетку або сірник. Одна з клієнток признавалася, що була налякана тим, як швидко протягом дня заповнилася її кишеня. Спробуйте провести цей експеримент.
З дітьми треба говорити коротко і з повагою. У мене є власний тест. Коли «виховую» свою дитину, я себе запитую: чи поводилась би я так із чужою людиною? Дозволила б собі таке говорити?
Якщо в дитини проблеми з адаптацією до соціуму, просто проблеми в спілкуванні, можна сміливо запитувати у батьків: ви граєтеся з дитиною? Як правило, відповідь — ні, я не вмію, у мене немає часу бути з нею, мені ніколи з нею гратися.
Гра — найпростіший спосіб пізнання світу. Спосіб соціальної адаптації. Можливість безболісно приміряти безліч масок, прожити безліч ролей. До того ж це завжди зближення світу дорослих і дітей. Для того щоб плідно погратися, зазвичай всі групуються і перебувають на одному рівні — на рівні очей. А це найпростіший і дійовий крок до порозуміння і розширення зони довіри.
Для дитини важливіше і корисніше іноді з’їсти «некорисні», швидко приготовані пельмені і в зекономлений час погратися з мамою і татом. Відчути їхнє тепло, побути у їхньому психологічному полі.
Ми кажемо, що працюємо заради майбутнього дітей. Але ми пропускаємо їхнє сьогодення! Чи зможемо компенсувати це майбутнім?
Залишитися самим собою
Якось на семінарі я розповідала про те, що коли в сім’ї дорослі застосовують різні моделі виховання, ставлення до «можна — не можна», дитина потрапляє в етичну вилку і починає маніпулювати дорослими, підлаштовуватися. З одним із батьків вона одна і одержує вигоду (моральну чи матеріальну), з другим — цілком інша. Якщо тато і мама починають обурюватися, вона біжить по підтримку і захист до інших родичів. Одна з учасниць семінару запитала — а що тут поганого? Адже дитині доведеться в дорослому світі підлаштовуватися під оточення. Нехай учиться вже тепер.
Погано те, що коли дитина постійно змінює маски, вона втрачає власне опертя, вона не знаходить внутрішнього стрижня і того найціннішого відчуття власного Я. Вона концентрується не на внутрішньому змісті (не на внутрішній території), а на зовнішніх чинниках (зовнішніх опертях). У такої дитини будуть різкі стрибки настрою — маятник від злості до депресії, спалахи агресії й істеричні напади.
Дитині потрібні межі. Коли існують певні правила, це своєрідний контур безпеки. Межа — це наші «можна», «не можна». Це режим дня. Це визначена сімейна структура. Якщо ці межі жорсткі — матимемо опір, якщо їх немає взагалі — маніпуляцію (тобто теж опір). В обох випадках своєю непродуктивною поведінкою дитина буде запитувати: мене люблять?
Дитина нас дуже часто перевіряє на це саме «мене люблять?»
Як часто діти на прийомі запитують: «Чому дорослі помічають тільки погане?» У психології існує правило — те, на що звертається увага, збільшується, виростає. Коли звертати увагу тільки на недоліки, вони виявляються ще більше. У результаті діти розчаровуються у собі і в нас.
Пригадайте своє дитинство. Як часто ми говорили: от виросту, ніколи не буду так чинити зі своїми дітьми. А проте поводимося, як правило, саме так.
На прийомі ми міркуємо разом із батьками. Що ми знаємо про нашу дитину, що ми в ній цінуємо, любимо? Чи говоримо ми їй про це? Як ми взагалі виявляємо свої позитивні почуття стосовно дитини? (Іноді у відповідь чую: але ж вона знає, що її люблять.) Наші дітки дуже чутливі, та вони, за дуже рідкісним винятком, не телепати. Кожній людині потрібне підтвердження любові і значущості, кожному з нас потрібне таке емоційне підживлення.
Візьміть альбом із фотографіями маляти. Пригадайте, яким був цей маленький клубочок, пригадайте, як він уперше усміхнувся, як ви розглядали його, намагаючись зрозуміти, на кого він схожий. Пригадайте, коли востаннє хвалили його (звичайно, заслужено). Коли запитували в нього поради, коли просили пробачення. Будь-якій людині важливо, щоб її розуміли. Важливо відчувати себе потрібною. Адже дитина і вередує, аби відчути свою цінність.
Роби як я!
Роби краще за мене!
Типова розмова на прийомі:
Психолог: — Скажіть, будь ласка (те, що зараз — при дитині — можна сказати), що вас привело на прийом?
Мама: — Він у нас такий дивний. У мене з ним від народження були проблеми. Він плаче. Він грається у дивні ігри. (Хлопчик, звичайно, напружується.)
Від наших формулювань дуже багато чого залежить. Дитина не дивна — вона надзвичайна, він не плаксій, а чутливий. Адже дорослий має право на індивідуальність. Чому дитина не має?
— Йому нічого не потрібно! Я його змушую займатися музикою, англійською, я воджу його на танці... Він нічого не хоче...
Я починаю розпитувати, щоб з’ясувати мотивацію дитини. Відповідає мама: «Ну, він займається музикою, аби зіграти добре на татів день народження!» (І це не бажання дитини.)
Те, що робить наша дитина, потрібно нам чи їй? Це ми хочемо справити враження, здаватися хорошими, інтелігентними батьками? Чи це потреба душі дитини розкривати саме цей свій талант?
— Скажіть, а ви самі чимось захоплюєтеся?
— Ні, що ви. Не можу знайти часу, та й змусити себе не можу.
Коли дитина бачить захоплених батьків, котрі постійно розвиваються, займаються чимось системно, це передається і їй. Дитина не повинна бути зручною! І не повинна реалізовувати амбіції і власну нереалізованість батьків.
Дитина нам узагалі нічого не винна. (До речі, треба намагатися взагалі не казати «моя дитина». Вона або «наша» (із чоловіком/дружиною), або «свій власний» («Я — нічий. Я свій власний» — так сказав один із маленьких клієнтів.)
На прийомі мама із хлопчиком 10 років.
— Ми з його батьком розлучилися. Його батько — негідник, і я його кинула. Малий багато чого успадкував від тата. Він некерований, б’ється.
Вже без дитини:
— Розумієте, якщо ви говорите дитині такі слова про його батька, він проектує цю інформацію на себе. Адже він «клітина тіла» тата. У ньому є і частина ДНК тата. Хлопчик може вам сказати — я буду так робити, адже я такий самий гад, як і тато.
Мама (здивовано): — А він так і каже.
— Дитина мститься доступним їй способом. Мститься як мінімум за неповагу. Перестаньте говорити погано про батька хлопчика (бодай у його присутності). Перестаньте принижувати хлопчика. Ви ж чекаєте від нього тільки поганого — він так і робить. Дитина була бажаною?
— Ні. Просто вік підійшов.
— А коли ви виходили заміж, яка риса привабила у майбутньому чоловікові?
— Та нічого не приваблювало. Помер тато, мені потрібен був захист, та й вік уже квапив. Я його на собі й оженила.
Школа й особистість
Ще раз про сімейну систему — не існує окремо проблеми дитини. Дитина завжди проекція взаємин, зокрема і між батьками.
Тільки за останній тиждень на прийом приходили п’ятеро (!) хлопчиків (2 — 7 клас), котрих вигнали зі школи. Батьки мені надсилають листи з наріканнями: мовляв, учителі вимагають, щоб дитини не було ні чутно, ні видно...
Усі ці п’ятеро хлопців потенційно обдаровані. У всіх яскраво виражене почуття власної гідності.
Один із хлопчиків на уроці запитав учительку: «Чому ви нас не поважаєте, чому нас обзиваєте?» Другий сказав: «Ви несправедливі». Третій запитав: «Чому ви на нас кричите?»
У відповідь — геть із класу! Щоденник. До директора. Без батьків не приходь.
Учителі дуже часто компенсують власну необлаштованість, утому за рахунок дітей. Звичайно, важко впоратися з 30 підлітками, але в нас відповідальність не тільки за їхні голови, у нас відповідальність за їхні душі. Завдання школи — не стільки дати конкретні знання, скільки навчити ці знання здобувати, але головне — допомогти сформуватися особистості. Звичайно, всі ці хлопчаки не ангели. Вистачає своїх психологічних проблем. Але вони опираються системі, і цілком справедливо. Хлопчикам важче в школі, ніж дівчатам, — для них система освіти зручніша і легша. Дівчата більш посидющі, у них раніше формується навчальна мотивація. А хлопчикам постійно доводиться адаптуватися, їх більшою мірою роблять зручними. Спочатку вони заслуговують любов мами, потім ними займається нянька або вихователька в дитячому садку, далі у школі з’являється вчителька — і всім треба, щоб хлопчик був таким, щоб із ним було легко. Один із маленьких клієнтів плакав на прийомі: «Коли я такий, як усім хочеться, це ж не я».
Ситуація: третій клас, урок фізкультури. За те, що дівчинка не змогла швидко передати в естафеті м’ячик і її команда програла, хлопчики її побили. Вчитель стояв поруч, казав: ваша команда програла через неї. Найстрашніше, що дівчинка вважає, нібито її покарали справедливо — адже вона підвела команду. А те, що людина недоторканна, що команда — це один організм, де всі одного підтримують, де усім є місце — і швидким, і повільним, — про це вчитель забув. Робота на рівні голови і ніг є, а душа?
Будь ласка, батьки, залишайтеся на боці дитини. Хоч би що сталося — вона повинна знати: ви її тил, її захист. Вдома вона одержить те, на що заслужила, але в школі, у садку — ви його адвокати. Інакше дитина розчарується у всьому і вибере безпечний світ, де її не оцінюють і де не так помітні помилки. Цей світ — комп’ютер, телевізор, наркотики...
У нас так мало часу, щоб передати дітям свою любов, адже дитинство, як і сьогодення, — таке коротке.
З розмови із сином:
— Синку, тебе не дивує, що ми у Землі все беремо-беремо і нічого не даємо натомість?
— Ну як же не даємо, мамо, — а любов... ми даємо натомість Любов.
А чи даємо?
Домашнє завдання для дорослих:
20 способів із 100 сказати дитині «ДУЖЕ ДОБРЕ!»
1. Ти зараз на правильному шляху
2. Чудово!
3. У тебе вийшло
4. Правильно!
5. Це добре!
6. Гарна робота!
7. Я знав, що ти можеш зробити це!
8. Ти швидко вчишся
9. Я не зміг би зробити краще
10. Ще трохи часу, і в тебе вийде
11. Ти робив це так швидко
12. Прекрасно!
13. Це найкраще!
14. Просто здорово!
15. Ти зробив це дуже добре!
16. Пречудово!
17. Ти маєш рацію!
18. Я дуже пишаюся тобою!
19. Дуже приємно вчити таких розумних дітей!
20. Велике тобі спасибі!