Доріг у Криму сила-силенна — від сучасних автострад і розбитих грунтових «кісткодробилок» до давньоримських трас. Усі вони хоч кудись та виводять, хоча й не обов’язково в Рим. І тільки одна не веде нікуди.
1875 року маєток Артек, що раніше належав князю А.Голіцину, купив купець першої гільдії І.Первушин, який налагодив тут промислове виноробство. Незабаром торговий дім «Первушин і сини» став відомий на всю імперію, а сам купець отримав почесний титул «постачальник вин до столу Їхніх Величностей».
Якщо сьогодні багаті бізнесмени, будуючи свій персональний міні-рай із виглядом на море, знищують у Криму все і вся (досить згадати лише скандальну історію з будівництвом «елітного житла» в Нікітському ботсаду), — у ХIХ столітті все було трохи інакше. 1887 року, коли відзначалася п’ятдесята річниця з дня загибелі Олександра Пушкіна, Первушини теж вирішили увічнити пам’ять про великого поета, чиї найщасливіші дні життя були пов’язані саме з Гурзуфом. Прорубана в скелях над морем дорога мала не лише з’єднати долини по різні боки Аю-Дагу, а й стати найнезвичнішим і найграндіознішим пам’ятником Олександру Сергійовичу. «Пушкінську стежку», яка проходила одним із найбільш мальовничих куточків Криму, планувалося прикрасити рідкісними рослинами і зображеннями героїв пушкінських творів.
Коли майже четверту частину «Пушкінської стежки» проклали, загинув один із робітників. Місце пригоди здавна мало погану репутацію серед околишніх жителів — кілька століть тому тут стався грандіозний зсув, у результаті якого разом із частиною гори в море «з’їхало» й чимале поселення. І хоча більшість його жителів залишила селище задовго до обвалу, в покинутих будинках тулилося багато місцевої бідноти. Всі вони загинули.
Після смерті будівельника татари-робітники і турок-підрядник відмовилися продовжувати роботу. Досі незрозуміло, чого вони тоді злякалися більше — глибокої прірви з вируючим унизу морем чи помсти потривожених будівельними роботами духів жертв зсуву.
Загиблий робітник став першою, але не останньою жертвою «дороги нікуди». Лише за повоєнні роки тут загинуло більше десятка чоловік. Широка і зручна стежка найчастіше вводить в оману туристів-невдах. Багатьом здається, що за не таким уже й небезпечним, на перший погляд, скельним виступом має бути продовження дороги. А тому варто лише його подолати… Таких горе-скелелазів чекає глибоке (у прямому й переносному значенні) розчарування. У кращому разі, їх знімає зі скель бригада рятувальників.
Якщо ж не випробовувати долю, то прогулянка недобудованою «Пушкінською стежкою» принесе чимало задоволення. Подивитися є на що — вигадливі скелі вгорі, кришталево чиста вода і покриті водоростями валуни внизу, мальовничі міні-гайки посадженої ще Первушиними італійської сосни. Там, де схил гори більш-менш положистий, збереглася ділянка неторканого прибережного лісу, серед якого можна виявити здичавілі маслинові дерева — правнуків висаджених тут давньогрецькими колоністами маслин (а якщо дуже пощастить, то можна навіть знайти позеленілу від часу монетку чи уламок амфори). Додайте сюди вражаючий вид на Гурзуфську бухту і скелі Адалари. Обривається дорога на краю глибокої прірви…
Під час свого перебування в Гурзуфі тут любив прогулюватися Федір Шаляпін. Є навіть фотографія знаменитого співака верхи на коні. Не виключено, що саме прогулянка недобудованою «Пушкінською стежкою» спонукала письменника Олександра Гріна (а він неодноразово бував у цих місцях) до написання найкращого з його романів, який так і називається — «Дорога нікуди».