Я виїхав з України в самий розпал розвиненого кучмізму. У моїй професійній кар’єрі настав момент, коли потрібно було вибирати між кар’єрним зростанням і принципами. Я не дисидент, і мені забракло б духу йти проти Системи, змінити яку еволюційним шляхом може не вистачити життя або просто бажання. Ось на такому юнацькому максималізмові я й вирішив змінити країну. Імміграція виявилася дуже складним і тяжким процесом. Як і більшість тодішніх моїх співвітчизників, я сприймав Захід крізь призму Голлівуда. Здавалося, ступи тільки на цю землю – й тут тобі Свобода, Рівність і Братерство. Все це, звісно, так, але що тобі до того, коли немає роботи, закінчуються гроші і треба вирішувати, що робити далі. А допомогти спочатку нікому. Чисельна українська громада більш-менш дійової допомоги не подає. І новоприбулі платять їй тією ж самою монетою, коли спинаються на ноги. Допомоги від уряду України, навіть на консультативному рівні, взагалі ніякої.
Українці іммігрували до Канади чотирма хвилями. Я, представник четвертої, добре обізнаний із проблемами саме цієї, наймолодшої, хвилі (з 1991 року і до сьогодні), точної чисельності якої не знає ніхто. Люди приїжджають і повертаються додому щодня, багато хто залишається в Канаді нелегально, і тому офіційні й неофіційні оцінки коливаються в межах від 50 до 200 тисяч чоловік.
Українська імміграція четвертої хвилі неоднорідна, і різні її частини нерідко мають різні інтереси. Крім регіональних та майнових відмінностей, українці поділені за способом імміграції в Канаду. Перший, і найчисельніший клас становлять висококваліфіковані професіонали та члени їхніх сімей, які змогли задовольнити досить суворі вимоги канадської імміграційної системи й отримати статус постійних жителів. Їхня висока кваліфікація найчастіше не затребувана на канадському ринку праці, і їм доводиться або переучуватися, або обіймати посади, значно нижчі за статусом, ніж ті, які вони обіймали в Україні. Потенціал цих людей, як правило, високий, тому через три-шість років вони домагаються порівняних успіхів і досягають середнього й вищого за середній канадського рівня добробуту.
Другий клас іммігрантів — це чоловіки і дружини, а також члени родин канадців, які приїхали возз’єднатися із сім’єю. По певному часі вони також отримують статус постійних жителів. Третій клас — біженці від політичних та інших переслідувань. Після 1991-го жителям України стало практично неможливо отримати статус біженця в Канаді, але з кожного правила є свої винятки. Четвертий (і останній) клас українських іммігрантів — нелегали. Ці люди позбавлені прав та соціальних гарантій. Їхня доля— низькооплачувана, брудна робота з туманною перспективою в майбутньому набути легального статусу в Канаді. Їх ніде не враховують, їх кількість не піддається обліку, адже нелегали уникають будь-яких контактів із офіційними особами. До речі, поширені міфи про злочинців, які переховуються від українського правосуддя і смітять направо й наліво награбованими грішми, у дійсності підтвердження не знаходять.
Усе, що хоч якось об’єднує українську імміграцію, пов’язане з Україною. У більшості з нас залишилися в Україні родичі та друзі. І абсолютно в усіх — спогади. Здебільшого ми вболіваємо за Україну і в міру своїх можливостей намагаємося підтримати тих, хто залишився вдома.
Події помаранчевої революції дуже сколихнули українську громаду. Часто можна було почути розмови про швидке повернення, може, і не реальне, але потенційне. Для людей без статусу ця ідея була особливо привабливою. Люди ж більш-менш влаштовані згодні були повернутися за умови, що зможуть забезпечити своїм сім’ям прийнятний (не гірший, ніж у Канаді) рівень життя. Принаймні ідея повернення вже не здавалася такою фантастичною і безглуздою. Адже нова демократична влада, швидкий вступ у Європейський Союз і потік інвестицій мали, за ідеєю, зробити людей, котрі володіють іноземними мовами, отримали західну освіту й досвід роботи, бажаними в Україні. Щоправда, драконівський закон «Про громадянство», який позбавляє українців їхнього українського громадянства, позбавляв оптимізму, але хотілося вірити, що батьківщина прийме своїх дітей без бюрократичних зволікань.
Повернуся до своєї історії. Українська освіта, чи то технічна, чи гуманітарна, у Канаді не має значення (окрім комп’ютерної: такі спеціалісти можуть порівняно легко знайти роботу за фахом, і знань англійської мови на побутовому рівні їм вистачає). Мені довелося переучуватися. Склавши іспити, я вступив на юридичний факультет в одному з університетів і через три роки його закінчив. Знайшов роботу за фахом. Здавалося, чого ще треба? Можна й заспокоїтися. Але проблема в тому, що все навколо не моє. Культура, їжа, одяг, люди — усе не моє. Українську їжу можна купити — її тут вистачає, друзі — теж усі з України. Але не те все це. Я тут чужий, чужим тут і вмру. В іммігрантських колах ходить приказка: «Хочеш позбутися ностальгії — їдь додому». Поїхав. Батьки, друзі, колеги... Усе на місці, все те ж. Навіть хамська поведінка митника в Борисполі така ж, як і п’ять років тому. Одне слово, все’дно не позбувся ностальгії.
Це була осінь 2004-го, перед виборами. І всі мої близькі сказали: треба подивитися, що буде, а потім думати про повернення. Стали дивитися. Телевізор, Інтернет, газети — будь-яка звісточка з батьківщини була на вагу золота. Вперше за весь час відчувалося єднання українців, незалежно від того, звідки й коли приїхали, якою мовою розмовляють. Усі розуміли, що це робиться історія нашої Батьківщини і наші відмінності не мають тепер жодного значення. Уперше в моєму житті я пишався, називаючи себе українцем. Студенти канадського юридичного факультету, на якому я навчався, чиїх імен навіть не знав, телефонували, просили передати народові України свою підтримку й побажати успіхів у боротьбі. Мої заперечення, що я взагалі-то перебуваю в Канаді і не становлю собою весь народ України, до уваги не бралися. Така нетипова для канадців поведінка мене вразила: коли я казав, що приїхав з України, більшість не знали, де це, а просунутіші були впевнені, що вона все ще є частиною Росії. До того ж, канадці взагалі не телефонують малознайомим людям, а тут такий шквал дзвінків!
Отож, коли випала нагода поїхати на третій тур спостерігачем від ОБСЄ, я тут-таки все залишив і полетів. Послали в Запоріжжя, де мене вразила жахлива екологія: кашляв не перестаючи. Вибори пройшли спокійно, без якихось серйозних порушень. Керівники області і представники політичних партій хотіли тільки одного — якомога швидше узнати результати й рухатися далі. Відвідав Майдан. Поспілкувався з мешканцями наметового містечка. Намет із УНА—УНСО поводився дуже пристойно: на мою російську мову реагували адекватно, спілкувалися дуже чемно. Відчувалася дисципліна. Мама просила мене надіти помаранчеву стрічку для безпеки. Не надів я її. По-перше, був оглядачем, а тому зобов’язаний був зберігати нейтралітет. По-друге, мені не подобалися ні Ющенко, ні Янукович, правда, кожен із різних причин. Та й не боявся я. Коли летів назад, був майже впевнений, що незабаром повернуся додому. Адже є надія, що Україна буде в Європі, інвестиції поллються рікою і мій досвід, освіта й іноземні мови будуть затребувані, думав я.
Минали місяць за місяцем, спочатку ситуація в Україні викликала подив, потім зніяковіння, роздратування і нарешті – розпач. Всі повідомлення від моїх батьків, друзів, розмови з новоприбулими, інформація з газет і Інтернету свідчили тільки про одне — нове керівництво країни не змогло культивувати «українське диво», яке вже було окреслювалося. Нічого не змінювалося в економіці, а що змінювалося – то тільки в гірший бік. З хороших змін можна відзначити значне поліпшення світового іміджу України та українців як волелюбних людей, готових пожертвувати всім заради демократичних свобод. Але як пояснити моїм батькам-пенсіонерам, навіщо їм потрібен міжнародний імідж України, якщо їхніх пенсій вистачає лише на купівлю ліків?
Звісно, критерії того, чи стало краще людям жити в Україні після революції, у кожного можуть бути свої. Я не звертався до хитромудрої статистики, яку зазвичай використовують «різнобарвні» уряди. А просто запитав у батьків, що вони могли купити до Майдану і що – після. Порівняння було, на жаль, дуже не на користь нинішньої ситуації. Я, як і більшість моїх співвітчизників, очікував позитивних змін у житті простих людей. І аж ніяк не плекав ілюзій із приводу швидкого входження до ЄС чи досягнення рівня розвитку хоча б Португалії. Усе, чого я очікував, – то це рішучого руху в цьому напрямі. Я очікував виконання обіцянок; очікував, що до управління державою будуть залучені професіонали; очікував появи нових підходів, свіжих ідей та їх втілення. Я очікував прозорості влади і що ця влада відповідатиме заявленим ідеалам. Практично нічого не було зроблено в цьому напрямі.
Єдине вартісне завоювання революції — це, звісно, свобода слова. От би ще до цієї свободи слова додати добробут простих людей – було б діло. Але не зроблено нічого для зміцнення судової та правоохоронної систем, корупція не тільки не пішла на спад – величина хабарів ще й збільшилася (податок на ризик, якщо можна так висловитися). Рекордне економічне зростання змінилося стагнацією та конфліктами з Росією, що потенційно можуть поховати економіку України. Інвестицій як немає, так і не передбачаються. Західні інвестори не хочуть мати справу з народом, еліта якого не може домовитися навіть між собою. Вони не хочуть вкладати капітали у країну без справжньої судової системи, із жахливим рівнем корупції та відсутністю будь-яких гарантій.
Зростання націоналізму, наступ на російську мову особливо болючі для мене як юриста. Витіснення російської мови із судової системи видається особливо безглуздим, коли всі твої клієнти спілкуються й укладають договори російською, а представляти їх доводиться українською. У Канаді цю проблему вирішено наданням послуг правосуддя на вибір учасників процесу. Вони можуть вибрати одну з державних мов і мати свій день у суді незалежно від мовних уподобань. Таке вирішення мовної проблеми було б ідеальним і в Україні, куди мені так хочеться повернутися. Адже нагромаджено унікальний досвід, знання і поки що є сили втілити свої ідеї в життя. Зупиняють лише сумніви, що я не зможу заробити на гідне існування для себе і своєї сім’ї. Та й пережити другу імміграцію не кожному під силу.
Попри все, я вірю в Україну, навіть більше, ніж у власні сили. Не може бути такого, щоб прекрасний, гарний, працьовитий і розумний народ не зміг побудувати для себе нормальне життя у себе вдома. У нас же все для цього є. Бракує лише політичної волі та професійного управління державою, та ще й розкол країни на Захід і Схід. Хочеться вірити, що ці проблеми буде вирішено і в мене особисто ще з’явиться шанс внести лепту в будівництво України європейського зразка. Дожити б.