Спостерігаючи за дитиною, порівнюючи її з іншими дітьми, спілкуючись із друзями-подругами, нормальні люблячі батьки постійно шукають доказів того, що «наша не гірша за інших». І саме тому життя нормальних люблячих батьків складається з безлічі переживань.
Проблеми та підстави для хвилювань поетапно змінюють одна одну. Чи буде тримати голівку? Коли з’являться зубки? Чи закриється тім’ячко? Коли ж, нарешті, вона сяде, встане, поповзе, піде? Невже так і не заговорить — адже рік вже виповнився, а крім «мама» та «дай» ніяких осмислених звуків не спостерігається?
Принциповою особливістю саме нашого способу життя є постійне обговорення хвилюючих проблем не лише в колі родини, а й винесення їх (проблем) на загал при спілкуванні з друзями, подругами, сусідами й товаришами по службі.
Щойно на чийомусь дні народження ви гордо заявите про те, що, мовляв, «наш Петрик у десять місяців сам пішов», серед присутніх неодмінно виявиться ще «щасливіший» батько, чий Василько пішов у 9,5. А головним підсумком вечора стане незаперечна заява сусідки тітки Клави про те, що її троюрідний племінник Артурчик ходив самостійно у вісім місяців.
Залишившись наодинці з собою, ви мимоволі здивуєтеся трансформації власних думок. Протягом якоїсь години ваш найулюбленіший, найталановитіший і найрозвиненіший хлопчик Петрик з об’єкта непохитної батьківської гордості перетворився на звичайнісіньку та зовсім не видатну дитину. Інше діло — Артурчик! Уранці, заспокоївшись, ви зрозумієте, що восьмимісячний небіж тітки Клави ходив самостійно, головним чином, під себе...
І це предмет окремої розмови. Тема «ходити під себе», до якої ми прийшли «простим логічним шляхом», у всьому спектрі дитячих проблем стоїть осібно. Уміння самостійно, без допомоги родичів, справляти нужду є настільки очевидним атрибутом «дорослості», що бажання пошвидше побачити свою дитину, котра гордо сидить на горщику й не менш гордо натягає на себе після цього абсолютно сухі трусики, стає просто нестерпним. Оливи у вогонь додасть знов-таки вулична інформація. Нескладно буде дізнатися про «видатні» досягнення молодої мами Оксани з третього під’їзду: її донька з трьох місяців мочиться за командою «пісь-пісь». Навряд чи вам повідомлять про те, що словосполучення «пісь-пісь» Оксана вимовляє по 30—40 хвилин поспіль, але справу зроблено. Зерно сумніву запало в раниму батьківську душу. І, знімаючи вранці з веселого Петрика сухий підгузок, ви твердо вирішите: досить бути маленьким!
З цього моменту розпочнеться шлях вашої дитини до горщика (варіант унітазу). Але вирушаючи в дорогу, слід чітко усвідомити: сам малюк не швидко прийде до наміченої мети. Вам обов’язково слід бути поруч із ним.
Яких «разючих успіхів» ви не домоглися б, але до півтора року успіхи ці будуть тимчасовими, а епізоди похибок — частими. І до цього треба ставиться дуже по-філософськи. Немає нічого поганого в тому, що вам удасться заощадити певну кількість підгузків і познайомити дитину з такою цікавою річчю, як горщик. Але знайомство це, принаймні, із погляду медичної науки, буде поверховим, а вироблені навики — нестійкими. Утім, терміни формування рефлексів індивідуальні — усвідомлене спілкування з горщиком може мати місце й в однорічному віці, але ситуація, коли до трьох років «ну нічого не виходить» — також зовсім не рідкість.
У цьому й полягає серйозна проблема. Занепокоєні тим, що не виходить, батьки намагаються активно впливати на процес. Можливі впливи неодмінно несуть у собі елементи насильства — змусити сісти, не дати підвестися, покарати за калюжу в коридорі. Наслідок — істерики, антипатія дитини до процесу в цілому, до горщика й родичів — зокрема.
Звідси важливе правило: якщо не виходить — зачекайте. Закрийте тему на 1—2 місяці, поверніться до звичних для всієї родини підгузків, не тривожте даремно свою й дитячу психіку.
Існують встановлені фахівцями фізіологічні норми. Перехід до контролю природних потреб розпочинається після року й активно «дозріває» протягом другого року життя. Середній вік вироблення менш стійких «горщикових» навиків коливається в інтервалі від 22 до 30 місяців. Стійкі умовні рефлекси формуються до трирічного віку. Таким чином, рекомендований час, за який належить привчити дитину до горщика, коливається в досить широкому віковому інтервалі — від одного до трьох років. Для того, аби процес пройшов максимально гладенько, слід знати деякі ознаки, які вказують на психічну й фізіологічну готовність організму дитини до пізнання «туалетної науки».
До таких ознак відносяться:
— встановлення більш-менш стабільного режиму дефекації;
— здатність понад 1,5—2 години зберігати підгузки в сухому стані;
— знання частин тіла й назв предметів одягу;
— знання чи розуміння слів «попісяв» і «покакав»;
— демонстрація негативних емоцій, як наслідок перебування в брудних (мокрих) підгузках;
— прагнення (вміння) самостійно роздягатися;
— прагнення (вміння) самостійно входити-виходити з туалету.
І нарешті найдостовірніша ознака: здатність будь-яким способом — словом, мімікою, конкретними звуками, жестами — передати батькам слово «хочу».
Отже, усі попередні умови присутні. Бажання є. Розпочинаємо.
1. Крім готовності дитини, має бути й готовність дорослих. Очевидно, що на етапі переходу від підгузків до горщика витрати часу на безпосереднє спілкування з малюком помітно збільшуються. Не можна виробляти туалетні навики лише по вихідних або тільки в ті дні, коли очікується візит бабусі.
2. Дитина, як, до речі, і кожна доросла людина, схильна до змін у настрої. Ранній етап «туалетного навчання» краще проводити тоді, коли всі члени родини здорові й життєрадісні.
3. Кращий час — літо. Легше звільнитися від одягу, менша кількість предметів, які підлягають пранню. Та й сохне все помітно швидше.
Знайомимося з горщиком. Пропонуємо його дитині тоді, коли ймовірність «процесу» максимальна — після сну, після їжі, коли за поведінкою зрозуміли —час.
5. У разі успіху — дуже хвалимо. У разі невдачі — намагаємося не засмучуватися, а якщо засмучуємося — смуток не демонструємо.
6. Фіксуємо увагу не лише на самому горщику, але й на діях, які безпосередньо передують спілкуванню з горщиком і розставанню з ним: як горщик дістати, як його відкрити, як зняти трусики, як одягти їх, як і куди вилити вміст із горщика, як помити горщик, закрити й поставити його на місце. Коли це робити легко, спокійно, то весь процес перетворюється на цікаву гру. Чудово, якщо після кожної вдало виконаної дії батьки не скупляться на похвалу, бо позитивні емоції надто багато важать на перехідному етапі.
7. Поступово організовуємо зустрічі з горщиком не тільки тоді, коли час дитині, а тоді, коли цього вимагає розпорядок дня. Приміром, в обов’язковому порядку саджаємо перед сном, перед прогулянкою.
8. Розставатися з підгузками остаточно й безповоротно не слід. Вони цілком знадобляться для поїздок у транспорті, уночі, на прогулянці прохолодної пори року, спочатку й під час денного сну. Але щоразу, коли дитя прокинулося з сухими і швиденько всілося на горщик, звертаємо увагу на те, які ми молодці й на підтвердження цього очевидного факту демонструємо сухі підгузки.
9. Форма горщика, його колір і кількість «прибамбасів» (музичний супровід, частини, які відкручуються, намальовані очі й вуха, що стирчать) не мають принципового значення. Важливо все-таки, аби горщик сприймався не як іграшка, а як предмет цілком певного призначення. І в цьому зв’язку не варто заохочувати просто ігри з горщиком. «Ось це стілець. На ньому сидять» — і, за аналогією, — це горщик, відходок, на якому справляють природні потреби. Бажано, проте, щоб горщик був зроблений з екологічно чистої пластмаси, був зручним — розміри відповідали гузенцю, не був холодним. Наявність спинки (горщик у вигляді крісла) зовсім не завадить.
10. Не принципово: горщик або унітаз (припускається наявність спеціального дитячого сидіння). Тут уже, як вам зручніше. З урахуванням того, що, особливо спочатку, процес може затягуватися, горщик зручніший, позаяк спілкуватися в кімнаті приємніше, ніж у тісному туалетному просторі. Поєднувати горщик з унітазом — цілком прийнятний варіант, особливо для хлопчиків. Спеціальна табуреточка в туалеті, а з неї помочитися — це ж просто задоволення й усвідомлення причетності до світу дорослих.
Підсумкове спостереження з практики. Слово честі, за два десятки років роботи педіатром я жодного разу не зіштовхувався з ситуацією, коли батьки нормальної чотирирічної дитини звертаються до лікаря з приводу того, що дитина не вміє користуватися горщиком. Але ридання мами, чий дворічний нащадок дзюрить у штани — явище досить типове. При цьому головна причина прикростей полягає не в тому, що наш штани намочив, а те, що всі інші давно ходять на горщик.
— А з чого ви взяли, що всі інші ходять?
— Так самі кажуть!
— Так і ви кажіть...