ДОРОГА ДО БАЗАРА

Фатальна затримка
в дорозі

Начдив 9-ї кінної дивізії Григорій Котовський захопив полонених у бою під Малими Міньками, куди частини армії Тютюнника прийшли о 5.00 16 листопада 1921 року — втомлені й виснажені, майже без боєприпасів. Начальник штабу армії, генштабу полковник Отмарштейн на військовій раді пропонував генералу Тютюннику не зупинятися на відпочинок, оскільки вихід із села міг би стати пасткою для залишків армії. Довелося б удень йти безлісою рівниною, маючи на заході ріку Звіздаль із болотистими берегами, що поросли лісом, а на сході — такий самий лісовий масив, де супротивник міг улаштувати кінні засідки й з обох боків вдарити по колоні армії, не підготовленої до оборони. Начальника штабу підтримали два комбриги та представник польського генштабу, поручик Маєвський. Проте була й альтернативна точка зору — дати армії спочинок — особливо наполягав на цьому сотник Заярний і полковник Добротворський, довірені особи командувача армії. Було вирішено виступати о 12.00. Козаки розпрягли коней і розійшлися по хатах.

Напрошується питання: чому генерал Тютюнник прийняв таке рішення? Адже він знав, що свого часу, коли він був заступником командувача першого зимового походу Михайла Омельяновича-Павленка, в аналогічній ситуації опинилася Третя залізна дивізія — 25 грудня 1919 року біля містечка Животів.

Трагедія Залізної дивізії замовчувалася — як писав 1963 року генерал-хорунжий Вишневський у часописі «Вільна Україна» — близько сорока років. Річ в тім, що її командир, генштабу полковник Олександр Удовиченко, до моменту маршу хворів на тиф, і начдивом був призначений полковник Валентин Трутенко з Юнацької школи. Новий начдив з’явився в дивізії в супроводі «значно молодішої від себе пані, яку він видавав за свою дружину, котра в дійсності такою не була». Після прориву в тили Денікіна командування наказало розміститися в районі Старий і Новий Животів, щоб привести дивізію в порядок. Начдив Трутенко викликав до себе командира «Синього полку» полковника Олександра Вишневського, який направлявся делегатом для переговорів із командуванням Української галицької армії, і попросив його передати листа його дружині, яка мешкала з дітьми в місті Липовець. Так Вишневський довідався, що «пані», яку Трутенко возив із собою в дивізії, не була його дружиною, однак листа взяв і передав його за призначенням, а коли повернувся, ті, хто залишився живим, розповіли йому про загибель товаришів. Ввечері 24 грудня Трутенко отримав наказ про негайний марш. Проте надворі була заметіль, зібрати обози було складно, і начдив наказав начальнику оперативного відділу штабу, генштабу полковнику Крату підготувати колону дивізії до маршу, який розпочнеться о 4.30 наступного дня. Крат зважив усі можливості, сказав, що до походу дивізія буде готова лише до 6.00.

Ситуація була аналогічна: єдина дорога пролягла рівниною, два мости через ріку, по обидва боки — ліс. Доля козаків і офіцерів залежала від того, чи встигне колона подолати засніжену рівнину до того, як на неї обрушиться денікінська кіннота, що відходить під ударами Червоної Армії.

У призначений час козаки вишикувалися на дорозі, у напрямі села Висока Стадниця. Мороз міцнішав, козаки мерзли, на возах клякнули поранені — Крат чекав Трутенка. Через три години полковник поїхав на квартиру до начдива, який ще не був одягнений. У 12.30, тобто через шість із половиною годин, Трутенко, нарешті, з’явився. Як потім довідався Вишневський, затримка сталася через те, що місцевий кушнір не встигав закінчити білу хутряну шапку для «пані» полковника. На дивізіонну колону налетів у кінному строї полк зведеної Кавказької дивізії під командуванням князя Голіцина. Полковник Трутенко, кинувши «пані» та дивізію, врятувався втечею. А «пані» вранці 26 грудня їхала в екіпажі поруч із князем Голіциним у тій самій білій шапці, за яку так дорого заплатила третя дивізія.

Тютюнник знав про цей випадок, та не зробив жодних висновків, хоча ситуація була дуже схожою. Отже, армія спала, стояли вартові, виступ був призначений на 12.00. Проте усе сталося раніше.

О сьомій годині ранку, коли до чергового по штабу полковника Янченка привели селянина з села Голубичі, який сказав, що через село пройшло багато кінних на Міньки. Через годину приїхав ще один селянин, розповів, що і з західної сторони Міньки оточує численна кіннота. Ще через годину до штабу приїхав полковник Шраменко, частина якого охороняла дорогу Голубичі–Рудня, і доповів, що кіннота супротивника зосереджується й залишати село необхідно якнайшвидше, поки армія не опинилася в пастці. Однак зібрати майже кілометрову колону і вивести її на дорогу через міст, за село, вдалося лише до 11.00. Першими були штабні сани, які прикривалися кінною сотнею Хмари, групу замикали сани з хворим полковником Лисогором, в якого були відморожені ноги. Візником була його дружина, озброєна браунінгом і гранатами.

У 12.00 колона армії рушила з місця. У село вже ввійшли котовці, і стримати їх залишилися смертники-козаки. Проте, коли колона втяглася на рівнину, із лісу вдарили котовці. Попереду був другий міст через ріку Звіздаль, і першим його проскочив Тютюнник із штабом. За Тютюнником кинувся ескадрон котовців, але дружина Лисогора зупинила їх гранатами, і генерал врятувався. Українському історику Василю Веризі в книжці «Листопадовий рейс» удалося, використавши численні джерела інформації, встановити факти та події того страшного дня. У своїй книжці він наводить висловлення Ісаака Мазепи, екс-прем’єра уряду УНР:

«…Поза всіма іншими причинами, дві головні обставини відіграли вирішальну роль в тому, що ця повстанська акція під проводом Ю.Тютюнника не дала бажаних наслідків. Насамперед власна необережність Тютюнника і всіх тих, що підготовлювали цю справу. Звичайно, підготовка повстання мала проводитися у строгій тайні. Тим часом про це знала вся українська еміграція. Наприклад у Тарнові і в робочих таборах наших інтернованих відкрито говорилося, навіть у самому штабі Тютюнника були большевицькі агенти, як, напр (иклад) підполк (овник) Снігірьов, сотн (ик) Заярний, та інші, що були відповідальними співробітниками Тютюнника: Снігірьов керував оперативним відділом в повстанському штабі, а Заярний був державним інспектором при Київській групі, на чолі якої стояв Тютюнник».

Філоненко проти Заярного

Ісаак Мазепа написав те, що підтвердилося пізніше: чекісти повністю переграли розвідку та контррозвідку УНР ще в той час, коли Винниченко задумав свій «винниченківський бунт» проти Української держави та гетьмана Скоропадського, тобто влітку і ранньої осені 1918 року. Саме в той час сталося масове засилання в ряди військових і збройних формувань Петлюри радянських розвідників, щоб вони проникали в оточення українських лідерів національно-визвольної боротьби. Протягом багатьох років спрацьовував цей прийом: чекіст Заярний був біля Тютюнника, чекіст Судоплатов — біля полковника Євгена Коновальця. Обом повністю довіряли командири, й вони зіграли свою роль до кінця: Заярний здав Тютюнника, Судоплатов убив Коновальця.

Заярний, без сумніву, ввійшов в оточення Юрка Тютюнника, коли той був начальником штабу в отамана Григор’єва. Коли Тютюнник командував Київською групою Об’єднаної Української армії, Заярний був на посаді державного інспектора. З Тютюнником він пройшов перший зимовий похід, був поранений у ногу, пройшов кампанію 1920 року. І, природно, коли Тютюнника призначили начальником Партизансько-повстанського штабу (20 лютого 1921 року), сотник Заярний опинився в складі цього штабу, під керівництвом полковника Ступицького, в оперативному відділі. За завданням полковника або ж самого генерала Тютюнника він чимало разів переходив кордон і встановлював зв’язки з українським підпіллям і повстанцями, причому через якийсь час усі ці зведення були відомі чекістам. Крім того, Заярний отримував від чекістів сфабриковану інформацію, яка передавалася не лише в Партизансько-повстанський штаб, а й французькій та румунській розвідкам. Менш того, «сотник Заярний», завербувавши кілька козаків серед інтернованих у таборах, створив систему переправки на територію УРСР розвідників Тютюнника, які згодом потрапляли прямо в руки чекістів або під їхній нагляд, що призводило до провалів в українському підпіллі. У нього було кілька імен: для чекістів він був Гордієнко, для Тютюнника та його штабу — Гриць Попов. Справжнє ж його ім’я — Григорій Львович Заярний.

Розвідником-партизаном, який першим «розкусив» Заярного, був Петро Філоненко, який народився на рік раніше від Заярного, 12 грудня 1896 року в селянській заможній сім’ї на Волині. У 18 років він пішов добровольцем на війну, навчання пройшов у 1-му Артилерійському кінному дивізіоні в Самарі, 1915 року потрапив на фронт у складі 1-ї дивізії П’ятої армії. 1917 року він у чині молодшого офіцера був у Дикій Дивізії і залишив ешелон, коли під час корніловського заколоту вона проходила Волинню.

В армії УНР він почав службу в мобілізаційному відділі комендатури міста Звягеля (Новоград-Волинська). Під час «винниченківського бунту» організував невеликий партизанський загін, а наступного року вже діяв проти Червоної Армії на залізниці Коростень–Шепетівка. Входив до складу повстанської бригади отамана Соколовського, а коли отаман загинув, був у формуваннях його сестри, «атаманші Марусі». Дії партизана Петра Філоненка привернули увагу Василя Тютюнника, який командував тоді Армією УНР (однофамільця Юрія), який дав йому директиву діяти на залізниці Коростень—Овруч—Звягель, командуючи партизанським загоном, створеним після трагічної загибелі Марусі. Зрадник видав загін, і Петро Філоненко потрапив у полон. Його доставили в штаб «Червоної пластунської бригади» карателів, у місто Лугін. Там він потрапив до рук ката, який різав його ножем, поки партизан не знепритомнів. Коли отямився, втік, згодом його врятували селяни.

1920 року в складі Третьої армії Польщі на Київ наступала 6-та стрілецька дивізія полковника Безручка. Петро Філоненко приєднався до неї зі своїми повстанцями. Коли армія УНР була змушена перейти Збруч та інтернуватися, Петро Філоненко зі своїми партизанами пішов на Волинь, у рідні місця. Юрій Тютюнник, формуючи повстанські райони на території України, згадав про партизана Філоненка. Саме тоді Філоненко потрапив у сферу спостереження сотника Заярного. Від цього моменту починається протистояння чекіста Заярного і партизана Філоненка, в якому партизан втратив праве ока.

28 квітня 1921 року зв’язківець зі Львова приніс Філоненку наказ Тютюнника: генерал призначив його начальником 9-го повстанського району на перспективу організації загального повстання в Україні. Мабуть, сотник Заярний, довідавшись, що робота партизана успішно просувається, вирішив його позбутися, викликавши його до Львова. Проте спочатку він спробував це зробити на території України. Про першу зустріч із Заярним Філоненко розповідав у своїх мемуарах.

9 червня 1921 року партизан зайшов у селі Мокляки в будинок сільського священика Євгена Кузика. Дружина священика повідомила, що одна людина чекає його третій день. Філоненко пройшов у кімнату і там побачив «низького росту людину з неприємно бігаючими очима». Людина представилася партизану як сотник Заярний і запропонувала свої послуги як особистого представника Партизансько-повстанського штабу й організатора повстанства, сказавши при цьому, що він направляється на Полтавщину.

Філоненко не повірив Заярному, простежив за ним, і його підозри виправдалися. У селі Яблунець Заярний сів у потяг і поїхав у бік Коростеня. Від сотника Гладкого він отримав негативну інформацію про Заярного. Найвірогідніше, Заярний також збирав відомості про Філоненка.

6 серпня до Філоненка прийшов кур’єр з Партизансько-повстанського штабу з наказом особисто прибути до Тютюнника, і через місяць партизан відправився за кордон.

Люди з чистими руками і гарячим серцем

Тим часом чекісти Єлизаветградського відділу ЧК, звідки Заярний пішов в оточення Тютюнника, переставши отримувати від нього інформацію, змушені були розробити операцію із засиланням розвідника в Партизансько-повстанський штаб у Львові. Для цієї мети були використані матеріали допитів українського розвідника з підпільним ім’ям Мамонтов, затриманого Подільським ГубЧК. Ці показання дали можливість вийти на одного з членів Єлизаветградської підпільної організації Федора Новицького, який діяв під ім’ям Петра Кравченка. Вдалося довідатися, що його брат Володимир Новицький щойно повернувся зі Львова з директивою — організувати в місті повстанком. Чекістам удалося впровадити туди свого співробітника Петренка. Він отримав завдання від Володимира Новицького — знайти підхожу людину на роль кур’єра у Львів і Тарнов. Петренко запропонував колишнього поручика армії УНР Даниленка (підпільне прізвисько Карін).

Карін познайомився з Володимиром Новицьким, справив на нього гарне враження й отримав інструкції, доповідь і необхідні явки на території України, у тому числі і явку в селі Мокляки, де вперше зустрілися Заярний і Петро Філоненко. 6 вересня Карін отримав підроблені документи на ім’я Черненка Михайла Івановича, виїхав потягом разом із представником Єлизаветградського повстанкома до українсько-польського кордону. У Центральному державному архіві зберігся звіт чекіста про поїздку. Тому немає рації його переказувати повністю. Наведу лише професійно складені портрети деяких осіб Партизансько-повстанського штабу, із якими чекіст зустрічався. Про генерала Тютюнника й сотника Заярного розвідник написав так:

«Тютюнник — повний, очі чорні, середнього зросту, смаглявий, при електричному освітленні погляд гострий, кілька тижнів не голився, ніс прямий, років близько сорока. Сотник Заярний — зросту низького, обличчя надуте, незадоволене, очі сірі, повний, кульгає на праву ногу, голений, років 25».

Пробувши в Партизансько-повстанському штабі два тижні, Карін повернувся в Єлизаветград з дуже цінною інформацією: матеріали про групу українських розвідників під начальством Свігорського, які перебували в Дубечах, про запланований перехід на українську територію генерала Нельговського (провідником у якого мав йти Петро Філоненко під псевдонімом Стах), про повстанком в Новоград-Волинську, на чолі зі Стахом (Петром Філоненком) і Ярощуком; про розвідника Партизансько-повстанського штабу Вецлава Лукаше в селі Бариновка. Крім цього, Карін довідався про план походу трьох груп Партизансько-повстанського штабу в Україну, причому він зміг отримати інформацію про всіх начальників повстанських районів, їхні псевдоніми, явки, бази. У своєму звіті Карін навів останні слова Тютюнника, які той вимовив наприкінці аудієнції:

«...Єдине, перед чим варто схилитися в комуністів, так це Чека… Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку й шпигунство, як вони, і ніколи ніхто не зуміє так поставити...»

Відповідні заходи

Отже, чекісти отримали майже вичерпну інформацію про Партизансько-повстанський штаб і поставилися до неї досить серйозно. Вжили відповідних заходів. По-перше, було вирішено позбавити партизанів, які прорвалися через кордон, продовольчої бази, по-друге, виманити на територію УРСР найбоєздатніші частини Армії УНР, оточити їх і знищити, по-третє, одночасно з операцією проти частин, які прорвалися, знищити всі повстанкоми та розвідувально-диверсійні групи, пов’язані з Партизансько-повстанським штабом, і нарешті, по-четверте, змусити супротивника виступити наприкінці осені — на початку зими.

Спочатку план вторгнення передбачав одночасний прорив трьох партизанських груп: групи генерал-хорунжого Олександра Удовиченка на Поділлі, генерал-хорунжого Безручка на Волині та кінної партизанської мобільної групи Юрія Тютюнника, яка повинна була пройти південними районами України. Потім, повернувши на північний схід, Тютюнник мав влаштувати базу в районі Чигирина, у партизанському краї Холодний Яр, і розпочав партизанські дії вгору по Дніпру, на північ, щоб відрізати Правобережжя від Лівобережжя і РРФСР. Цей план передбачав, насамперед, продовольчу підтримку населення, не кажучи вже про те, що партизани мали, поповнивши свої ряди в повстанських районах, переформуватися на Повстанську армію. Петлюра при розробці цього плану врахував гіркий досвід «винниченківського бунту», коли повстанські дивізії та полки, відмовившись воювати із супротивником не на своїй території, при спробі їх передислокувати на інші напрями просто-напросто розбігалися, і Головний отаман, який мав у грудні 1918 року 300 тис. багнетів і шабель, у січні 1919 року отримав лише 25 тис. козаків і старшин. Тому він видав у середині року наказ, яким, вперше у світовій військовій історії, вводилися Українські партизанські збройні сили. Вони мали розпочати вторгнення і лише після досягнення певних успіхів, на базі повстанських районів, розпочати формування армії. Варто особливо зазначити, що Петлюра в цьому наказі прирівняв партизанів і повстанців за пільгами до регулярних збройних сил.

Чекісти, отримавши інформацію від Каріна-Даниленка, насамперед підвищили хлібозаготівлі на півдні країни, там, де було близько 35% заможного селянства. Причому командувач Українського військового округу Михайло Фрунзе отримав наказ задіяти війська для вибивання постачань хліба. Села, які не здали постачання, оточувались військами й за їхньої блокади вилучався весь хліб, у тому числі й насіннєвий фонд. Акція, розпочавшись відразу ж після закінчення збирання врожаю, призвела до того, що на півдні України до кінця 1921 року почався голодомор, повстанські райони розвалювалися один за одним. Про наступ мобільної групи Тютюнника на півдні не могло бути й мови.

Сучасні історики України та діаспори часто дорікають Петлюрі й Тютюннику в тому, що вторгнення почалося не в серпні-вересні, а пізно восени, і при цьому навіть не прагнуть зіставити план ППШ із реальною продовольчою ситуацією на півдні України. Петлюра й Тютюнник це зробили, і вторгнення було перенесено на жовтень 1921 року. Це дало можливість Фрунзе сконцентрувати необхідні частини і з’єднання. Костянтин Шеф у статті «Петлюрівська авантюра в жовтні-листопаді 1921 року» («Армія і Революція», 8—9, 1922) наводить схему й відповідні дані за матеріалами Оперативного і Розвідувального управлінь штабу ВСУ, секретно-інформаційного відділу Раднаркому УРСР і Народного комісаріату закордонних справ УРСР. За цим планом проти Української ППА були задіяні: 44-та стрілецька дивізія (130, 131, 132-та стрілецькі бригади), 45-та стрілецька дивізія (133, 134, 135-та стрілецькі бригади, 24-та Самарська стрілецька «залізна» дивізія (70, 71, 72-га стрілецькі бригади), 1-й Кінний корпус червоного козацтва імені Всеукраїнського ЦВК на чолі з В.Примаковим (1-ша і 2-га кавдивізії) і III Кінний корпус у складі 7-ї Самарської кавдивізії і 9-ї Кримської кавдивізії імені РНК УРСР, на чолі якої був поставлений щойно прибулий із Тамбовщини «герой» придушення повстанського заколоту Антонова — Григорій Котовський.

До військової групи, яка налічувала три піхотні й чотири кінні дивізії, були прикомандировані школа червоних командирів, шість бронепоїздів, а також дивізіон бронеавтомашин і ескадрилья розвідувальної авіації. Як видно на схемі Костянтина Шефа, всі вони були розміщені таким чином, щоб армія Тютюнника потрапила в мішок північно-західніше міста Коростеня або ж північніше від Житомира. Загнати Партизанську повстанську армію в пастку мали мобільні кінні полки 9-ї кавдивізії Котовського. Планом передбачалося заманити Тютюнника на рівнину, зайняти кіннотою прилеглі лісові масиви і, стискаючи кільце оточення, не випустити до Польщі жодного.

Як показали подальші події, план цей був реалізований. Щоправда, Тютюннику все-таки вдалося вирватися з кільця, але лише тому, що командир одного з кінних полків Котовського, колишній кубанський козак, який симпатизував українцям, не перекрив ескадроном проїзд через другий міст на річці Звіздаль. Після військово-польового суду він був розстріляний на початку грудня 1921 року. Також на територію Польщі прорвалися партизани Гопанчука, Палія і Нельговського, яких привів на Волинь Петро Філоненко (Стах). Саме для цього його і викликав Тютюнник у серпні до партизансько-повстанського штабу.

Філоненко проти Заярного. Акт другий

Прибувши в штаб до Тютюнника, доповівши про проведену в районі Звягеля (Новоград-Волинськ) роботу з організації повстанкому і повстанського району, Петро Філоненко вирішив розібратися з Заярним, якого зустрів у штабі. Філоненко поділився своїми сумнівами з полковником Ступницьким, але той порадив йому звернутися до полковника Добротворського. Була призначена аудієнція в самого начальника штабу, генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Після офіційної частини розмови, коли було вирішене питання з доставкою групи Нельговського на Волинь, Петро Філоненко поділився з генералом своїми сумнівами стосовно Заярного, але Тютюнник, немовби не почувши запитання, вийшов із кабінету. Тоді Філоненко звернувся до полковника Добротворського, який був присутній під час розмови: «Чи праця Заярного сумлінна і для нас нешкідлива?» При цьому розповів про свої підозри щодо Заярного, «його співпрацю з Чека». Добротворський заспокоїв партизана, додавши: «Якби таких було більше». Двозначність відповіді вразила партизана: він був глибоко переконаний, що Заярний — розвідник-диверсант із ЧК. Наступного дня Петро Філоненко виїхав до Рівного, де була група Нельговського, яку він мав провести на Волинь.

Карін на той час ще залишався у Львові, у ППШ. Тому його попередження прикордонникам про перехід кордону групою генерала Нельговського запізнилося: 18 вересня група на підводах прибула в місто Корц, уночі прийшла в с.Сторожове. І тут зненацька для Петра Філоненка в селі з’явився сотник Заярний, якого прислали з ППШ для інспекції переходу кордону. Вночі, перейшовши вбрід річку Корець, група опинилася на території УРСР, захопивши при цьому полонених прикордонників, яких розстріляли в лісі біля Грабова. Заярний, скаржачись на біль у нозі, залишився. Група Нельговського пішла далі й 21 вересня була в районі Ємільчина (Ємельчина).

Філоненко, розпрощавшись із Нельговським, направився в район Звягеля і почав партизанські дії. 27 жовтня партизани захопили полонених — поповнення в 9-ту дивізію Котовського. З захоплених документів Філоненко довідався, що Волинська група Тютюнника вже перейшла кордон, але найбільше його здивувало те, що супротивник знав усе про групу Нельговського. Карін, повертаючись зі Львова в Єлизаветград, устиг попередити прикордонників, але було вже пізно. Природно, що партизан, не знаючи нічого про Каріна, відразу ж згадав про Заярного, вирішивши, що це його рук справа.

А той уже йшов із карателями слідами Петра Філоненка: чекіст знав про явку в с.Моклаки, де мешкав рідний дядько партизана. 10 листопада 1921 року Заярний із групою чекістів у 20 багнетів оточив хату Філоненка. Петро спав, гучний стукіт у двері розбудив його. Двоюрідний брат партизана, Данило, підійшов до дверей і запитав «Хто там?» — «Я, Заярний!» Петро швидко схопився, взяв парабелум, зірвав із трьох гранат кільця. Данило відчинив двері, і Петро, шпурнувши дві гранати в натовп чекістів, а потім і третю, у гуркоті вибухів кинувся по снігу босоніж, стріляючи з парабелума. Сумнівів не залишалося: Заярний — чекіст. Так закінчилася остання зустріч партизана й чекіста, але полювання один на одного тривало.

Тим часом Волинська група під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника продовжувала свій трагічний шлях на Голгофу — дорогою до Базара. Повстанців, про яких в зведеннях повідомляв Заярний, не було. Армія Тютюнника танула від втрат у боях і хвороб. На військовій раді було прийнято рішення пробиватися в Польщу тим шляхом, яким армія прийшла, на шлях до Малих Міньків, лісових масивів північніше за Коростень, де котовцям не розгорнутися.

Операцією проти українських партизанів безпосередньо керував Повноважний представник ГПУ на Правобережній Україні Юхим Євдокимов. У Державному архіві України зберігся нагородний лист-представлення на орден Бойового Червоного Прапора, де сказано:

«Завдяки вмілій та правильній постановці агентурного й оперативного апарату, рішучості й ініціативі тов. Євдокимова, прямій особистій участі ліквідована Тютюнниківська авантюра восени 1921 р. Через ті самі обставини під його особистим керівництвом піймані найкрупніші отамани й ліквідовані ті, хто тероризував тривалий час Правобережжя країни.

Відзначаючи самовіддану й плідну діяльність тов. Євдокимова в справі захисту революції та робочо-селянської влади, яка виявилася в пійманні найбільших отаманів-бандитів, що сприяло остаточній ліквідації бандитизму в Україні, Г.П.У. У.Р.С.Р. клопочеться перед ВУЦК про нагородження тов. Євдокимова орденом Червоного Прапора».

Судячи з того, що сказано в представленні, повстанство в Україні було розгромлене. Та подальші події показали: не все було так, як писали чекісти. Ще кілька років повстанці продовжували боротьбу. І лише голодомор 1931–1933 років, залишивши їх без поповнень і продовольчої бази, призвів до «остаточної ліквідації» повстанства в Україні. Партизани, які діяли на території Польщі, продовжували свої акції аж до 1939 року, і першим із них був Філоненко. 16 серпня 1941 року гетьман українських вільних козаків призначив «старого партизана», якому йшов 45-й рік, організатором повстанських груп у його рідних місцях, у районі Овруча. Тоді ж Петро Філоненко отримав звання полковника Українських збройних сил (УЗС), в армії УНР він був сотником. Коли вийшла книжка генерала Олександра Вишневського «Повстанський рух й отаманія», видана «Капітулом Відзнаки Хреста Залізного Стрільца» 1973 року в Мічигані, партизан був ще живий, йому йшов 77-й рік.

Операція «Тютюн»

Проте далекого для нас 1921 року Юхим Євдокимов головного завдання не вирішив — Юрій Тютюнник був на свободі та своєї діяльності не припиняв. Тому Євдокимову поставили нову мету: живий і здоровий Тютюнник, причому не просто ув’язнений, а який розкаявся перед владою робітників і селян, реабілітований нею і займається суспільно-корисною працею на території Радянської України. Це було дуже складно, і Євдокимов не міг обійтися без допомоги Заярного. 1988 року в Києві вийшов збірник нарисів під назвою «Шляхами чекістської долі». У нарисі «Легенда для генерала» Анатолій Михайленко й Андрій Ткаченко досить докладно розповіли, як Заярному вдалося здійснити задуману Юхимом Євдокимовим операцію по захопленню Юрія Тютюнника під кодовою назвою «Тютюн», про позитивне закінчення якої мала свідчити телеграма з текстом «Тютюн і чай вигідно куплені». Операція розпочалася 4 червня 1923 року, керував нею начальник відділу контррозвідки Державного політичного управління (ГПУ УРСР) Журинда, безпосереднім виконавцем акції був призначений Григорій Львович Заярний, він же Гордієнко, він же Гриць Попов.

Ще після повернення з другого зимового походу Тютюнник послав Заярного в Україну. Той переслав йому шифровку: він довідався від секретаря Вищої військовий ради Андрієвського, що з метою загального повстання в Україні в Харкові створено повстанську організацію на чолі з Дорошенком, яка хотіла б бачити своїм начальником генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Генерал повірив Заярному і зважився на перехід в Україну, прибувши 16 червня 1923 року в Нагоряни, звідти — до берега Дністра. Близько до світанку Юрко Тютюнник переплив Дністер і опинився в руках чекістів. Для широкої громадськості було сказано, що він перейшов в УРСР добровільно, також було сказано й про його штабних співробітників. На слідстві генерал поводився гідно й нікого зі своїх співробітників на території УРСР не видав. Був звільнений, викладав у «Школі червоних старшин» у Харкові, читаючи курс лекцій з тактики та стратегії партизанської війни, знімався в кінофільмі «П.К.П.» («Пілсудський купив Петлюру»), граючи самого себе, написав три книжки, із яких найвідоміша «З поляками проти Вкраїни», яка була видана в жовтні 1924 року. Чекісти таємно перевезли з Косова і доставили до Харкова його дружину з двома дочками. Проте 12 лютого 1929 року Тютюнника знову заарештували. У березні переправили до Москви, у розпорядження контррозвідувального відділу ГПУ, а 3 грудня 1929 року Колегія ГПУ СРСР присудила генерал-хорунжого армії УНР Юрія Йосиповича Тютюнника до вищої міри покарання — розстрілу. Генерал з’єднався зі своїми козаками, похованими в братській могилі на околиці містечка Базар. Його дружина, Віра Андріївна, із двома дочками проживала до 1932 року на станції Кущівка Південно-Кавказького краю.

Юхим Євдокимов також знайшов дорогу до Базара. Він був розстріляний і потім посмертно реабілітований. Можливо, та сама доля спіткала Каріна-Даниленка та Заярного...

5 квітня 1794 року Жорж Жак Дантон, знаменитий діяч Французької революції їхав у візку з ескортом національних гвардійців дорогою до гільйотини. Він сказав тоді: «Революція пожирає своїх дітей!» Його слова неодноразово стверджувала історія.

З незалежністю України до братської могили повстанців на околиці Базара щороку 22 листопада жителі та посланці з усіх куточків нашої країни приносять квіти.