Сучасні батьки, наражаючись на емоційну черствість чи невмотивовану жорстокість дітей, звинувачують у цьому деструктивному впливі на незміцнілу психіку бойовики, страшилки та комп’ютерні ігри, які пропагують культ насильства. Тим часом слід уважніше придивитися й до затвердженої міністерством навчальної програми.
Простий аналіз показує: більшість творів літератури, що їх вивчають у школі, несуть трагічне світовідчуття та розуміння життя. Причому часто в тих самих хрестоматійних письменників є й життєрадісні книжки, але «за програмою» — найпохмуріші. А ще найполітизованіші, «ідейні». Які ж ці ідеї, пропоновані для виховання нового українського патріота і просто порядної людини?
Ліки від безпам’ятства чи отрута?
Психолог завжди звертає увагу на почуття, це — його хліб насущний. Тим паче що дослідники особливостей українського менталітету підкреслюють особливу «сердечність», емоційну чуйність нашого національного світосприймання. На противагу обов’язковим правилам соцреалізму, історичним оптимізмом з підручника літератури тепер пахне нечасто. Події найчастіше відбуваються на тлі похмурих, безнадійних емоцій героїв. Візьмімо програму 11 класу:
...М.Хвильовий, «Я (Романтика)». Син має зробити вибір: убити свою матір в ім’я революційних ідей чи дати їй урятуватися. Між бажанням залишитися людиною і потребою стати жорстоким фанатиком вибирається останнє: син убиває матір.
...П.Тичина, «Загупало в двері прикладом». Голод. Трусять убогу хату на околиці села. Напівбожевільна дівчина варить у каструлі немовля. Запитує в комуністів, чи не голодні вони?
...М.Куліш, «Патетична соната». Юнак-поет закоханий у дівчину, обоє вони — революціонери, але стоять по різні боки барикад: він — комуніст, вона — очільниця націоналістичного угруповання. Він убиває її, свою вічну мрію і душу.
...Ю.Яновський, «Подвійне коло». П’ятеро братів промишляли з батьком риболовлею. Аж раптом — революція: один став денікінцем, другий петлюрівцем, третій анархістом (і перетягнув на свій бік молодшенького), ще один — комуністом. Зустрівшись на полі бою, вони вбивають один одного з ідейних міркувань.
...В.Барка, «Жовтий князь». Трагічні події 1933—1934 рр. зображено з нещадною реалістичністю. З п’ятнадцяти основних персонажів померло одинадцять. Кожну смерть описано з усіма страшними подробицями, фізичними й душевними муками і того, хто конає, і тих, хто його оточує. Нав’язливо розповідається про випадки канібалізму, дітовбивства, самогубства. Криваві розправи над сільськими жителями, розстріли, вигнання в ліс узимку голими. Про вилучення останніх зерняток з людських помешкань. І безліч трупів.
...Улас Самчук. «Марія». Історія життя української жінки закінчується жахливими картинами голоду, зрадництва, дітовбивства.
Усередині нас
Ми тільки перелічили теми, самі твори впливають сильніше — талантом Бог не обділив українських письменників. Учитель літератури зізнається: змогла прочитати «Жовтого князя» з трьома перервами — хапало серце. Але мусить читати й пояснювати дітям. Василь Барка, поет-модерніст, писав «Жовтого князя» у 1963 році в Америці, у період найсильнішого протистояння США і СРСР, коли образ ворога ліпився з усіх підручних засобів. У його особистій біографії це був не найкращий час — потрібно було чимось вразити якщо не байдужу до його долі Америку, то бодай українську діаспору, аби якось виборсатися з нужденного існування емігрантів-чорноробів.
Депресивний містик, біографія якого, за його власним зізнанням, «склалася невдало», напевно, сильно здивувався б, довідавшись, що потрапить в обов’язкові для вивчення в школі «класики». Перелік творів — аж ніяк не вичерпний, є й інші аналогічні. Нестійкій психіці підлітка часом тяжко впоратися з таким емоційним навантаженням. Якщо учитель вимогливий (а українська література є обов’язковим у програмі зовнішнього незалежного оцінювання предметом), то потрібно знати всі події детально: хто за ким умирав і хто, вибачте за натуралізм, кого з’їв («завдяки» такій літературі українські діти почуватимуться нащадками людожерів).
Справжні записки божевільного, оскільки стан психіки в такі моменти визначається швидше як змінений. Крайнощі подаються як норма.
Досвід перебування і виживання в концентраційних таборах, який просто-таки за межами звичайної людської свідомості, став після Другої світової війни предметом вивчення для дослідників, але ж не для дітей. Шокуючі експерименти, пов’язані з підкоренням авторитету, провів соціальний психолог С.Мілгрем — для того, щоб з’ясувати, як німці могли брати участь у знищенні мільйонів людей у концтаборах. Розподіливши з допомогою жереба ролі вчителя і учня (насправді — мучителя і «підсадної» жертви), вчений отримав відповідь на запитання: скільки страждань готовий заподіяти будь-хто з нас іншим людям, якщо це входить у наші трудові обов’язки? За неправильні відповіді «вчитель», за умовами експерименту, мав натискати на кнопку електричного розряду зі зростаючою напругою. Жертва розігрувала нестерпний біль і благала припинити експеримент. Тим часом просте нагадування (без погроз чи заохочень) «учителя»-психолога, який стояв за спиною, про те, що, попри все, потрібно продовжувати експеримент, змушувало збільшувати каральну напругу до 450 вольт. Попередній прогноз знаменитих психіатрів припускав, що на таке погодиться всього один відсоток випробуваних. Насправді — а експеримент повторювався в різних країнах — «слухняних», які збільшують струм до смертельно небезпечної позначки без будь-якої мотивації, завжди більшість. Так чи варто ділити світ на своїх і ворогів? Чи не корисніше зазирнути у своє нутро?
Передозування є небезпечним
Передбачити, який вплив на дитячу психіку чинитиме подразник масованого «вливання» негативної емоційної інформації, важко. Чи тільки очищувальний катарсис, співчуття та переосмислення історичних подій? До речі, саме переосмислювати дітям, на відміну від чиновників-освітян, нема чого, адже вони історію КПРС не вивчали. Можливо, їм зовсім не обов’язковий емоційний шок, від якого неможливо захиститися, — адже альтернативи середній освіті немає? На кого будуть спрямовані виниклі сильні почуття? Чи не надто великий ризик підвищення особистісної тривожності, провокування психічних розладів, фобій, емоційної нестабільності? Або — захисного непробивного цинізму?
Тоталітарна ідеологія, нав’язуючи геніально сформульоване Маяковським: «единица — вздор, единица — ноль», знецінювала життя людини в порівнянні з великими ідеями, за які не те що не шкода, а почесно й радісно було його віддати. Це — філософія чи то японських камікадзе часів Другої світової, чи то сучасних шахідів. Іншими словами — героїзація смерті за ідею. Нині схиляються перед мученицькою загибеллю мільйонів. Без ідеологічних спрощень сформулювати особисте ставлення до смерті — складне й неоднозначне завдання, яке маркірує певну особистісну зрілість. Наполеглива неодноразова пропозиція дітям осмислити саме це питання має бути серйозно мотивована.
Поговори зі мною, мамо
Оптимістичні трагедії радянської літератури так набили оскому, що сьогодні не вивчають вже у школі ні «Молоду гвардію» Фадєєва, ні «Загибель ескадри» Корнійчука, ні «Повість про справжню людину» Польового. З цієї причини «культурна начинка» поколінь батьків і дітей так сильно відрізняється, що часом уже й пожартувати не вдається — навіть анекдоти про Чапаєва доводиться по півгодини пояснювати, та й то не для того, щоб разом посміятися, а щоб просто зрозуміли, що тато пожартувати хотів... Що Карл Маркс і Фрідріх Енгельс — це не чоловік і дружина... Щиро поговорити на якісь сторонні, небуденні теми дедалі важче: розмова виходить ніби різною мовою.
Пройдений нацією шлях вимагає спільної рефлексії кількох поколінь. Із соромом згадую, як мені, зразковій піонерці, бабуся натяками розповідала про голод. Про причини не йшлося, пережите через роки сприймалося як даність, нелюдські дії влади бабуся чомусь називала в середньому роді: хліб увесь забрало... У заражених історичним матеріалізмом піонерських мізках усе те не вкладалося: такого просто бути не могло, вона щось плутає або перебільшує. А бабуся дивилася кудись усередину себе — скорботно, а на мене — весело: ех ти!.. А багато хто зі старшого покоління ніколи навіть не згадував про страшний досвід. Хтось боявся, а хтось не хотів згадувати.
Згадувати і пам’ятати, безперечно, потрібно. І в моїй сім’ї троє гарних високих юнаків — бабусиних братів — залишилися після 33-го року тільки на фото. Потрібно ставити пам’ятники, писати книжки й наукові статті, домагатися визнання міжнародним співтовариством... Але головне, погодьтеся, тут тема жахливого зловживання владою, тому, аби ніколи не повторилося щось подібне, маємо виставити політичні, моральні й психологічні бар’єри.
І в житті окремої людини, і цілого народу горе і радість завжди поруч. Позбавити життя дітей неприємних емоцій — завдання щонайменше дивне. Проте під приводом збереження історичної пам’яті втрачено будь-яку міру в тематичному доборі творів рідної літератури, рекомендованих для вивчення школі.
Пам’ятати хороше
Щасливе самопочуття корисне для здоров’я, воно захищає від хвороб і виховує. Протилежне твердження має наукове підтвердження: під час знаменитого «тюремного експерименту» американського психолога Зімбардо добровольці з урівноваженою психікою методом випадкового відбору розподілили ролі охоронців та ув’язнених. Гру довелося припинити раніше за встановлений двотижневий строк — негативні зміни в поведінці, думках і почуттях учасників загрожували перейти в незворотні: межа між особистістю та виконуваною соціальною роллю зникла неочікувано швидко. Синдроми мучителя і жертви, спровоковані експериментом, проявилися в тому, що «тюремники» стали діставати задоволення від ставлення до «ув’язнених» як до безсловесних тварин, а ті у свою чергу перетворювалися на запопадливих дегуманізованих роботів, які плекали лише думку про втечу та ненависть до начальників. На це знадобилося лише шість днів! Жорстокі обставини можуть за короткий час перетворити нас на найогидніших тварин — дійшли висновку вчені. Теорема, яку доводили в нашій країні понад сімдесят років, і з цієї причини давно вважається аксіомою.
Неможливо й неправильно присвячувати життя захисту дитини від будь-яких негативних емоцій. Проте й пропонувати їй власноруч переконатися в наявності електроструму в мережі не можна. Це вбиває. Давно доведену історичну жорстокість можна прийняти на віру і без виснажливої та небезпечної безпосередньої участі психіки дитини.
Убити дракона
Знаходити в собі сили жити багатьом дітям буває непросто й за умов сучасних українських реалій. Діти ховаються в шкаралупу страхів, залежностей, апатії. Їх би трохи надихнути, а не занурювати в глибини розпачу. Адже результатом такого навчання може стати не тільки збереження історичної пам’яті, а й формування комплексу нації-жертви, призначеної для історичного заклання. Для дітей, які живуть тут і зараз, завжди в теперішньому часі, таке емоційне тло є небезпечним. Невже історична пам’ять про минулі кошмари важливіша за міцну й стійку психіку дитини? Кроси на фізкультурі скасували після кількох дитячих смертей. Що має статися, щоб стала зрозумілою психологічна небезпека — нехай і більш уповільненої дії — літератури, яка травмує дітей і піддає фрустрації?
Головний досвід Голодомору, який можуть і повинні засвоїти наші діти: влада має бути контрольована і обмежена на всіх рівнях. Природа влади така, що вона прагне до необмежених зловживань і ладна будь-кого з нас поставити в принизливе становище напівживого об’єкта її впливу. Сподіватися на свідоме самообмеження можновладців, чекати добрих правителів не можна. Потрібно протистояти навіть початковій спробі принизити особисту гідність та неконтрольованому авторитаризму. Будьте пильні, не дайте зробити із себе жертву!
Але азів самоорганізації, цивілізованих основ громадянського самоврядування, таких потрібних українському суспільству, що перебуває в процесі становлення, у наших авторитарних школах поки що не вчать. Натомість навчальний час сповнено моторошних фізіологічних подробиць життя жахливих привидів минулого. Батьки обговорюють — але тільки між собою. Вчителі просять на них не посилатися. І діти покірно вивчають те, що велять, — з таким самим безмежним терпінням і покірливістю, з якими помирали українські селяни в страшні роки...
Автори цих рядків вважають себе свідомими патріотами України в усіх смислах цього слова, душею й серцем уболівають за її щасливе, незалежне і благополучне майбутнє. Даруйте за літературний штамп — сповнене дитячого сміху...