Плакат невідомого художника. Петроград, 1918р. Типова риторика більшовиків |
Однією з примітних ознак масової тривоги, яка останнім часом охопила українське суспільство, стали сепаратистські гасла. Вони досить потужно зазвучали на сході держави, виливаючись чи то не у вельми ясні заклики запровадження «південно-східної автономії», проведення для цього референдуму, чи у дещо призабуті на сьогодні, однак конкретніші вимоги створення Донецько-Криворізької республіки. Здавалося б, останні взагалі давно втратили будь-яке реальне підґрунтя і вороття до них ніколи не буде. Однак виборча кампанія, що супроводжувалась сплеском регіональних емоцій, винесла їх на гребінь політичного життя, привела навіть до оформлення у відповідні рішення. Не дивно, що вони викликають зворотну реакцію.
Між тим, бодай якихось ґрунтовних знань про досвід реалізації подібних ідей, зокрема й Донецько-Криворізької Радянської Республіки, який мав місце в історії, явно бракує. Думаю, не так багато їх у широкого загалу й у новітніх реаніматорів нездійсненних раніше намірів. І в будь-якому разі виступи на різних мітингах, у яких порушувались ті чи інші аспекти проблеми, часто грішать очевидним непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків.
Схоже, що й владний істеблішмент у певній розгубленості, він неготовий до подібного повороту подій. Влада не дуже оперативно й позірно мляво, а відтак зовсім неадекватно реагує на ці лихоманкові ініціативи. За таких обставин предметне розуміння сутності схожих процесів, що розвивалися 86 років тому, засвоєння їх повчальних уроків видається нагальним, здатним допомогти запобігти повторенню прикрих, небезпечних помилок.
Проголошення Донецько-Криворізької Радянської Республіки у кінці січня 1918 р. мало свою передісторію, логіку і зумовленість. Повалення самодержавства у лютому 1917 р. привело до влади Тимчасовий уряд у Петрограді, а в Україні мало своє продовження — вибухнула національно-демократична революція.
Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму до національної політики, для проурядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному і навіть виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше — державне (бодай — потенціально!) поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального Секретаріату (органу виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев’яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (північні повіти без Криму).
«Тимчасовою інструкцією Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня 1917 р. повноваження Генерального Секретаріату обмежувались першими п’ятьма з перерахованих губерній. Найрозвинутіші у промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також товарно-землеробські губернії півдня України таким чином «вилучалися» зі сфери впливу УЦР. Одним із аргументів багатомісячної полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізького регіону.
Центральна Рада, зі свого боку, довгий час не виявляла належної твердості, послідовності, принциповості щодо Донкривбасу як органічної складової України. Зустрівши Інструкцію Тимчасового уряду обуренням, після бурхливого обговорення її на засіданнях Малої Ради (президії) і сесії УЦР, документ Тимчасового уряду, а з ним і його позицію щодо Донкривбасу було в цілому схвалено.
Після повалення Тимчасового уряду питання «про злучення українських земель» було порушено і 31 жовтня Центральна Рада ухвалила постанову: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини». В Третьому Універсалі Центральної Ради (7 листопада 1917 р.) Харківщина і Катеринославщина вже беззастережно розглядались як українська територія.
На цей же час дедалі викристалізовується й ідея утворення Донецько-Криворізької Республіки. Вона детермінувалася позицією більшовиків Лівобережжя, щодо відмінності Донецького і Криворізького басейнів від господарських засад останньої території України, про проблематичність входження Донкривбасу до складу України, про необхідність з’ясування цього питання шляхом референдуму. Восени 1917 р., після того як Центральна Рада оголосила себе вищою владою в Україні, а всупереч цьому посилився процес встановлення влади Рад на місцях, особливо в промислових, пролетарських центрах, ідея вичленування Донкривбасу одержала нові імпульси і поступово стала переводитися в практичну площину.
Як відомо, більшовики Південно-Західного краю у листопаді 1917 р. висунули пропозицію скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для розв’язання найнагальніших проблем тогочасного життя. Цю ідею підтримали багато місцевих Рад.
Одночасно обласний комітет РСДРП (більшовиків) Південно-Західного краю, який першим зрозумів необхідність консолідації сил у всеукраїнському масштабі, виступив з ініціативою скликання всеукраїнського з’їзду більшовицьких організацій, щоб утворити керівний партійний центр більшовиків України. Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто Федором Сергєєвим (Артемом) як членом ЦК РСДРП(б), то такий центр, очевидно, вдалося б утворити вже в грудні 1917 року. Але цього не сталося. На Обласний (Крайовий) з’їзд РСДРП(б), що відбувся в Києві 3—5 грудня, приїхали делегати від більшовицьких організацій Південно-Західного краю, Південно-Західного фронту, Катеринослава і Єлисаветграда. В той час, коли в Києві засідав Обласний (Крайовий) з’їзд РСДРП(б), в Харкові делегати збиралися на свою окрему обласну партійну конференцію. Проігнорувавши з’їзд у Києві, конференція визнала за необхідне «скликати в найближчому майбутньому з’їзд партійних організацій Донецько-Криворізького басейну і Південно-Західного краю», але не для організаційного об’єднання, а лише «з метою вироблення спільного плану агітації і боротьби».
Водночас керівні працівники Донецько-Криворізької обласної партійної організації зайняли двоїсту позицію щодо Всеукраїнського з’їзду Рад: з одного боку, на ряді засідань підтримали ідею скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, виділили свого представника до Організаційного бюро з підготовки з’їзду, сприяли обранню делегатів на з’їзд, а з іншого боку — одночасно в Харківській міській і Донецько-Криворізькій обласній Радах робітничих і солдатських депутатів обговорювали ідею створення обласної Донецько-Криворізької Радянської Республіки.
Виступаючи 17 листопада 1917 р. на пленумі обласного комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів при обговоренні українського питання, Артем підтримав меншовика Рубінштейна й есера Голубовського, й висловився за свободу самовизначення областей і народів, проти «анексування» їх Центральною Радою. Він пропонував «створити незалежну від київського центру самоврядну автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади Рад». На пропозицію Артема пленум схвалив постанову: «Розгорнути широку агітацію за залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської Республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної адміністративно-самоврядної області».
Ця ідея відображена і в резолюції загальних зборів Харківської Ради, схваленій 24 листопада. Донецький і Криворізький басейни розглядалися в ній як область, що не входить до складу України. 22 листопада її також включили в резолюцію загальних зборів робітників і службовців Харківського вузла Південних залізниць, схвалену за виступом Артема.
За прикладом останнього, виконуючи постанову пленуму обласного комітету Рад, діяли й інші більшовики Харкова. Виступаючи 29 листопада в думі, член більшовицької фракції Е.Лугановський говорив, що Харківська губернія і Донбас є територією, яка не входить в Україну, віднесення їх до України «в економічному відношенні дуже згубне, бо цим самим створюється розчленування Донецького басейну».
Так було покладено практичний початок кампанії за виділення з України Донецько-Криворізької області в окрему адміністративну одиницю. В грудні
1917 р. проблему мав вирішити III з’їзд Рад Донецько-Криворізької області при обговоренні питання про обласну організацію.
Намір організувати «обласну» республіку протиставлявся Українській Народній Республіці, що кваліфікувалася більшовиками як буржуазна держава. Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувся 11-12 грудня 1917 р. в Харкові, проголосив Україну Республікою Рад, заявив про повалення влади Центральної Ради, встановлення федеративних зв’язків Радянської України з Радянською Росією, обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад, а останній виділив зі свого складу Народний Секретаріат — перший Радянський уряд України. Третину складу обраного на з’їзді ЦВК Рад становили представники Рад Донецько-Криворізької області, а кілька з них, у тому числі Артем, також увійшли до складу Народного Секретаріату.
Проте всупереч цим рішенням І Всеукраїнський з’їзд Рад за наполяганням делегатів від Донецько-Криворізького району обговорив питання «Про Донецько-Криворізький басейн». У резолюції з цього питання сказано: «Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів протестує проти злочинної імперіалістичної політики керівників козацької та української буржуазних республік, які намагаються поділити між собою Донецький басейн і буде добиватися єдності Донецького басейну в межах Радянської Республіки».
Проект резолюції, очевидно, готувався до III з’їзду Рад Донецько-Криворізької області і згодом був лише відповідно відредагований: так резолюція не дуже вдало маскувала поняття «Російська Республіка» словами «Радянська Республіка».
27—30 січня 1918 р. відбувся IV обласний з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. На з’їзді були присутні 74 делегати з правом вирішального голосу (48 більшовиків, 19 есерів, 5 меншовиків, 2 безпартійних).
В порядок денний внесено питання: 1) поточний момент; 2) економічна політика в Донецькому басейні; 3) обласна організація. Останній пункт, власне, точніше було б найменувати «організація області». Доповідь із цього питання зробив С.Васильченко. Основні її тези, за газетою «Донецкий пролетарий», зводились до наступного: «В міру зміцнення радянської влади на місцях, федерації Російської Соціалістичної Республіки будуть будуватися не за національною ознакою, а за особливостями національно-господарського побуту.
Такою самодостатньою в господарському відношенні одиницею є Донецький і Криворізький басейни.
Донецька республіка може стати зразком соціалістичного господарства для інших республік.
В силу цього Донецький і Криворізький райони повинні мати самостійні органи економічного і політичного самоврядування.
Влада, що організується в області, — Рада Народних Комісарів відповідальна перед з’їздом і перед виконавчим органом з’їзду — обласним комітетом».
Із співдоповіддю з обговорюваного питання виступив член ЦВК Рад України, народний секретар праці М.Скрипник. Він був противником виділення Донецького і Криворізького басейнів зі складу України. Однак чіткістю аргументації його позиція не відзначалася. «Ставити в основу організації влади економічний принцип — вірно; не можна, однак, майбутнє переносити в сучасне, — говорив народний секретар. Мир передусім означає національне питання, право націй на самовизначення».
Таким чином, не заперечуючи загалом проти економічного принципу будови федеративної пролетарської держави, М.Скрипник вважав передчасною його реалізацію щодо Донкривбасу. Еклектизм поглядів одного з провідних діячів більшовиків України привів його до відстоювання відповідної штучної формули: «Виділення Донецького басейна означало б підрив радянської влади і посилення Генерального Секретаріату. Автономія необхідна, але як частина, що входить до складу Української Федерації».
В дискусії, яка вибухнула і набула досить гострого, емоційного характеру, позицію М.Скрипника підтримали лише есери (Голубовський), а серед більшовиків представник ЦВК Рад України опинився по суті в ізоляції і зазнав енергійних нападок з боку прихильників утворення Донецько-Криворізької Республіки. Останні будь-яких нових аргументів не висували, однак консолідовано звинувачували М.Скрипника в націоналізмі. Так, Артем, виходячи з ідеалу всезагальної пролетарської федерації, заявляв: «Ми не розбиваємо ні єдиної федеративної республіки, не зазіхаємо на національні інтереси України, ми не збираємось створювати незалежної республіки. Хіба ми збираємось проводити особливу митну політику та ін.? Ми хочемо зв’язатись з усією країною. «Вся влада Радам» — вся влада пролетаріату і біднішому селянству, яким нікого не потрібно пригнічувати».
В контексті наведеного очевидним є ототожнення «усієї країни» з Росією у її колишніх межах. І вже звідти випливали звинувачення М.Скрипника у схильності до сепаратизму. Ф.А.Сергєєв (Артем) наголошував: «Сепаратисти не ми, а ви (М.Скрипник, ЦВК Рад України. — В.С.). Чому ви прагнете до Києва? Тому що Радянська республіка не за національною ознакою для вас міцніший горіх, ніж національна. ...Ми, як більшовики, не розходимося з тов. Скрипником. Ми розходимося з ним, як з офіційним представником Українського ЦВК».
Артем твердив, що вже після перемоги соціалістичної революції національне питання втрачає своє значення. Ця позиція була підтримана і розвинута у виступах інших прибічників створення Донецько-Криворізької Республіки. Зокрема, М.Жаков доводив: «Якщо політика Донецького басейну має бути чомусь підпорядкована, то це, звісно, не випадковим тимчасовим політичним завданням наших українських товаришів, а політиці промислових центрів півночі.
Донецький басейн важливий перш за все для долі всієї російської революції в цілому. Його організація, революційне будівництво (а тут ще не було революції, не було «Жовтня») повинні стояти на першому плані. Звичайно, ми повинні допомогти своєю участю в житті всього півдня подолати вплив дрібної буржуазії, як на Україні, так і на південному сході, однак саме для цього «пролетарський кулак», що зараз розпластаний на всі п’ять пальців, має бути зібраним, організаційній розхлябаності та багатовладдю має бути покладено кінець».
Ще різкіші формулювання застосував С.Васильченко в заключному слові з обговорюваного питання. «Скрипник двома ногами стоїть на націоналізмі, — безапеляційно заявив доповідач. — Правий Сандомирський (меншовик, що в принципі підтримав ідею створення Донецько-Криворізької Республіки. — В.С.) — щось одне: або соціалістична революція, або ви загрузнете по коліна в націоналізмі. Скрипник говорить, що ще не зжиті національні забобони.
Однак Рада загинула під тиском сил ззовні України, і все-таки вона загинула, і повстання на її захист не сталося.
Якщо III Всерос. З’їзд говорить про федерацію націон. республік, то це не виключає об’єднання за економічною (ознакою)...
Нам не потрібно ні міністерства іноземних справ, ні монетних дворів, нам потрібна радянська влада, виконавця центральної влади Ради Народних Комісарів».
М.Скрипник спробував переломити ситуацію і вніс на розгляд проект резолюції, яка, на його гадку, примирювала суперечності, які виникли. В документі пропонувалося: «IV обласний з’їзд Рад робітничих депутатів Донецьк. Бас. і Криворізького району постановляє: 1) Донецьк. Бас. і Криворізьк. район складають автономну область південноросійської Української Республіки як частини Всеросійської Федерації Радянських Республік».
Проте подібна, по суті, паліативна позиція була рішуче відкинута більшістю тих, хто взяв участь в дебатах, і М.Скрипник сам зняв свій проект резолюції, додавши, що «вона (резолюція. — В.С.) носила декларативний характер і не має на меті дезорганізувати фракцію».
50 голосами було ухвалено проект резолюції, внесений С.Васильченком. В документі було зафіксовано: «В міру того, як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком соціалістичної революції засоби виробництва будуть усуспільнюватись, головні галузі промисловості націоналізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи іншої області в господарсько-економічному відношенні.
Донецький і Криворізький басейн як область, що вже й зараз має свою певну економічну господарську фізіономію, повинен мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, які організують в басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської республіки».
Згідно з резолюцією мав бути обраний обласний комітет Рад Донецько-Криворізької області, який, в свою чергу, повинен був організувати Раду Народних Комісарів Донецько-Криворізької Республіки.
До обласного комітету були обрані п’ять більшовиків — С.Васильченко, М.Жаков, М.Тевелєв, Й.Варейкіс, Андрєєв; один меншовик — Рубінштейн; три есери — Киричок, Ровенський, Макар’ян. Було також обрано кандидатами в члени обкому Алексєєва, Марка, Попова (всі меншовики) і Голубовського, Добровольського, Чорного (всі есери). Через день після закінчення з’їзду Рад,
14 лютого (1 лютого за ст.ст.)
1918 р., обласний комітет Рад сформував Раду Народних Комісарів Донецького і Криворізького басейнів.
До складу обласного Радянського уряду ввійшли Ф.Сергєєв (Артем) — голова РНК і комісар у справах народного господарства і його однодумці: С.Васильченко — народний комісар внутрішніх справ, М.Жаков — комісар з народної освіти, А.Каменський — комісар з державного контролю, Б.Магідов — народний комісар праці, В.Межлаук — народний комісар фінансів, М.Рухимович — народний комісар у військових справах, В.Філов — комісар у судових справах. Одночасно обласний комітет Рад зобов’язав обласний Раднарком проводити в життя декрети РНК Російської республіки, а ЦВК Рад України постановив вважати «органом, паралельним обласному комітетові». Щоправда, тут же було додано, що «ради Донецького басейну беруть участь в загальному будівництві державного життя з радами всього півдня Росії — України і Доно-Кубано-Терського району».
Утворення незалежної від України Донецько-Криворізької Республіки було теоретичною і практичною помилкою, породженою не лише нерозумінням шляхів національно-державного будівництва, а й амбіційністю організаторів республіки. Всупереч рішенням III Всеросійського з’їзду Рад, який поклав в основу Радянської Федерації об’єднання радянських національних республік, ініціатори Донецько-Криворізької Республіки, в тому числі делегати цього з’їзду Ф.Сергєєв і С.Васильченко вважали, що Російська Радянська Республіка повинна бути федерацією економічно однорідних областей, а не національних радянських республік.
Виділення з України промислово розвинутої області погіршувало економічне і військове становище республіки, суперечило інтересам усіх раніше пригнічених націй, в тому числі українців, їх віковічним прагненням до утворення Української держави.
Поділяючи ставлення «лівих комуністів» до Брестських переговорів, керівники Донецько-Криворізької Республіки деякий час самозаспокоювали себе тим, що міжнародні угоди щодо України, хоч якими б вони були, хоч ким би підписувалися, не поширюються на Донкривбас. Однак австро-німецьке командування так не вважало. Орієнтуючись на державні кордони, визначені III і IV Універсалами Центральної Ради, австро-німецькі війська почали окупацію східних теренів України. Навіть за цих умов, Ф.Сергєєв, С.Васильченко, М.Жаков, їхні однодумці продовжували вперто стояти на своєму. Вони ще деякий час ігнорували заклики Голови Народного Секретаріату України М.Скрипника (на цю посаду його призначили 4 березня 1918 р.) до об’єднання всіх військових сил південних радянських республік (Української, Донецько-Криворізької, Донецької, Кримської, Одеської), координації їх дій по відсічі загарбникам.
Аналізуючи пізніше відносини між ЦВК Рад України, Народним Секретаріатом і Радою Народних Комісарів Донецько-Криворізької Республіки, В.Затонський відзначав: «...В тому й полягала різниця між народним секретаріатом та групою т.Артема в Харкові, катеринославцями та нашими криводонбасцями, що останні намагалися відгородитися від «радівської» України у своєму Донбасі, а ми намагалися утворити національний український радянський центр для всієї України».
Раднарком РСФРР не визнав Донецько-Криворізьку Республіку ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації. А в телеграмах представникам РНК в Україні Г.Орджонікідзе і В.Антонову-Овсієнку В.Ленін вимагав суворого дотримання суверенітету Радянської України, невтручання в діяльність ЦВК Рад України, тактовності в національному питанні, турботи про зміцнення співробітництва Української і Російської Радянських республік.
Під час роботи III Всеросійського з’їзду Рад Ф.Сергєєв (Артем) зустрічався з В.Леніним і намагався одержати його згоду на утворення Донецько-Криворізької республіки. Як свідчив В.Затонський, Артем не домігся санкції В.Леніна на відокремлення Донецько-Криворізької області від України. В середині січня 1918 р. В.Ленін збирав дані про ставлення делегатів III Всеросійського з’їзду Рад від України до ідеї термінового скликання II Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб утворити авторитетний уряд Радянської України і покінчити з сепаратизмом Донецько-Криворізької області. Тоді ж у зв’язку з від’їздом В.Затонського на Україну між ним, В.Леніним і В.Антоновим-Овсієнком обговорювалося питання про можливість призначення Артема на посаду представника Народного Секретаріату при РНК Радянської Росії. Напевне, таким чином прагнули відвернути його від реалізації задуму утворення Донецько-Криворізької Республіки, але намір цей не здійснився.
Вождь більшовиків уважно спостерігав за військовим походом радянських військ проти Центральної Ради. Одержавши повідомлення про близьке взяття Києва, 23 січня 1918 р. він підписав радіограму «Всім, всім, всім...», в якій говорилося, що в найближчі дні буде скликаний Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, про участь у якому «заявили всі без винятку міста і губернії України: Харків і Катеринослав, Київ і Поділля, Херсонська губернія і Полтава, Чернігівська губернія і Донецький басейн, Одеса і Миколаїв, усі прибережні міста і увесь Чорноморський флот, увесь фронт і тил України. З’їзд скликається і відкривається Всеукраїнським ЦВК».
Проте керівники Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) порушили досягнуту за участю делегатів від Рад області угоду і вирішили поставити РНК і Народний Секретаріат України перед фактом. 31 січня 1918 р. Артем повідомив про це телеграмою, адресованою члену ЦК РСДРП(б) і голові ВЦВК Раді Радянської Росії Я.Свердлову. Як тільки ця телеграма була одержана і розглянута Радянським урядом і ЦК партії, Я.Свердлов 17 лютого
1918 р. відповів у Харків лаконічно, однак надто категорично: «Виділення вважаємо шкідливим».
В кінці лютого В.Ленін зустрічався з В.Межлауком, а на початку березня з Ф.Сергєєвим (Артемом) і переконав їх у помилковості виділення Донецько-Криворізької області зі складу України, у необхідності в нових умовах, які були створені наступом німецько-австрійських військ, забезпечити єдиний бойовий фронт проти зовнішнього ворога. Зазначимо, до речі, що саме цей аргумент був вирішальним, а не потреба національної української держави в її радянському варіанті. У березні 1918 р. в листі до Г.Орджонікідзе він просив переконати в цьому також С.Васильченка, М.Жакова та інших членів РНК Донецько-Криворізької Республіки, які займали непримиренні позиції щодо об’єднання республіки з Українською Радянською Республікою.
На прохання членів Українського Радянського уряду 15 березня 1918 р. під головуванням В.Леніна відбулось засідання ЦК РКП(б), яке обговорило питання про взаємовідносини між Українським Радянським урядом і Донецько-Криворізькою Республікою. В засіданні взяли участь члени Народного Секретаріату В.Затонський і В.Шахрай та голова РНК Донецько-Криворізької Республіки Ф.Сергєєв (Артем). Після обміну думками ЦК постановив: «Донецький басейн розглядається як частина України». ЦК зобов’язав усіх партійних працівників «працювати спільно по створенню єдиного фронту оборони», забезпечити участь Рад з усієї України, в тому числі з Донецького басейну, в II Всеукраїнському з’їзді Рад. «На з’їзді, — наголошувалося в постанові, — необхідно створити один уряд для всієї України».
Рішення ЦК РКП(б) означали, що вся попередня діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) щодо розчленування Української Радянської Республіки і створенню на частині її території обласної республіки була помилковою і шкідливою. Вони також підтвердили неприйнятність економічного підходу, нехтування національними чинниками і схвалили саме національний принцип радянського будівництва.
Постанова ЦК партії в Донецько-Криворізькій обласній партійній організації виконувалася не без внутрішньої боротьби. Артем і частина представників Рад цієї області взяли участь у II Всеукраїнському з’їзді Рад (Катеринослав, 17—19 березня 1918 р.), чим сприяли об’єднанню України, утворенню єдиного фронту проти ворога. Але Артем вів себе на форумі досить пасивно. Привітавши з’їзд, проте не взяв участі в обговоренні питань порядку денного. Ні він, ні інші його прихильники не ввійшли до складу оновленого після з’їзду Народного Секретаріату, щоб особисто взяти участь в об’єднанні України.
Задумуючись над причинами утворення Донецько-Криворізької Республіки і її прагненням до виділення з України, не можна не дійти висновку, що вони криються в нігілістичному ставленні частини керівництва більшовиків до українського національного руху, української державності, в тому числі в національному складі керівних органів більшовицьких організацій цього району, якому не були близькими і важливими національні інтереси українського народу. Серед названого вище персонального складу ініціаторів утворення Донецько-Криворізької Республіки, її наркомів, як неважко помітити, відсутні більшовики-українці. В.І.Ленін міг мати на увазі і цей факт, коли, узагальнюючи історичний досвід 1917—1919 рр., відзначив ігнорування значення національного питання і прояви великодержавності на Україні, «чим дуже часто, — писав він, — грішать великороси (і, мабуть, не набагато менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї)».
При утворенні Донецько-Криворізької Республіки ініціатори порушили важливу умову, яка вимагає погоджувати такі дії з точно вираженою волею всього населення даної території. В листопаді 1917 р. Артем та інші працівники області пропонували провести з цього приводу референдум. Але в наступному ця пропозиція була забута, і воля населення, серед якого переважало українське селянство, була проігнорована. Під час підготовки до IV обласного з’їзду Рад проблема виділення Донецько-Криворізької області з України на місцях не обговорювалася. Повідомлений на місця його порядок дня також не включав цього питання. Тому обрані на з’їзд делегати не одержали від місцевих Рад ніяких директив і при вирішенні питання про Донецько-Криворізьку Республіку висловили власну думку, а не позицію своїх Рад. Не випадково пізніше деякі учасники форуму згадували, що утворення республіки було справою керівників харківських, катеринославських і частини донецьких більшовиків, а для більшості партійних організацій області воно було зовсім несподіваним. У той час, коли готувалося виділення Донецько-Криворізької області з України, і пізніш трудящі цього району активно підтримували уряд Української Радянської Республіки. Про це заявили І Всеукраїнська конференція Рад селянських депутатів (20—22 січня), Харківський, Катеринославський губернські з’їзди Рад селянських депутатів (21—23 і 28—30 січня), VII делегатський з’їзд Катерининської залізниці (26 січня), Бахмутська, Дружківська, Кам’янська, Нікопольська, Олександрійська, Павлоградська, Ізюмська, Чугуївська та інші Ради (січень—лютий 1918 р.).
Саме рішення цих з’їздів і конференцій слід було розглядати як вираження волі всього населення області. Однак, незважаючи на це, на постанову II Всеукраїнського з’їзду Рад про злиття всіх радянських утворень на території України в одну Українську Радянську Республіку, на формальне визнання цих рішень ініціаторами створення Донецько-Криворізької Республіки вони все ж залишилися на старих позиціях. «Ліві комуністи» С.Васильченко, М.Жаков і В.Філов стали в опозицію до рішення ЦК РКП(б) від 15 березня, наполягали на збереженні Донецько-Криворізької Республіки. В статтях, опублікованих в газетах «Донецький пролетарий» та «Известия Юга» в березні і квітні 1918 р., вони різко нападали на Народний Секретаріат, всіляко прагнули його дискредитувати. Дісталося й Артему, якого картали за зраду інтересів Донецько-Криворізької Республіки, включення її до складу Радянської України. Останній змушений був відмежуватися від крайностей цих діячів. Донецько-Криворізький обком РКП(б) за антипартійну статтю «Кого судити?» виключив В.Філова з лав партії.
Сепаратистські настрої колишніх працівників Донецько-Криворізької Республіки не зникли одразу й безслідно. Вони ще довго жевріли, практично до кінця громадянської війни. Однак кожного разу вони одержували дедалі рішучу відсіч центрального керівництва Комуністичної партії, яке врешті вдалося до переміщення ключових «ревнителів» сепаратизму на роботу в регіони, віддалені від Донецького і Криворізького басейнів.
Підводячи підсумок, очевидно, можна висловити наступні міркування.
Сепаратистські настрої частини керівників більшовицьких організацій Донецького і Криворізького басейнів виявились у кричущій суперечності з потребами національно-державного будівництва. Це усвідомлювали навіть вожді РКП(б) і РРФСР, які намагались уникнути додаткових небажаних ускладнень у стосунках з Україною, що й без того завжди були непростими. Цим, в першу чергу, зумовлювалась негативна позиція офіційної Москви щодо спроб утворення Донецько-Криворізької Республіки.
Піддавши критиці політичний курс керівників Донецько-Криворізької Республіки, Москва тим самим застерігала і щодо неприйнятності нігілістично-централістичних поглядів «лівих» в КП(б)У — Г.Пятакова, В.Затонського, Є.Бош та ін., які виявили свою повну невідповідність потребам радянського національно-державного будівництва.
Характерно, що ідеї вичленення Донкривбасу зі складу України не знайшли скільки-небудь помітного відгуку в народних низах. Принаймні документів щодо цього не відклалося. Це дозволяє з достатньо високою мірою вірогідності судити, що регіоналістські уподобання були притаманні досить вузькому прошарку не лише жителів України, а й навіть більшовиків. Тобто від самого початку вони були не просто науково-політично безпідставними, безперспективними, а й значною мірою авантюристичними, несли в собі негативний заряд. А тому й крах їх у зіткненні з суспільною практикою був невідворотним.