Я не люблю інформаційних акцій та кампаній, коли, завдяки грантовій хвилі, якісь теми раптом опиняються в тренді і починають надто багато й часто звучати зусібіч - толерантність до ЛГБТ-спільноти, боротьба за гендерну рівність, проти домашнього насильства...
Я не кажу, що ці теми не важливі. Навпаки. Але надміру багато й часто викликає особисто в мене, швидше, неприйняття. Особливо коли без особливих результатів.
Саме тому на презентацію запущеної Мінсоцполітики, UNICEF та UNFPA інформаційної кампанії "Говори проти насильства" я йшла, налаштована, швидше, скептично. З іронічною посмішкою я слухала промову заступника міністра соціальної політики Наталії Федорович про впроваджений державою новий механізм захисту - прийнятий торік Закон про запобігання та протидію домашньому насильству; про те, що Мінсоцполітики готує близько 40 постанов, указів та розпоряджень, аби всі механізми почали належним чином діяти; про те, що в Україні працюють 45 мобільних бригад і відкрито сім притулків для жертв домашнього насильства.
З іронічною посмішкою - бо, хоч би який закон прийняли, хоч би скільки указів і розпоряджень видали, однією з найбільших проблем в Україні залишається міжсекторальна взаємодія. А для комплексної допомоги жертвам насильства, у тому числі домашнього, потрібна інфраструктура - не тільки притулки для потерпілих, і не сім на країну, а й соціальна, медична, психологічна, юридична допомога, можливості для повернення до нормального життя, а також корекційна робота з кривдниками. І з усім цим у нас - поки що не дуже. Кваліфікуватися як злочин домашнє насильство буде тільки з січня 2019 року. А зараз поліція не дуже розуміє, що робити в таких випадках, і не дуже охоче на них виїжджає.
Крім того, жертва не стане шукати притулку й послуги, коли не віритиме, що це - безпечна для неї територія. Однією з найважливіших умов є конфіденційність місцезнаходження притулку та його безпека. Однак, як пише на своїй сторінці у Фейсбуку директор МБФ "Українська фундація громадського здоров'я" Галина Скіпальська, "поки Мінсоцполітики, UNICEF, UNFPA і громадськість докладають зусиль, щоб інституалізувати діючі притулки для потерпілих і стандарти їхньої роботи, в нашу соцквартиру в Києві приходить кривдник однієї з жінок, яка там жила цього року. Як він дізнався адресу притулку? За його словами, підказали соцслужби одного з районів Київської області.
Ще більше мене вразила внутрішня (офіційної я не знаю) позиція служби цього ж району: він - пристойний, а вона - трохи нервова. Люди, якби вас били, якби за вами шпигували чи вас переслідували, як би ви поводилися? Може, теж були б нервовими?" Стереотипи, в яких живе все суспільство, включно з тими, від чиїх рішень залежать долі інших людей, - проблема не менш серйозна. Ми надто довго намагалися виживати і тільки зараз починаємо вчитися жити.
Мобільні бригади - спеціальні групи, що складаються з психолога та соцпрацівника, які надають соціально-психологічну допомогу жертвам домашнього насильства, у тому числі дітям, або приїжджають на виклик на місце, або надають допомогу у власному приміщенні, або переспрямовують жертву до потрібних фахівців чи компетентних органів,- це, безумовно, добре. Але про їхню роботу і в мирній частині України поки що чули небагато. Що вже казати про прифронтову зону, де мобільні групи наче є, але про них не знають навіть волонтери, які працюють із сім'ями у кризових обставинах. При цьому насильство на Сході, у тому числі домашнє, - вже майже норма життя. До поліції з цього приводу там майже ніхто не звертається. Ну хіба що випадок уже геть волаючий. І навіть на нього в темний час доби у Красногорівку або в Кримське, наприклад, поліція може просто не приїхати. Мабуть, тому зі 111 тисяч заяв про домашнє насильство у 2017 році найбільше, за даними Нацполіції, припало не на сіру зону, а на Дніпропетровську область - 11 212 випадків, Київ - 9499 і Вінницьку область - 7818. І лише стосовно 4% із них починається розслідування. Решту заяв, як правило, потім забирають. При тому що правозахисники стверджують: до поліції звертається лише кожна 10-та жертва.
За даними глобального звіту про насильство від UNICEF у 2017 році, багато дітей потрапляють під вплив насильства вдома: 176 мільйонів дітей (одна дитина з чотирьох) у віці до п'яти років живуть із матір'ю - недавньою жертвою свого партнера. В усьому світі три чверті дітей у віці від двох до чотирьох років (майже 300 мільйонів) регулярно стають удома жертвами насильницького виховання (фізичні покарання та агресія) з боку батьків або піклувальників. В Україні, за різними даними, свідками або жертвами домашнього насильства стають від 1 до 3 мільйонів дітей. Не тільки фізичного, а й психологічного. А "психологічне насильство - це перший крок до фізичного, саме тому важливо вчасно його зупинити, - пояснює психолог, експерт кампанії "Говори проти насильства" Оксана Королович. - Говорячи вголос про свої почуття, ми знижуємо напругу, демонструємо свої межі та допомагаємо цим вирішенню конфлікту. Партнер може не знати, що ображає вас, - можливо, у його сім'ї це було нормою. Якщо ви мовчите, то показуєте, що все гаразд і з вами можна так поводитися".
Згідно з дослідженням, проведеним InMind для кампанії UNICEF й UNFPA "Говори проти насильства" у травні-червні 2018 року, 65% вважають себе обізнаними в темі. При цьому під насильством розуміють насамперед фізичні дії. 97% однозначно вважають насильством побиття. Кожна третя жінка і кожен другий чоловік переконані, що інколи жертва винна сама. Кожен другий не вважає виявами насильства нав'язливі ревнощі або контроль над стилем і одягом партнера. Кожен другий переконаний, що ляпнути дитину по попі за певних обставин насильством не є. 10% вважають, що фізичне покарання дітей - це нормально в сім'ї й насильства жодним чином не стосується. Тільки третина опитаних сприймає як насильство демонстративне ігнорування дитини.
"Один із основних індикаторів здорового суспільства - нульова толерантність до будь-яких виявів насильства", - стверджує заступник представника UNFPA в Україні Павло Замостьян. - Насильство в Україні, за нашими підрахунками, обходиться щорічно у більш ніж 200 млн грн. Це гроші, які витрачають і жертва, і держава. Можливо, ця сума дуже занижена, оскільки не всі звертаються по допомогу. Та й система реагування на насильство потребує створення, розвитку і вдосконалення".
"Мета кампанії - спонукати людей до найпростішого: поговорити про насильство і про те, що можна зробити, аби його не було, - пояснює голова представництва UNICEF в Україні Джама Гулейд. - Говорячи, ми вже діємо, - і тому кампанія називається "Говори проти насильства". Це просто тільки на перший погляд: спочатку потрібно визнати, що насильство є, і воно заважає сім'ям нормально жити та бути щасливими. А крім того, треба знати, про що і як говорити. Тому складові кампанії спрямовані на те, щоб допомогти людям у цьому". Одним із її ключових елементів є вебсайт www.bezpekavdoma.com, на якому просто й доступно пояснюється, як виявляти насильство, зокрема психологічне; як реагувати на випадки насильства, жертвою чи свідком яких ви стали, і протидіяти їм, а також є відповіді психолога на запитання про виховання без насильства.
Наприклад, ми дуже часто не знаємо, як реагувати і що робити, коли незнайома сім'я на вулиці дуже сварить дитину чи хтось із батьків б'є її. "Відверніть їхню увагу від сварки, - радить психолог Оксана Королович. - Наприклад, запитайте, як знайти певний будинок чи магазин. І обов'язково подякуйте за допомогу. Також можна сказати, що ви дуже добре їх розумієте, мовляв, часом виховання дітей дається дуже складно і для цього потрібно багато терпіння. Ваше співчуття може допомогти їм заспокоїтися.
Насамперед не намагайтеся "вчити" батьків, як виховувати їхню дитину, тобто не кажіть, що вони неправильно її виховують. Вирішити всі їхні сімейні проблеми однією розмовою ви, на жаль, не спроможні, але допомогти в цій конкретній ситуації - цілком".
Не менш важливою складовою сайту www.bezpekavdoma.com є списки телефонів гарячих ліній, а також мобільних бригад соціально-психологічної допомоги, які діють сьогодні в різних містах України.
Можна довго чекати від держави створення належної системи. Але доки ми самі не визнаємо, що проблема домашнього насильства в нас є, доки самі не будемо створювати нові рольові моделі, нічого з місця не зрушить, - ми нескінченно передаватимемо нашим дітям ключ, який відчиняє двері у світ насильства. Тому говорити про це все-таки важливо.