Доля резидента

За збігом обставин він виявився власником спадщини на Заході. Завдяки наполегливості та природній обдарованості сам став успішним бізнесменом, встановлював і підтримував контакти з високопоставленими вченими, міністрами, навіть із першими особами деяких держав та їхніми близькими родичами. Його намагалися завербувати представники іноземної розвідки однієї зі східноєвропейських країн. Після повернення на Батьківщину відмовився від московської квартири, жив на зарплату полковника, а потім пенсію в Києві, тим часом на його закордонному банківському рахунку залишилися лежати сотні тисяч в іноземній валюті — їх не чіпали, підозрюючи, що рахунок можуть контролювати спецслужби.

Сьогодні, напередодні 15-ї річниці з дня утворення зовнішньої розвідки незалежної України (1 грудня), ми вперше розповідаємо про одну з найяскравіших і колоритних постатей в історії повоєнної української розвідки. Свідомо не називатимемо всіх країн, де цій людині доводилося працювати, щоб не зашкодити інтересам розвідки, особам, які сприяли їй, та їхнім близьким родичам.

З досьє Служби зовнішньої розвідки України

«Хилько Федір Ілліч, 1925 року народження, уродженець села Дармштадт Мелітопольського району Запорізької області. Близько 17 років перебував на нелегальній роботі по лінії Першого головного управління КДБ СРСР. Виконував відповідальні завдання в ряді країн Європи. Серед його джерел були співробітники посольств, міністерств оборони та закордонних справ. За успішне виконання розвідувальних завдань нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги» і вже в роки незалежності України — орденом «За заслуги» 3-го ступеня. Крім того, удостоєний трьох бойових орденів і ряду медалей за участь у Великій Вітчизняній війні. До останніх днів життя брав участь у підготовці майбутніх українських розвідників. Помер 1999 року».

Зарплата через схованку

Багатостороння індивідуальна робота з підготовки чергового розвідника-нелегала, яка тривала близько двох років, підходила до завершення. Федір Хилько, один з керівників практичної підготовки, як завжди, вигадував новачкові нові й нові завдання. Проте чергова пропозиція була зустрінута категоричним неприйняттям навіть з боку великодосвідченого начальника одного з відділів Першого управління (розвідувального) КДБ УРСР.

— Федоре Іллічу, ну де це бачено, щоб зарплату кадровому співробітникові передавати через схованку і ще вимагати від нього залишити розписку про це зі своїми установочними даними, — дивувався він. — А якщо гроші випадково хтось забере, хто компенсуватиме? Нас із вами по перевірках затаскають.

Через деякий час керівництво управління розвідки з поваги до авторитету Федора Ілліча все-таки санкціонувало цей захід. Гостроту ситуації підігрівали додаткові умови, вигадані досвідченим розвідником.

— Якщо ти на вилучення грошей зі схованки приведеш за собою умовну «наружку», — сказав кандидатові Ф.Хилько, — будеш умовно затриманий на місці виїмки, а ось зарплату втратиш по-справжньому.

Як розповідав пізніше екзаменований, такої напруги він не переживав за весь період навчання. Зате пізніше неодноразово добрим словом згадував свого наставника.

Федір Хилько неспроста приділяв таку увагу цьому питанню. Тайникові операції за кордоном йому доводилося проводити щомісяця. І щоразу це межувало з великим ризиком.

…Справа була взимку. Співробітники нашої легальної резидентури, відірвавшись від «хвоста», виїхали за місто і біля однієї з ферм залишили для Хилька магнітний контейнер, прикріпивши його до однієї з металевих рейок, призначених для паркана з колючого дроту. Хто б міг подумати, що саме напередодні станеться крадіжка на фермі і її господар надумує організувати приховане спостереження за територією з вівчаркою на випадок повторного візиту нежданих гостей...

Близько дев’ятої години вечора Хилько вже підходив до відомої йому металевої рейки. Укотре огледівшись і не помітивши нічого підозрілого, він зняв невеличкий контейнер зі зворотної сторони стійки. І раптом почув: «Стояти на місці! Що тут робите?». У контейнері були засоби для тайнопису та інші матеріали, які явно вказують на сферу діяльності їхнього власника. Перша думка, що спадає багатьом у таких випадках: «Це провал». Перед Федором був незнайомець із розлюченою вівчаркою, позаду — колючий дріт. Проте вагання тривало якісь секунди. Зрозумівши, що перед ним не представники контррозвідки чи поліції, а місцевий житель, який охороняє з собакою свою приватну власність, Хилько пожартував, що, мовляв, вийшов до вітру.

Війна вже давно закінчилася, а він знову відчув себе ніби на передовій. Знову колючий дріт, гавкіт вівчарок, заплутування слідів...

Командир взводу розвідки

Коли почалася війна, Федору Хилькові було шістнадцять років. У той час він був секретарем комітету комсомолу однієї з мелітопольських шкіл. Як і багато його однолітків, рвався на фронт, писав заяви до різних інстанцій. У результаті з таких самих, як він, 16-річних хлопців був сформований добровільний комсомольський інженерний полк у складі Південного фронту, який після кількаразових переформувань дійшов майже до Берліна як штурмова комсомольська інженерно-саперна бригада. Хилько в ній був рядовим червоноармійцем, командиром відділення, помкомвзводу, заступником політрука роти, нарешті, командиром взводу розвідки.

Після чергового рейду в тил ворога, коли Федорові з товаришами вдалося захопити в полон німецького генерала, а потім брати участь у його допиті в ролі перекладача, ним зацікавилися представники військової контррозвідки. Виявилося, що Федір народився і виріс у німецькому поселенні. У цьому селі всі розмовляли переважно німецькою мовою, і школа теж була німецька. Коли після смерті батька та нового заміжжя матері йому довелося переїхати до Мелітополя, він у новій школі з відмінника спочатку перетворився на двієчника, оскільки погано знав російську мову. Щоправда, швидко надолужив згаяне і незабаром став одним із лідерів школи.

У травні 1945 року Хилько стає військовим перекладачем у підрозділах військової контррозвідки Групи радянських військ у Німеччині. Однак така посада його не зовсім задовольняла. Федір мріяв закінчити десятирічку, вступити до інституту. Лише після четвертого рапорту, 1950 року, його прохання задовольнили, звільнивши з органів держбезпеки.

Хилько пішов працювати на Мелітопольський моторний завод, вступив до інституту, одружився, у сім’ї з’явилися син і донька. На роботі справи складалися більш ніж успішно. Незабаром його обрали головою профкому заводу, а згодом — секретарем парткому. Та якось відбулася розмова, яка кардинально змінила всю його подальшу долю. Людина, яка відрекомендувалася співробітником органів держбезпеки, запропонувала йому працювати за кордоном в ролі розвідника-нелегала. «Ви досконало володієте німецькою мовою, — сказав незнайомець, — і цілком можете за кордоном зійти за свого. Якраз саме зараз багато німців-репатріантів повертаються з Радянського Союзу додому. Під виглядом одного з них плануємо послати й вас».

У цій ситуації найскладнішим було те, що виїжджати він мав сам, без дружини і дітей, які німецької не знали зовсім. Проте після деякого вагання Федір Хилько все-таки дав згоду.

«Щоб усе виглядало правдоподібно,
я вирішив переходити кордон по-справжньому, як на війні»

Упродовж двох років Хилько проходив спеціальний вишкіл у Києві: оперативний, правовий, країнознавчий. З ранку до вечора вживався в новий образ людини, під виглядом якої йому потрібно було перебувати на першому етапі в проміжній країні — НДР, де він прожив понад рік.

Відповідно до легенди Федір виступав у ролі втікача на Захід, який проривався через залізну завісу, щоб «дихати повітрям свободи», а також отримати спадщину, залишену йому далекою родичкою у вигляді рахунка в одному з банків і довічної частини доходів від роботи великої фірми.

Ця легенда склалася за цілком несподіваного збігу обставин. Якось Хилько щиро перейнявся долею молодого парубка — колеги по новій роботі, який почав спиватися, втратив інтерес до життя і поступово деградував як особистість. Федорові Іллічу вдалося повернути його до нормального життя, за що мати хлопця була йому дуже вдячна. Знаючи, що Хилько налаштований іти на Захід, — а він ці наміри спеціально озвучував у своєму оточенні, — вона зробила йому, на знак подяки, несподівану пропозицію.

— У мене у ФРН є спадщина, — якось сказала вона йому. — Її можна отримати тільки за умови проживання там. Але ми із сином не хочемо звідси їхати, оскільки в мене хороша робота й поважне становище в суспільстві. Проте я можу переоформити цю спадщину на вас. Це допоможе швидше облаштуватися на новому місці.

— Але ж для отримання спадщини я маю бути бодай якимось вашим родичем, — засумнівався Хилько.

— Нехай це питання вас не турбує, — відповіла жінка, — я вже все продумала й знайшла для вас місце в нашому розгалуженому родоводі.

Тепер, за однією з генеалогічних гілок, він був далеким родичем німецького промисловця, який заповів різні частки своїх прибутків численній рідні. Представники радянської розвідки старанно відшліфували легенду прикриття і озброїли нашого нелегала всією необхідною інформацією та матеріалами про його «родичів», зокрема фотографіями, характеристиками, дрібними деталями й подробицями з минулого. Серед близьких Хилько тепер значився й офіцер гітлерівської армії, який входив до першої тисячі членів нацистської партії, володар так званого великого золотого значка, який наприкінці війни перебіг до союзників СРСР з антигітлерівської коаліції. Хилько ще мав зустрітися з ним.

Але це буде згодом. А тим часом він готувався перейти через кордон до Західної Німеччини. Там він мав одразу звернутися до поліції, отримати статус біженця і за повною програмою пройти різноманітні перевірки. Ось де не можна було припуститися жодних помилок і проколів. Усе мало виглядати дуже природно. Тому він сам запропонував кураторам:

— Щоб усе виглядало правдоподібно, я вирішив переходити кордон по-справжньому, як на війні.

— Це неможливо, — відразу заперечив йому співробітник, відповідальний за виведення за кордон. — Навіщо даремно ризикувати? Ми вас переправимо через «вікно», а там ви розповідатимете, як переходили в обумовленому місці.

— Не піде, — стояв на своєму Хилько. — Адже вони не дурні, почнуть розпитувати деталі переходу, подробиці, аж до того, що підуть сліди мої шукати на тому місці й звіряти з реальними. Ви не бійтеся, я в роки війни неодноразово переходив кордон.

…У таборі для біженців, куди Хилька тимчасово помістили, перевірка добігала кінця. Потрібно було пройти одного з найприскіпливіших перевіряльників. На столі в нього Федір побачив свої загублені на кордоні кусачки.

Виявилося, що описаний ним маршрут перетину кордону детально вивчили й переконалися, що перебіжчик каже правду: він справді сам перейшов кордон, а не був переправлений в якийсь інший спосіб. Йому дали добро на проживання і роботу, видали тимчасові документи. Проте очей з нього ще тривалий час не спускали.

На гачку іноземної спецслужби

Завдяки рекомендаційним листам і залишеній «спадщині» Хилькові вдалося порівняно швидко завести необхідне коло знайомств, знайти пристойне житло і влаштуватися на роботу до фірми, що давала можливість у перспективі вільно роз’їжджати країною та бувати за кордоном, мати виходи на підприємства військової промисловості. Адже основне завдання, поставлене перед ним Центром, полягало в добуванні інформації військово-політичного характеру. На це були зорієнтовані й цінні інформатори, яких Федір Ілліч як новий резидент нелегальної розвідки прийняв на зв’язок від свого попередника: співробітники міністерств оборони та закордонних справ, працівники деяких дипломатичних місій та інші.

Минуло трохи часу, і він уже мав репутацію солідного та успішного бізнесмена. А після зустрічі з далеким закордонним дядьком, котрий через 15 років уперше вирішив провідати батьківщину, його ставки ще підвищилися.

У реальному житті його «двійник» і дядько бачилися дуже давно. Дядько погано пам’ятав свого племінника. Але реальні деталі, про які знали небагато людей, розчулювали й не залишали жодних сумнівів. Та й артистичні здібності Хилька зробили свою справу. У всіх відношеннях ця зустріч була корисною і цікавою. Потім була ще одна. Та на поглиблення контакту Центр через певні побоювання не пішов. Тому поїздки у відповідь до гостя не відбулися.

Здавалося б, усе йшло успішно, але якось Федір Ілліч помітив за собою «наружку». Наступного разу, прямуючи на вилучення схованки, знову виявив за собою «хвіст». Довелося операцію відкласти й непомітно дати про це знати співробітникам легальної резидентури.

Уся пікантність ситуації полягала в тому, що йому не було з ким порадитися і «прокачати» це питання. Така особливість роботи розвідника-нелегала. Звичайно, про сумніви необхідно доповідати в Центр. Та поки там усе зважать, дадуть відповідь, мине час. А приймати рішення потрібно відразу.

Проте невдовзі все прояснилося. У ресторані за обідом до нього підсів чоловік поважного вигляду і запропонував продовжити розмову в затишнішому місці. Він виявився... співробітником іноземної розвідки. Зізнався, що за Федором давно спостерігають, поділяють його погляди, підтримують глибоко патріотичні переконання і в ім’я процвітання великої держави пропонують йому працювати на зовнішню розвідку. Повернутися до НДР для виконання важливих завдань.

Такого розвитку подій Хилько явно не очікував. Для початку, як міг, тягнув час. Але за першою зустріччю була друга, третя. У Центрі також не на жарт стривожилися. Дати згоду — отже, обрубати всі напрацювання, зв’язки, позиції, надбані з такими зусиллями. З іншого боку, заманливо було затіяти гру з іноземною розвідкою, але чи варта вона того? Відмовитися — теж викликати настороженість, додаткові підозри й перевірки.

Врешті-решт Центр вирішив перестрахуватися. Надійшла команда потихеньку згортати всю оперативну роботу, щоб не піддавати непотрібному ризику цінних інформаторів, і тимчасово виїхати кудись подалі у відпустку. Потім усе-таки довелося, майстерно заплутуючи сліди, повернутися до Радянського Союзу.

«Я менял города, я менял имена…»

Детальний звіт про виконану роботу, «розбір польотів», пропозиція осісти в Москві та відмова від цього, квартира в Києві, пережиті в недалекому минулому кількаразові стресові ситуації — все це, наклавшись, спровокувало інфаркт. Лікувався Федір Ілліч у санаторії в Кончі-Заспі під Києвом. Незабаром, уже здоровий і свіжий, прийшов до керівництва української зовнішньої розвідки.

Хилько навів стільки переконливих доказів і пропозицій щодо його подальшого використання у ролі розвідника, що зумів розвіяти сумніви не тільки українського керівництва, а й Москви. І, як виявилося згодом, був абсолютно правий. Здобутий ним в останньому відрядженні статус, всі напрацювання, документи, банківські рахунки — все це допомагало йому. Трохи змінивши легенду про тимчасову відсутність і дещо скоригувавши її, можна було продовжувати розпочату раніше справу, щоправда, вже в інших країнах. І Федора Ілліча знову відрядили за кордон.

Повідомлення Ф.Хилька, особливо в пізніший період роботи розвідника, доповідалися керівництву Першого головного управління КДБ СРСР. На підставі деяких з них готували доповіді голові КДБ і навіть Генеральному секретареві ЦК КПРС. За словами очевидців, Л.Брежнєв під час зустрічі з лідером однієї з європейських країн, скориставшись наданою розвідкою інформацією, дуже успішно провів переговори й легко парирував чимало запитань, до яких був заздалегідь готовий. Після зустрічі Брежнєв поцікавився в Ю.Андропова, від кого саме надійшла така цінна інформація, і запропонував нагородити причетних до неї осіб. Пам’ятаючи про ситуацію, коли з подачі М.Хрущова вирахували наші законспіровані джерела, Юрій Володимирович дипломатично обійшов ім’я Ф.Хилька. А до нагородження його представили пізніше, серед багатьох, щоб не «засвітити».

В іншому випадку, за дорученням Ю.Андропова, Хилькові було поставлено завдання з’ясувати долю колишніх гестапівських архівів, схованих наприкінці війни в глибоких штольнях гірської місцевості. Крім важливих документів Третього рейху, там нібито ще було багато золота, предметів мистецтва й старовини. 1946 року невелику частину архіву знайшли й вивезли американці. Потім почалися спроби розшукати все інше, але безуспішно.

Якось пошуки активізувалися, зокрема представниками з-за океану. Ця інформація стала відома Центру, який ухвалив рішення спрацювати на випередження, але так, щоб не сполохати іноземних шукачів скарбів, які мають якусь інформацію про сховок. Хилько під виглядом представника іноземної фірми познайомився з потрібними людьми, які не тільки дали йому ключ до пошуків скарбу, а й самі взяли в них активну участь.

Уже на завершальній стадії радянська сторона підключила до операції представників місцевої партнерської спецслужби, які, зрештою, вдало її завершили. Було знайдено чимало ящиків із документами гестапо. Інших цінностей, щоправда, не виявили. Вочевидь, фашисти їх вивезли кудись іще в 45-му.

На межі провалу

Як розвідникові Ф.Хильку таланило, але він аж ніяк не був улюбленцем долі. Він часто повторював: «Удача сприяє тим, хто не втрачає голови, не опускає рук у критичних ситуаціях, хто шукає і знаходить вихід із найбезвихіднішого становища. Найчастіше вона усміхається тим, хто здатен її заслужити».

Якось, коли Федір Ілліч виконував завдання в одній з країн, сталася ДТП з його участю. Він не був винний, тому вирішив обстоювати свої права і зайшов до адвокатської контори. Там йому порекомендували звернутися до людини, яка спеціалізувалася на цих питаннях. Коли Хилько відчинив двері, то раптом зустрівся з чоловіком, якого свого часу допитував, працюючи перекладачем в управлінні військової контррозвідки в повоєнній Німеччині. Той його теж, судячи з усього, впізнав. Однак, за словами Хилька, компрометуючі матеріали, які спливли тоді під час допиту, не дуже налаштовували старого знайомого на спогади про минуле і втаємничення в них оточуючих. Федорові Іллічу теж було ні до чого, щоб той довідався про його нинішній статус. Вибачившись, він швидко ретирувався, щоб ні документи з його новими установочними даними, ні номер автомобіля ніде не фігурували.

Люлька від президента

— Як тільки в нас вдома збиралися колеги батька, а це траплялося досить часто, — розповідає Юрій Хилько, син Федора Ілліча, — обов’язково лунали фраза про «слов’янську шафу», спогади про роботу в розвідці, про різноманітні курйозні випадки. Запам’яталася розповідь батька про те, як його з навчальною метою направили в ролі іноземного диверсанта до району дислокації важливого стратегічного об’єкта в Україні. Завдання — його умовне виведення з ладу. Було це ще за радянських часів. А всім відповідним органам дали відповідне орієнтування і поставили завдання: знайти та знешкодити. Проте в них нічого не виходило. Батько два тижні винаймав квартиру в однієї бабусі прямо біля наміченого об’єкта, вивчив усі підходи, побачив лаз, через який пробираються робітники, щоб обійти прохідну, проникнув на територію, заклав «вибухівку», повернувся до Центру й надав схему мінування. Тоді дісталося на горіхи всім відповідальним за забезпечення безпеки об’єкта.

Десь у сімейних архівах зберігається люлька, подарована розвідникові тоді ще майбутнім президентом однієї з європейських країн. Про обставини їхнього знайомства Хилько не поширювався, а гриф таємності з цих матеріалів до цього часу не знятий. Про знайомство з чинним лідером іншої країни залишилися лише фрагментарні записи в особовій справі розвідника. Тоді, у 70-ті роки, він отримав завдання Центру з’ясувати особисту позицію керівника цієї держави щодо одного з ключових політичних питань. Хилько звернув увагу на зацікавлення майбутнього співрозмовника історичними подіями періоду утворення країни. Довелося йти до бібліотеки і заглиблюватися в цю проблематику. Паралельно аналітики ПГУ КДБ СРСР разом із ученими Московського державного університету в терміновому порядку підготували солідну наукову працю на цю тему. Видаючи все це за свої труди, Хилько зумів зацікавити собою помічника глави держави, який організував зустріч зі своїм босом. Той позитивно відгукнувся про наукову працю свого нового знайомого, зняв з неї ксерокопію, попросив прийти ще раз для продовження цікавої розмови. Врешті-решт Хилькові впродовж кількагодинних розмов удалося торкнутися, крім історичного минулого, ще низки питань і, зрештою, з’ясувати все, що цікавило Центр.

Федір Хилько вважав, що нездійсненних завдань не буває. Питання для нього полягало лише в тому, скільки для цього знадобиться часу. Про таких людей зазвичай кажуть: «З ним би я пішов у розвідку». Від себе додам: «Вважав би за честь піти з ним у розвідку».