Уже в новому році зателефонували з посередницької компанії, що наймає екіпажі на іноземні судна. Сповістили про появу капітанської вакансії, назвали порт, у якому планується заміна. Радів капітан Смагін з власної затребуваності чи сприймав як належне, а може, журився через вимушену відстрочку, не знаю, але не панікував у зв’язку з втратою шансу — це вже точно. «Надходили й інші запрошення, — каже, — та й запасний протез не встигли виготовити».
Усе в нього було «на товсь», документи продовжено до 2008 року, пластикові сертифікати в акуратній колоді, хоч пасьянс розкладай; резервний протез у роботі — в рейс необхідно йти з двома протезами, робочим і резервним, такий порядок встановлено профвідбірною комісією.
Моторошних історій із морським тлом, у яких причина каліцтва — обрив підступного капронового кінця, що може непередбачено хльоснути в будь-якому з 360 градусів, відомо предосить, принаймні десятки.
Ось одна з вражаючих. Суховантаж швартувався в Монтего-Беї на Ямайці. Буксира не дали, підтягувалися на шпилях. Спочатку не витримало одне з розкручених пасом зношеного капронового швартового кінця, яким судно «прив’язувалося» до берега. Команда, ціпеніючи, стежила, як скажено звивається, закручується, лопнувши, пасмо линви; кінець гудів, димівся і струнно дзвенів, розтягуючись і тоншаючи. Темношкірий робітник, який приймав кінці з берега, зреагував раніше за всіх і впав долілиць. Приречена линва лопнула, судно звільнено смикнулося, із планшира злякано злетіли чайки. Біля фальшборту валялася зрубана тросом кінцівка у штанині. Коли вахтовий помічник нахилився над пораненим боцманом, із голови його скотився кашкет білим чохлом прямо в калюжу крові, і швартова команда побачила, що штурман умить посивів. Брашпиль же продовжував обертатися вхолосту.
Про енпе дізнаються по «морському телефону», а також із наказів, тому до кінців у флоті ставляться з пошаною, як до сильного, тимчасово приборканого звіра. У нормативних документах чітко зазначається до семи видів ушкоджень чи ознак зношеності, за якими трос неминуче списується і вважається «вбитим» (навіть саморобна назва відбракування лиховісна). У будь-якого кадрового водоплавного впам’ятку якщо не смертельний результат обриву кінця, то принаймні руйнації, спричинені обривками.
Боцману, який постраждав при швартуванні в Монтего-Беї, було милостиво жалувано плавання на «короткому плечі», без заходів у тропіки Арктики й Антарктику. Я застав його вже на іншому пароплаві в новій ролі. Екс-боцман осів на бажаній для радянських моряків близькосхідній лінії, дуже дорожив рядовою матроською посадою, підбирав на юті недопалки, сам напрошувався на стоянкові вахти в Одесі, коли екіпаж рвався додому. Якщо просили опустити трап, він скрипів протезом, ласкаво вітався з п’ятдесятирічними моторменами: «Здрастуйте, хлоп’ятка!», а потім ішов «стукати» начальству, якщо мотормени поверталися у веселому настрої. Одне слово, відпрацьовував своє виняткове призначення, демонструючи відданість за заподіяне каліцтво. У нього була міцна малорухома шия, як це часто властиво інвалідам, важко повірити, що колись він був владним командиром середньої ланки — драконом, висловлюючись матроським сленгом.
Тож обривком зминає не тільки фальшборти — ламаються долі, калічаться душі.
Нещастя, яке сталося 1976 року, принципово іншого штибу. Пасажирський паром «Азербайджан», нещодавно спущений зі стапеля у Фінляндії, здійснював свій перший круїзний рейс із туристами по Чорному морю. У Батумі швартувалися правим бортом, у якому міститься апарель вантажної палуби (опускається як міст, і по ній з’їжджають на берег автомобілі). У цих місцях часто віє тягун, настирливий північно-східний вітер. Тягун ускладнював швартування й того фатального дня відтісняв паром від берега, перевіряючи на міцність нові кінці. Другий помічник капітана Костянтин Смагін керував швартуванням на кормі. На авралі (так називаються швартові заходи у флоті) він стояв біля краю задертої апарелі, фіксуючи коригування останніх сантиметрів, апарель мала точно лягти на штатну підставку біля причалу. Кінцем, який лопнув, його хльоснуло по обох ногах, від больового шоку Смагін знепритомнів.
З’ясовано технічні причини — зусилля накопичилося до 33,5 тонни, саме такої сили удар обрушився на Смагіна. Вони названі в акті за формою н-1, але сам постраждалий категорично заборонив їх розголошувати, щоб через десятиліття не кинути тінь на людей, які живуть в іншій державі.
Після гучного нещастя спеціальним наказом по пароплавству було запропоновано обов’язково замінити швартові капронові кінці на поліпропіленові, які при обриві обпадають без шкоди.
Діагноз, зафіксований у тому ж акті, видавався вироком: «тілесний шок 3—4 стадії. Роздроблені кістки з великими ушкодженнями м’яких тканин обох підколінних ямок. Тромбоз глибоких вен лівої ноги». Смагін переніс ряд операцій, тільки пересадок шкіри зробили три. На п’ятий день дозволили транспортування в Одесу. В лікарні моряків біль не вщухав, загроза газової гангрени стала очевидною.
Коли запропонували письмово підтвердити згоду на ампутацію, він попередив: «Тільки з умовою, що дозволять плавати». — «Обіцяю», — сказав капітан-наставник Владислав Костянтинович Маричев.
Праву ногу вдалося врятувати.
Протезувався в Москві, пароплавство тоді було на підйомі і, згідно з трудовим законодавством, оплатило витрати без зволікань. У службі мореплавання, як і раніше, погоджувалися надати посаду на престижному лайнері, але підвели нормативи, відповідно до яких відсутність кінцівки припустима лише на кілька сантиметрів, скажімо, бракує двох фаланг пальця. У нього ж ліва нога була відтята вище коліна. Медики співчували, відводячи погляд.
Морська доля його ламалася, тріщала, скрипіла, так, попереджаючи, скрипить пароплав, коли на нього обрушується нещадний шторм. До цієї долі, свого командного місця під зірками на містку, начебто спадкоємно второваного, він ішов, як багато хто з його покоління, може, стандартно, але затято, з відстрочками й чесно.
На Канатній, 100 (навіть у назві вулиці наявна лиховісна фатальність), є крихітне містечко з п’ятьох будівель, звернутих до моря. На корпусі №1 досі збереглася табличка «Будинок Державного чорноморського морського пароплавства». Пароплави порозпродували, апарат пароплавства з 34 службовців існує номінально, викликаючи справедливе обурення відставних моряків, а табличка, яка пережила пароплави, висить, до неї давно звикли.
У цих затишних триповерхівках у стилі не дуже суворого конструктивізму з грайливим курортним мотивом, балюстрадами і верандами комунально жили: капітан полоненого на Тайвані танкера «Туапсе» Калінін, капітан Мартюков, чий танкер «Егорьевск» вибухнув у Біскаї, капітан Фомін та інші, прижиттєво легендарні. Повертаючись із тяжких рейсів, одержували урядові нагороди і пригощали пайками сусідів, перепадали гостинці й дітворі. Костянтин Смагін народився 1944 року в цьому ж таки еклектичному містечку і продовольчі труднощі невиразно пам’ятає.
Батечко його, Костянтин Григорович, із 1949 року успішно працював на Сахаліні в промисловому флоті механіком-наставником. Час був убогий, безпароплавний, чимало одеситів подалися у віддалені акваторії. У п’ятдесяті переганяв трофейний німецький плавдок із Владивостока в Одесу.
Документи в морехідку у Кості Смагіна не взяли, радили підрости, йому виповнилося тільки шістнадцять, а на другому курсі, коли курсантам відкривають візу і благословляють на плавпрактику, потрібне повноліття. Влаштувався на 1-й судноремонтний завод, колишній «Марті», де літні робітники ще пам’ятали батька й діда. Майстра корпусного цеху заводу «Марті» Григорія Федоровича Смагіна 1936-го звинуватили в контрреволюційній пропаганді (ст.54 10КК УРСР) і засудили на п’ять років ВТТ. Тож дарма жартували: «Завод Марті — ні заробити, ні піти» — ішли, ще й як, щоправда, найчастіше не з власної волі. Онук, Костянтин Костянтинович Смагін, — із військового покоління, яке виросло без дідусів.
1962 року, вже маючи за плечима стаж слюсаря-монтажника 4-го розряду, вступив у морехідку. 1968 року прийшла рознарядка направити 45 чоловік із роти у ВМФ. Микита Сергійович зі скороченням Збройних сил на мільйон двісті 1961 року погарячкував, переборщив, і тепер офіцерський пролом на флотах заповнювали випускниками цивільних вузів. «Тягнули з кашкета-міци 45 скруток, — згадує. — Мені випало Чорне море, із Севастополя надіслали всього сім заявок».
Надів погони лейтенанта, а тут — війна в Єгипті.
Його десантний корабель стояв на бойовому чергуванні в Суецькому каналі. Дивною була блискавична війна: над топами щогл «Міражі» і «Фантоми» летять громити єгипетські позиції, араби ж їх спостерігають не в приціли, а озираються на радянські військові кораблі, чекають, коли на гафелях піднімуть сигнал бойової тривоги. Як зіграли тривогу, доблесні арабські катери — до наших лагом тиснуться, бо по радянських ізраїльтяни не стріляють, нашим, у свою чергу, теж заборонено стріляти. А руки свербіли — на борту грізна техніка, танки, 200 морських піхотинців. Звісно, на це арабські друзі й розраховували, звідси і взаємні образи, і розлад, який після смерті Гамаля Насера позначився досить виразно, і відмова від слабосоціалістичного курсу.
Коли нині пароплав підпрапорового капітана Смагіна відвідує Порт-Саїд чи Александрію, він міцно обіймається з єгипетськими лоцманами, давніми своїми знайомими ще з часів війни на каналі, і вони згадують лейтенантську молодість.
Після закриття замінованого каналу служив в Александрії заступником начальника плавучої казарми ПКЗ-29, до якої чалилися наші субмарини, що прийшли на докування чи ремонт. За сумісництвом ще виконував обов’язки офіцера зв’язку при штабі 5-ї середземноморської ескадри. Ставному офіцеру пропонували залишитися служити на підводних човнах, але вабило в Одесу.
З 45 випускників його роти в морехідці, ангажованих Міністерством оборони, всі до єдиного повернулися в торговий флот. Воно й не дивно, пароплавство бурхливо розвивалося, судна закладалися серіями з десятків одиниць.
Пасажирський флот, який в основному тоді був зайнятий у близькому каботажі, відкинув зразу й категорично. Врахували досвід його плавань під військовим прапором і послали третім помічником на теплохід космічного забезпечення «Космонавт Володимир Комаров».
Морські обрії розступилися, він занурився в солоні води Гвінейської затоки, ловив тріску на банці Сейбл у видимості однойменного блукаючого острова на півночі Атлантики, побачив дачу Дюпона на Варадера, С’єнт-Фуегос. На острові Алькатрас, де Фідель Кастро побудував спортивну базу для радянських моряків, грав у водне поло з командами інших суден.
Обстановка була звичною напіввійськовою — наукові співробітники на борту, яких екіпаж прозвав кальмарами, мали військові звання. Коли вмикалися гігантські сферичні антени, на табло спалахували попереджуючі сигнали «Бойова робота». Того року відбулося відразу кілька космічних стартів, рейс затягнувся на 10 місяців.
У наступний навколокосмічний рейс пішов другим помічником. Академічний капітан «Комарова» Олексій Ілліч Шевченко, кандидат наук, підписав йому подання на підвищення в посаді, і 1975-го він «пройшов екзекуцію» на старпома. У Фінляндію приймати злощасний «Азербайджан» уже йшов старшим штурманом.
Оговтавшись від нещастя і збивши на конфліктних комісіях ноги, точніше, ногу, старший штурман Костянтин Смагін не відступав. У профспілці щиро жалкували, що не можуть виписати мотоколяску: інвалідним автомототранспортом забезпечували тільки постраждалих на війні, хоча гроші в пароплавстві тоді водилися. Та він однак не сів би в інвалідний транспорт. Йому, народженому 1944-го, інваліди-колясочники з міцними шиями й сизими обличчями пам’ятні були не з чуток. Дряпався такий на підшипниковому візку в трамвай і голосив: «Брати і сестри, батьки і матері! У мене відірвані обидві ноги, у мене роздроблені обидві руки. У моєму хребті застряг осколок німецько-фашистської авіабомби, яка своїми зазубреними краями заважає мені чесно трудитися...» А потім валявся обрубком біля бочки з питним денатуратом. Таке ж неприйняття, можливо, зароджується в душах сьогоднішніх підлітків, коли вони бачать на проїжджій частині порожні камуфляжні штанини і багряні обличчя.
«Міцубісі» з автоматичною коробкою передач він обзаведеться значно пізніше за свої кревні.
Смагін подався в Москву на вулицю Горького, за адресою, йому вже відомою. Коли в під’їзді з охороною запитали, до кого націлився, «закульгав сильніше, ніж умів». На третьому поверсі відчинила дама.
— Хто там? — запитали з кухні.
— Цього разу не льотчик, а моряк, — відповіла господиня.
Олексій Маресьєв налив гарячий капусняк і намацав у буфеті пляшку.
На представницькій комісії, очолюваній заступником міністра охорони здоров’я Сафоновим, Смагін пред’явив характеристику-клопотання від начальника Чорноморського пароплавства Олега Томаса, інші рекомендації. Комісія перевертала стільці, Смагін через них переступав. У складі комісії був директор протезного заводу, якому з докором сказав головуючий: «Ось із цим протезом, ідею якого ви вкрали в німців, він мучитиметься в рейсах».
До Одеси привіз висновок, що дозволяє працювати без обмежень посади і районів плавання.
Перший протез йому зробив Валерій Байданов, який майстрував протези для Маресьєва. Байдановські протези топтали палуби теплоходів «Азербайджан» (позбавлений забобонів, він туди повернувся з підвищенням до старшого штурмана), «Муса Джалиль», «Николай Добролюбов», «Иркутск», «Капитан Анистратенко», «Изгуты Айтынов», «Зоя Космодемьянская», «Горловка», «Дербент», «Абхазия», «Унан Аветисян», «Подольск» (так перейменували «Петр Васев» після тарана «Нахимова»). На якомусь Смагін возив снаряди в Басру, на іншому — руду в мексиканський порт Лазара-Каренас, де кайлом прикінчили Троцького.
Пам’ятний аврал із каліцтвом стався на «Азербайджане» 1976-го. Про нього водоплавні чули, але промашка замовчувався, ім’я Смагіна просочилося в пресу тільки 1982 року.
Звання капітана надали вже в новітній історії на чужих суднах, під чужим зручним прапором. Капітанить він на невеликих пароплавах тоннажністю близько 5 тисяч тонн.
Характер проявився і в жорстких ринкових умовах. Хазяїн наполягав вантажити ліс у Ростові-на-Дону вище за вантажну марку — він відмовився ризикувати судном та екіпажем. Після розвантаження в Мармуровому морі перервав контракт і зі стармехом зійшов із судна. Про цей факт згадувати не любить. Воно й правильно, судновласників безглуздо обвинувачувати прилюдно: на їхні умови можна погоджуватися або їх відхиляти. Людина він щиро безоглядна і багаторазово лякана, на «Товарище» працював лівим ноковим фок-бром-брамселя на сорокаметровій висоті, а край рея довіряють лише найнадійнішим хлопцям. Кажуть, він командир досить жорсткий і вимогливий, не хотів би плавати під його орудою.
Затримка із замовленням останнього протеза була викликана тим, що сума в 9016 гривень, виділена Фондом страхування інвалідів від нещасних випадків, десь «гуляла». Пам’ятаєте: «вантажний поїзд вийшов із Полтави, але в Самару не прибув». Гуляти б грошикам ще невідомо скільки і де, та в колишнього нокового багато друзів не тільки серед моряків. Дружні стосунки склалися і з директором Одеського протезного заводу Олегом Сергійовичем Клименком. У того замовлення було на контролі, але чекали оплати. Друзі достукалися в прокуратуру, звідти поквапили. Протезний завод нарешті отримав гроші і форсував замовлення.
Допомагають йому на найрізноманітніших побутових рівнях. Підвів зненацька протез, хрускав у шарнірі. Спираючись на Сашка Туза, бувалого моряка і чуйну людину, добрався до протезного заводу, щоб узяти хоч тимчасово запасний протез. На одній нозі довго стояти не довелося.
Середній термін виготовлення протеза — 45 діб, незабаром можна буде поздоровляти капітана Смагіна з обновою, а коли стаття побачить світ, мабуть, він буде уже в рейсі. Можливо, візьме в море дружину — вона музикант, грає на віолончелі в оркестрі оперети. Спільне життя так і минає між оперетою та морем. Подолавши випробування, він радіє кожній подарованій долею появі сонця над морським горизонтом.