Здійснив свою першу постановку і колектив Київського академічного театру опери і балету ім. Т.Шевченка! Приміщення місцевого театру, яке тривалий час не використовувалося за призначенням (не було трупи, репертуару) того вечора не могло вмістити всіх бажаючих: місцеву інтелігенцію, представників української громади. І коли зі сцени пролунали знайомі мелодії Гулака-Артемовського, багато хто з присутніх у залі відверто плакав. Життя у тилу, так би мовити, нормалізувалося.
Ось тільки у нашому фотоательє не стало краще з настанням зими, холоднечі, — а в Башкирії вони приходять значно раніше, ніж у нас, в Україні, — ситуація ставала загрозливо-непередбачуваною: не було печі, дров, інших джерел опалення. До того ж, всі одночасно захворіли на коросту, з’явилися воші. Мила і в очі не бачили, гарячої води — і поготів. Батько особливо потерпав через відсутність теплого туалету. А до того, що у дворі, було не менше п’ятдесяти метрів. Повертаючись з читальної зали, батько обов’язково приносив із собою новий журнал (бібліотека була науковою і белетристики не тримала), газети, оповідав останні новини. Позабиравшись у постіль, притулившися якомога тісніше, гріли одне одного, дослухаючись до тихого, ласкавого батькового голосу, який читав нам журнальні варіанти романів і повістей або декламував вірші з майбутньої збірки «Під гул кривавий» чи «В годину гніву і печалі». У цій же кімнаті з тарганами й пацюками, в голоді і холоді, на одному диханні прослухали ту пам’ятну промову Сталіна на урочистому засіданні з нагоди 24-ї річниці Великого Жовтня, яку було завершено пророчими словами: «Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!» Ось і наша мати вирішила не здаватися, не пасувати перед труднощами. Попервах, згідно з велінням часу, в якому жили, провела рекогносцировку на місцевості і виявила поблизу нашого фотоательє, за якихось ста метрів омріяний об’єкт — готель «Башкирія». Наступний крок — глибока розвідка — знайомство з обслуговуючим персоналом: коридорними, прибиральницями, адміністратором. Врешті-решт було з’ясовано: для постійного прожиття у готелі необхідно заручитися клопотанням якої-небудь впливової особи з міськради або академії наук. Наступного дня мама записалась на прийом до тодішнього президента Академії наук УРСР Олександра Олександровича Богомольця. Не можу утриматись, аби не сказати слова великої подяки на адресу цієї світлої особи: Земний уклін Вам, Олександре Олександровичу, і вічна пам’ять. Він не тільки погодився на зустріч, уважно вислухавши прохачку, підписав необхідні папери, а й наказав щоденно виділяти для батька з їдальні спецпайок неодмінно з хлібом (він тоді був нормованим продуктом і видавався на картки). До самого від’їзду з Уфи тітонька Сима щоденно приносила першу, другу страву з компотом, завдяки чому ми й вижили в ту лиху годину. І ось — здійснилося… Ми в «Башкирії», на четвертому поверсі, як народилися заново. Зрозуміти наші відчуття зможе тільки той, хто потерпав від бруду, вошей і антисанітарії. Для кожного з нас окреме ліжко, чиста білизна, електричне освітлення, охайні коридори, чисті туалети на кожному поверсі, душові з гарячою й холодною водою, парове опалення і, нарешті, цікаві сусіди. Навпроти нашого номера мешкав тоді Михайло Олександрович Лаврентьєв з дружиною та сином Мишком. Для довідки: радянський математик і механік, академік АН УРСР та СРСР, Герой Соціалістичної праці. Ініціатор і творець, перший голова Сибірського відділення АН СРСР. А Михайло, з яким ми гасали коридорами, пустували і билися, за що моєму другові перепадало від його матері пательнею по голові, — згодом член-кореспондент АН СРСР. На жаль, наші життєві шляхи так більше і не перетиналися. Поруч — військовий комендант міста Михайло Буйвол, навскіс — Борис Турганов з матір’ю, перекладач і поет. Тоді в «Башкирії» мешкали Долорес Ібаруррі (Пасіонарія), голова КП Іспанії, а також відомий дресирувальник диких звірів Володимир Григорович Дуров. В народі кажуть — біда не приходить сама. І радість, виявляється, також. Уряд України надіслав в Уфу залізничний вагон з продуктами для евакуйованої з Києва інтелігенції. Коли ми завантажували в клунки цукор, борошно, різні крупи та наливали з бочки олію, ніяк не могли повірити в реальність того, що відбувається. Але й досі не можу забути невдах, які примудрилися впустити на асфальт сумку з пляшками олії. Боляче було дивитися на людей, які стояли над калюжею, ніби над могилою небіжчика. Мама відразу ж на електроплитці напекла смачних пиріжків, оладок. Пили чай з цукром, їли каші з топленим маслом та мастили його на хліб, посипаючи сіллю. Смакота! * * *Довгими зимовими вечорами батько просиджував у дядька Михайла — коменданта Уфи. Іноді мені щастило дослухатися до їхніх цікавих розмов. Проте понад все хотілося досхочу наїстися отого смачного повидла, що стояло на столі в алюмінієвих мисках, аби якось вгамувати голод. Його можна було їсти і без хліба, так навіть значно смачніше. І все ж у пам’яті відклалося найсуттєвіше з того, про що розмовляли дорослі: перші дні війни, яка застала його, командира танкової роти, десь у районі Перемишлю, де поклала своє вісімнадцятирічне життя моя тітонька Зіна, мамина сестра. Військова частина, у якій служив Буйвол, тоді перебувала у стані переозброєння, заміни танкової техніки на більш сучасну. Раптовий напад фашистської Німеччини на Радянський Союз захопив танкістів зненацька: не було ні боєприпасів, ні пального. Довелося відбиватися від ворога з гвинтівками та пістолетами у руках. Навіть кулеметів не було. Відступали на захід з боями. Потрапляли в оточення, однак здаватися у полон не збиралися. В одній із сутичок Михайло був поранений — ворожою міною відірвало частину ступні. Почалася гангрена, та ногу в шпиталі пощастило врятувати. Ще довго поневірявся на лікарняних ліжках, набідувався, аж поки потрапив до Уфи. Ось і доводиться йому — бойовому офіцерові — заміть того, щоб битися з ненависним ворогом, тут, у глибокому тилу, займатися осоружною канцелярщиною, караулами та іншими дурницями. По гарячих слідах вечірніх посиденьок і народилася поема «Син України», видана окремою збірочкою ще під час війни. Листувалися з Буйволом досить довго, а ось побачитися довелося тільки на похоронах батька у 1965 році. Тоді в Уфі тяжко захворів Максим Тадейович: не підводився з ліжка — ноги опухли, впав у депресію, почувався безпомічним, бо не міг рухатися навіть по кімнаті без сторонньої допомоги. Не знаю, що то було, що спричинило оту недугу: чи малокалорійне харчування, чи тромбофлебіт, але з’ясувалося, що він потребує негайної допомоги. Мешкали Рильські (я в же згадував) у дерев’яному старезному зрубі на другому поверсі. Пригадую неправдоподібно велику кімнату з вікном на північ. Посередині бовваніла величезна груба з довжелезною трубою, на якій повісився перший чоловік племінниці Максима Тадейовича Люби — інвалід війни, не витримавши психологічних стресів від перенесених страждань. Прямо, за перегородкою, тулився на розкладачці молодий письменник Михайло Стельмах. Буцімто він після поранення проходив у місцевій амбулаторії реабілітаційний курс. Мама забила на сполох і не лише організувала консиліум найвідоміших спеціалістів, а й через кілька днів вручила Катерині Миколаївні ключі від номера в готелі «Башкирія». Відтепер ми жили поряд у номерах 29, 30 на першому поверсі. На санчатах ми з Богданом і перевезли Максима Тадейовича до нового помешкання. Справи швидко пішли на краще. Рильський знову ходив, навіть супроводжував нас у прогулянках на лижах. Малий Богдан почав курити, товаришував виключно з хлопцями старшими за себе. Він взагалі полюбляв компанії дорослих, завжди намагався бути присутнім при їхніх зустрічах, вечерях, довірчих розмовах. Ховався десь по закутках і не пропускав ані слова, мотав на вус. Навіть в університеті, на юридичному факультеті, не товаришував з однолітками. Поруч з Богданом були колишні фронтовики Костянтин Должанський, Сашко Биков, Борис Фрідман. Звісно, що й зі мною йому вже було малоцікаво, до того ж боронити від місцевих хуліганів не міг. Тим часом мого батька викликали в Москву, у штаб партизанського руху на Україні, до Строкача, що його очолював. З роками зрозумів, що то не було випадкове рішення — такого розголосу, резонансу набув батьків «Лист до земляків». Та, на жаль, він знову захворів. Але московські товариші виявили до батька братерське піклування — прикріпили до «кремлівки», видали лімітну книжку на 300 крб., яку можна було «отоварити» у спеціальних розподільниках усіма доступними для начальства продуктами, влаштували в клініку професора Краснушкіна, якого батько відтоді глибоко шанував і якому безмежно довіряв. Врешті-решт брати по перу навіть запропонували йому залишитися в Москві назавжди, навіть квартиру виділили в центрі столиці, на що татусь відповів коротко й категорично: «Без України помру!» Більш того, до листів на адресу Сталіна з благанням звернути увагу на злиденне існування української культури, до його походеньок до приймальної видатного земляка Климента Єфремовича Ворошилова з планом блискавичного розгрому німців ставилися поблажливо, з розумінням. Невдовзі маму викликали до Москви. Отож залишився я в Уфі з тітонькою та двоюрідною сестрою. Замість школи ходив у кіно. Бо й досі не збагну, чого мене учили в тій школі, хто викладав, навіть облич однокласників не запам’ятав, окрім дітей Чеканюка. На уроках зігрівалися від холоднечі та відбивалися від татаро-башкирської навали, яка щоденно розважалася тим, що бажала крові чужинців. Для мене особисто це закінчувалося мордобоєм. Приходив до тями в готелі, серед «своїх». Одного разу стояли з однолітками біля вікна у кінці коридору. Знічев’я жували кавові зерна, аби якось вгамувати голод. Бачимо, що до свого номера поруч із нами підходить красивий огрядний чоловік у військовій формі. Відчинивши двері, покликав мене, витягнув з шафи валізу і простягнув п’ять плиток шоколаду, кинувши: «Поділися з друзями». Я очманів від такого дорогого подарунку — це ж у війну, у голод… Як з’ясувалося значно пізніше, моїм добрим Дідом Морозом був колишній заступник голови Ради Міністрів України Іван Сенін. Та ще більше солодощів на мене чекало у Москві. Десь у серпні сорок третього виїхав до столиці разом з Рильськими. Подорож була казковою. У м’якому вагоні, поруч з дорогими людьми, зі смачною їжею. Не міг дочекатися такої жаданої зустрічі з татом і мамою, за якими дуже скучив. Батьки мешкали в готелі «Новомосковський» (у повоєнні роки «Бухарест»). Досить було визирнути у вікно їхнього номера, щоб побачити перед собою Спаську вежу з курантами. Просто фантастика! Після занюханої провінційної Уфи, здавалося, потрапив в інший світ. І хоча столиця жила за законами військового часу: затемнення, протиповітряна оборона на дахах будинків, аеростати в небі — ритм життя, бадьорий настрій москвичів, вулиці, вщерть заповнені авто, метрополітен, Красна площа, Арбат — усе це вражало уяву, як і багатство, розмаїття їжі. Тут тобі м’яка тушкована свинина, особливо смачна зі смаженою картоплею, і американський бекон — скибки ніжного сала з прожилками рожевого м’яса (такої смакоти більше ніколи не куштував), масло, цукор, фрукти, навіть шоколадне асорті. Та сталося, як у відомій байці Крилова: «Бачить око…» Раптово підвищилась температура, від слабості паморочилося в голові, геть не стало апетиту. Запрошений лікар встановив діагноз «Авітаміноз», інакше кажучи — повне виснаження організму. І мене під білі рученьки — й до дитячого відділення кремлівської лікарні. Вона містилася далеко за містом, у лісі. Палата — індивідуальна, як індивідуальне обслуговування— з усіма зручностями: ванною, туалетом, кахельною підлогою та скляними стінами, щоб при бажанні поспілкуватися з сусідами, такими ж бідолахами, як і я. Не хочеш — заховайся за запоною. Годували відповідно до вишуканості інтер’єру. Лікували в основному вітамінами, глюкозою та якимись пігулками. Я й до війни не міг похвалитися богатирським здоров’ям, із численних хвороб не вилазив, — усякі там грипи, вітрянки, кір, коклюш, туберкульоз, позитивна реакція «пірке», «манту» тощо. І що характерно — в уфімське недоїдання нічим не хворів. Мабуть, людину випробовують не лише нестатки, а й сите, безхмарне життя. |