Мене зустрічали не квітами або обідом. Мене зустріли прапором. Першими в будинок купуються великий стіл і прапор — обов’язкові атрибути датського затишку. Якщо стіл асоціюється з дружною сім’єю, то прапор — із щастям. Приміром, під час святкувань днів народження на столі у вазі стоять прапорці, на стінах гірляндами розвішані прапорці, торт прикрашений — так, прапорцями.
Сідаємо вечеряти о восьмій вечора. Попоїсти датчани люблять, мабуть, навіть більше, ніж сусіди-німці, не кажучи про французів. Датчани їдять багато картоплі і м’яса. Причому картоплю вони поглинають із солодким джемом. Спробуйте, не так уже й несмачно. До речі, часто в сім’ях готують чоловіки. Оскільки більшість датських страв м’ясні, жіночі руки до них допускати не заведено. Зате часто можна побачити, як датська жінка чистить картоплю.
Питання про дітей визначає тему вечора. Виховання дітей посідає особливе місце у філософії датської сім’ї. Це модні теми для суперечок, газетних статей і нових книг. У моїх господарів троє дітей. Їхньому вихованню приділяється величезна увага. Цілу полицю в спальні віддано виданням про виховання дітей. Проте, вони досить розпещені. Хоча в Данії це називається «незакомплексоване дозрівання».
Мабуть, найкраще, чого навчають у датських сім’ях, — почуття єдиної команди, взаємовиручки. Сім’я все робить разом. Мама практично не буває на кухні одна. І навіть якщо дочка зіпсує пиріг, зате навчиться допомагати. Ця риса відчувається під час спілкування і в дорослому світі. Датчани готові навчити людину всього, чого можуть, витратити на неї час, щоб допомогти засвоїти бажане.
Проте за всього сказаного сім’я не змінює стосунків між чоловіком і жінкою. Вони говорять «твої хвороби, твої неприємності на роботі, твої фінансові проблеми». Все залишається твоїм і ніколи не стане «нашим». У господаря будинку всю ніч болів живіт, і він вранці пішов до лікаря, а потім на роботу. Коли я запитала в Ганни, чому вона не зателефонує чоловіку і не запитає, що з ним, вона відповіла: «А навіщо мені це знати? Він доросла людина. Сам справиться». За датськими поняттями, це кохання, і ця сім’я щаслива. А може, це ми занадто глибоко переймаємося проблемами близької людини? Все-таки в нас різні мірки щастя.
«Фу! Злий Амур! Але тепер ти знаєш про нього, знаєш, який це Гидкий хлопчисько» (Г.К.Андерсен. «Гидкий хлопчисько»).
Бути емігрантом
Йду на вечірку «наших» емігрантів. Наші пісні, наші страви, навіть полиця з нашими модними книгами. І щасливчики-емігранти, які дивляться на мене незрозумілими поглядами, — чи то їм мене шкода, чи то себе.
Радянські емігранти в Данії поділяються на дві групи — біженці, яких не зрозуміла рідна країна, і модні останніми роками слов’янські дружини. Перші живуть розкошуючи, одержують гарну допомогу і мають можливість хоч до віку безплатно навчатися. Єдине обмеження — поїздки в рідну країну перші п’ять років життя в Данії заборонені. Але тільки для одиниць це становить проблему. Друга група, слов’янські красуні, часто зіштовхуються з тим різним розумінням щастя, що створює між нами й ними бездонну прірву. Хоча, ніде правди діти, не за розумінням вони сюди їдуть. А соціальний захист, як матерям і як дружинам-емігранткам, Данія забезпечує їм сповна. Тому скарги красунь, почуті на вечірці, видалися мені дещо безпідставними. Нашу природу не змінити ні соціальним добробутом, ні стабільним завтрашнім днем — ми скаржимося, адже завжди є на що скаржитися. Впевнена, якби був на нашому місці той самий датчанин, він був би найщасливішою людиною на світі. Слов’янська душа не може без страждань, а західна не визнає їх.
Повертаємося з вечірки під дощем. Сувора природа, холодне море і вітер, нечасте сонце вводить незвичну людину в депресію.
«Усе залежить від погоди і від вітру, — відповів лісовий цар».
(Г.К.Андерсен. «Чарівний пагорб»).
Нові знайомі-емігранти розказують, що практично всі проходять через «кліматичні» депресії. Для погодної акліматизації потрібно приблизно півроку, щоб навчитися усно спілкуватися у разі серйозного підходу до вивчення мови — приблизно рік... Це почуття неможливо передати словами — чекання сонця. Щоранку відкриваєш жалюзі великого вікна і наражаєшся на похмуре небо. Хочеться додому, до сонечка і теплого вітру.
Сідаю на польський паром за назвою «Східний вітер». У черзі за квитками більшість поляків, які повертаються після «датського» уїк-енду. Паспортний контроль, широка усмішка зустрічаючого капітана, і ми вже на польській території. Піднімаюся на четверту палубу, щоб попрощатися з Датським королівством. Серед останніх приготувань до відплиття і три прощальні сигнали для Русалочки — давній звичай датських моряків.
«Східний вітер поцілував принца в чоло і сказав: «...ми побачимося знову через сто років. Прощавай, прощавай!»
І Східний вітер змахнув своїми великими крилами, що блиснули, як блискавиця в пітьмі осінньої ночі або як північне сяйво в темряві полярної зими.
— Прощавай! Прощавай! — заспівали всі квіти і дерева. Зграї лелек і пеліканів полетіли, мов стрічки, що розвіваються, проводити Східний вітер до меж саду».
(Г.К.Андерсен. «Райський сад»).