{Фото АР} |
Те, що Папа Римський Іоанн Павло II має намір відвідати Україну за всяку ціну, вселяє надію на те, що ми таки побачимо понтифіка в червні у нашій країні. Здавалося б, візит глави держави на запрошення глави іншої держави — річ досить звичайна в міжнародній практиці. Щоправда, тут ідеться не просто про главу держави — сам понтифік у своєму листі-відповіді на різкі протести Московського Патріархату заявив, що він приїде в Україну не лише як глава держави — його пастирські функції невіддільні від його функцій державних. І є всі підстави припускати, що цей жест Папа робить почасти для нас, почасти для себе, почасти для Москви. Але цей жест дає нам одну дуже важливу можливість — визначитися з власною приналежністю й місцем у світі.
«Українська мрія»
Візит Папи Римського в Україну не можна розглядати незалежно від ситуації в Українській греко-католицькій церкві. Ні, не зрозумійте мене хибно — там усе більш-менш благополучно. Особливо коли порівнювати з нашими православними церквами. Але не так просто, як хотілося б і як намагаються видавати самі греко-католики.
Є підстави вважати, що вражаюча одностайність, із якою обрано Главою УГКЦ Любомира Гузара, — результат не лише його шляхетної діяльності як помічника попереднього Глави кардинала Любачівського. Його обрання не було таким незаперечним: йому не вельми симпатизував третій сектор — миряни греко-католики. Передусім через його неукраїнське походження — любов до «поверненців»-діаспорників, котрі вчать, як правильно любити батьківщину, на Галичині вже минула. Крім того, Гузар продемонстрував вірним УГКЦ, що «українськість» не є для нього таким уже серйозним аргументом: УГКЦ перебувала вже під його фактичним керівництвом, коли з храмів викинули національну символіку, яка перший час легального існування конфесії заполонила церковні простори, й «віддали перевагу» символіці християнській. Тож не дивно, що главою своєї церкви миряни УГКЦ хотіли б бачити українця й когось «національно свідомішого».
«Ватиканська» орієнтація Гузара поза сумнівами. «Нерішучість» у плані просування католицизму на терені України, за яку докоряють своєму новому Главі греко-католики, навряд чи може називатися «нерішучістю». Той момент, коли Гузар не «дотиснув» перенесення кафедри УГКЦ в Київ, справді був не найбільш вдалим для таких ескапад. Та він і не прихильник революційних дій, але це ще не означає, що він не прихильник дій загалом. Про те, що УГКЦ під його керівництвом зайняла досить активну й жорстку позицію, уже зазначалося на шпальтах «ДТ». І вельми характерно відреагували на його обрання російські ЗМІ — вони хором повідомили світ про те, що з цієї хвилини Україні загрожує чергова «навала унії на православ’я».
Американське минуле нового предводителя греко-католиків, між іншим, досі не дає спокою не лише вірним цієї конфесії, а й нітрохи не менше тим, хто підтримує православ’я, орієнтоване на Москву. На їхню думку, Гузар проводив і проводитиме навіть не так політику Ватикану, як політику США, які тепер у такий спосіб контролюють ідеологічну й політичну ситуацію в Галичині.
«Християнський космополітизм» проватиканського американського греко-католика Любомира Гузара дуже псував його імідж і в очах «національно свідомої» галицької пастви, яка вже досить давно мусує ідею «самостійної» церкви. Прагнення до автокефальної УГКЦ з власним автономним Патріархатом, підтримуване активними мирянами, мало внести у вибори глави інтригу. Не випадково, я гадаю, в одному зі своїх інтерв’ю напередодні Собору Л.Гузар зазначив, що УГКЦ потрібен такий Глава, котрий забезпечуватиме єдність церкви як в Україні, так і за її межами, а також усвідомлюватиме тотожність завдання греко-католицької церкви в рамках Вселенської.
Ідея створення власного Патріархату, своєї «домашньої» церкви, — дуже наша, українська. «Національна ідея» у нас дуже легко породжує думку про «Національну церкву». Є в нас така іпостась «української мрії» — хай маленьке, зате своє. І, слід зазначити, думка ця дуже «некатолицька», адже сам католицизм — це наддержавне утворення. Не випадково Папа Римський в одному з останніх своїх послань звеличував патріотизм і «існування всередині культури» та глибоко критикував расизм, націоналізм і ксенофобію. Чомусь Україні не властиво сприймати християнство й церкву як щось наднаціональне, щось таке, що не може бути нівельовано до «засобу консолідації нації» тощо. Ми бачимо церкву як політичну структуру. Але навіть і з цього погляду навряд чи для УГКЦ мало б сенс наразі рішуче відокремлюватися від Ватикану, адже, тільки перебуваючи під його юрисдикцією, УГКЦ може дозволяти собі таку різку критику політики держави і проводити свою проповідницьку й душпастирську діяльність, не озираючись на те, як поставиться до цієї діяльності непостійна й часто непередбачувана українська влада. Судячи з висловлювань у пресі, новий Глава УГКЦ чудово це розуміє.
Рішучість Папи хоч би там що відвідати Україну також досить знаменна. Безумовно, візит понтифіка буде консолідуючим моментом для українських греко-католиків. І не виключено, що споглядання Папи та спільна з ним молитва стане для них сатисфакцією за обрання «ватиканського» глави й відкладання вирішення питання про автокефалізацію УГКЦ. І це цілком можна зрозуміти — «католицька церква візантійського обряду» налічує чимало парафій і вірних не лише в Україні. Побоювання з приводу перетворення УГКЦ на «етнічну секту» не раз висловлювали вже польські греко-католики. Греко-католики в Україні люблять порозмірковувати про те, що вони «специфічно українська» церква й відтак відіграють специфічну роль в українській культурі, а зв’язок із Ватиканом у них «суто символічний». Але це не зовсім так: греко-католицизм — явище не тільки українське, й до цієї конфесії не можна належати як за «національною» ознакою, так і залежно від громадянства. Церква, створена свого часу «спеціально для України», вийшла за межі «етно-географічної ексклюзивності». Тож її автокефалізація не залишиться лише «галицькою» і навіть лише «українською» подією — це може докорінно змінити розстановку церковних сил у світі. А можливо, і не лише церковних.
Немає підстав також заперечувати роль УГКЦ у просуванні католицизму якщо й не у світі, то в Україні напевно. Та й дивно було б, якби Папа Римський не підтримував місіонерської діяльності своїх підопічних на постатеїстичних теренах колишньої республіки СРСР, частина якої — канонічна територія католицької церкви. І гучні звинувачення Москви в прозелітизмі тут навряд чи доречні, так само як і геть недоречні її претензії на Західну Україну як свою канонічну територію. Бундючні фрази про те, що візит понтифіка — це спроба «знищити Україну — щит Православ’я» і таким чином реалізувати споконвічну католицьку мрію про «перемогу над православ’ям», так само спірні, як і цитовані тими самими джерелами висловлювання Шептицького про «виривання християнського Сходу з лещат єресі (Православ’я)». До речі, можлива беатифікація Андрея Шептицького теж вельми обурює противників візиту Папи.
Отже, Папа такий незламний у своєму бажанні відвідати Україну, по-перше, тому, що треба вгамувати сепаратистськи налаштованих греко-католиків, по-друге, тому, що це реальний шанс показати світові, Україні й Росії, що Україна — країна традиційно католицька не меншою мірою, ніж традиційно православна. І в цьому плані протести РПЦ й УПЦ більше сприяють Ватикану, який у цій ситуації може демонстративно не звертати на них уваги.
Слід зазначити, що Папа все-таки їде «всупереч усьому». Адже бували ситуації в історії Ватикану, коли понтифік відмовлявся від візиту через невпевненість у чистоті тієї руки, яку він муситиме потиснути біля трапа літака. Іоанн Павло II підтвердив свою рішучість їхати в Україну вже в розпалі «касетного скандалу». Тобто він вирішив не зважати не лише на думку місцевих (і не зовсім місцевих) православних ієрархів, а й на репутацію місцевої державної влади. Папа поспішає скористатися шансом визнати Україну своєю. Він квапиться невипадково — це ініціатива понтифіка-слов’янина, а можливо, навіть більше — ініціатива понтифіка-поляка, і якщо цього не зробить він, то невідомо коли та хто з його наступників приділить таку пильну увагу сходові. А така увага безумовно матиме продовження в неминучому тепер напруженні з останньою закритою для діалогу з Ватиканом церквою — Російською Православною.
«Світло з Заходу»
Приїзд Папи має абсолютно особливе значення для України. Адже католицизм — це не лише певна конфесія, особливості віросповідання, це ще й «Захід», «Європа». Саме католицизм, а не протестантські течії, в нашому уявленні втілює найкраще, що є в західній культурі. Не випадково критика католицизму в Росії так часто маскується під критику «західного стилю мислення й західних цінностей». Приїзд Папи Римського в Україну для нас — це не тільки наш «європейський вибір», а також «прийом нас у Європу». Постать Папи, що рухається Україною, окреслить і для нас, і для світу межі нашого існування, приверне до нашої країни безліч поглядів, які раніше не могли відрізнити Україну від Росії. Покаже, що ми — це ми, а Росія — це Росія. І, здається, вже надовго. Особливо знакове те, що Папі не треба ні в кого просити на це дозволу, оскільки йдеться про «його території», тобто про «Європу». У цьому сенсі й питання автокефалії УГКЦ набирає нового вигляду: чи будемо ми, як і раніше, «між Сходом і Заходом», тобто фактично ніде, чи зробимо нарешті вибір на користь того або того.
А що наша влада? Їй би радіти. Адже в теперішній ситуації візит понтифіка — це не тільки візит Пастиря. Папа їде в Україну на запрошення Президента. Отже, він вважає, що цей візит його не дискредитує. Фактично до нашого Президента, нинішнє становище якого далеко не найкраще, їде жива індульгенція. Адже до думки глави держави Ватикан прислухаються у світі.
«Хто є ху»
Так, владі радіти б, а вона чомусь супить брови. І зрозуміти її можна — становище не з найкращих. Адже «провідною церквою» на державному рівні заведено вважати — і це цілком логічно — канонічну УПЦ. А вона рішуче проти візиту Іоанна Павла II в Україну. З опублікованого листа митрополита Володимира (Сабодана) Папі Римському, де він у досить різкому тоні намагається переконати його «перенести» візит, можна дійти висновку, що з митрополитом не порадилися, коли приймали рішення про запрошення. Можливо, не порадилися саме тому, що знають, чим скінчилися такі «ради» для президента Росії В.Путіна, що запросив було Папу в Росію, а після розмови з Алексієм передумав. А щодо глави УПЦ — немає підстав підозрювати його в незалежності міркувань, пов’язаних із політикою церкви. Він, цілком логічно, виконує вказівки свого начальства. А начальству українські загравання з Ватиканом вельми не до шмиги...
Загалом, треба сказати, що ніхто й ніщо так не дискредитує УПЦ, як РПЦ, з допомогою публікацій у пресі, яка їх підтримує, і — навіть більшою мірою — у Рунеті. Тут, приміром, ви не завжди знайдете навіть звичну назву «УПЦ» —часто українську церкву тут називають «РПЦ в Україні», стверджують, що вона представляє інтереси «промосковської» Східної України, основні свої акції проводить «за рекомендацією Синоду РПЦ» і т.д. в такому ж дусі.
І саме «з ініціативи Синоду РПЦ» надіслав свій знаменитий лист Папі Римському митрополит Володимир. Що ж так лякає УПЦ (себто Московський Патріархат) у майбутньому візиті? По-перше, існування греко-католиків, що обурює до глибини душі Алексія. Сам Московський Патріарх назвав «уніатську проблему» каменем спотикання в діалозі між Москвою і Ватиканом. Володимир приблизно такими самими словами, як і його патрон, повідомляє понтифіка про те, що «не зможе простягнути руку главі католиків тоді, коли народ страждає» від неврегульованості відносин між греко-католиками й вірними УПЦ у Західній Україні. Цим він обгрунтовує свою відмову від зустрічей із главою Римської Католицької церкви під час його візиту в Україну. Водночас він попереджає Папу, що коли він зустрінеться з кимось із розкольницьких лідерів (УАПЦ або УПЦ КП, які схвалюють вустами своїх вищих ієрархів візит Папи в Україну), то це означатиме ігнорування канонічних принципів і розглядатиметься як втручання у внутрішні справи української церкви. Найбільше, ясна річ, Володимир (себто Московський Патріархат) побоюється зустрічі Папи й Філарета.
Далі йде фактично ультиматум: «Відмова від дотримання еклезіологічних принципів міжцерковних зв’язків означатиме практичне припинення будь-яких відносин між нашими Церквами, отже — кінець епохи Другого Ватиканського Собору в православно-католицьких відносинах». Московський Патріархат погрожує розривом. Тобто Україна фактично стає заручником відносин між Ватиканом і Москвою. Втім, це перетворено на «трикутник» присутністю ще однієї церковної сили. Я маю на увазі Вселенський Патріархат, який також протистоїть Патріархату Московському й дедалі більше зміцнює свої позиції в церковній політиці України. У свою чергу, Константинопольський Патріархат веде цілком дружелюбний екуменічний діалог із Ватиканом. А Москва не може знайти спільної мови ні з тим, ні з тим. І найцікавіше, що з процитованим ультиматумом вона може легко перегнути палицю: візит Папи в Україні вітають, тож позиція Московського Патріархату в цьому випадку може виявитися настільки непопулярною, що її можна буде легко використати для наочної демонстрації «хто є хто» в українському християнстві. І цим скористаються передусім церкви—антагоністи УПЦ. А держава в цій ситуації навряд чи заступиться за УПЦ. Якщо, звісно, вона не здасться раніше й не скасує візит понтифіка. Це малоймовірно. Але й у цій ситуації буде ясно, «хто є хто». І з ким...
Цікава деталь: усе, що відбувається в церковному житті без участі Московського Патріархату, у російських ЗМІ негайно називається «антимосковським», і за цим убачається «довга рука Рима». Так, приміром, одним з основних звинувачень, висунутих проти «двох розкольницьких угруповань», було те, що вони шукають «об’єднання з греко-католиками» і таким чином зраджують ідеали православ’я. До речі, такі висловлювання інколи проскакують і в окремих українських політиків, охочих бачити «об’єднані чотири гілки православ’я». Те, що греко-католики — це все-таки католики, для них чомусь не аргумент. Аргумент те, що вони «національно свідомі та стоять на державницьких позиціях».
Та, між іншим, і не це найцікавіше, а те, як ми самі реагуємо на ці події. Адже для дуже багатьох політичних і неполітичних сил в Україні приїзд Папи Римського цінний не сам собою, а тим, що це робиться «в піку Москві». Тобто ми, як і раніше, ставимо власну ідентифікацію в залежність від Росії. Отже, навряд чи маємо право говорити про повну свою незалежність від неї. Що ж, приїзд у нашу країну й Іоанна Павла II, і Всесвітнього патріарха Варфоломея можуть дати нам ще один шанс визначити, хто ж ми. І з ким...