Ще одного міста з таким вантажем стереотипів годі відшукати на українській мапі. Чи ви були у Львові і вас тягне ще і ще, чи ніколи не були і бути не хочете, чи просто в новинах помітили милі архітектурні пейзажі, чи чули про це місто лишень від своїх колег — ви все одно маєте якусь думку про Львів. На те він і Львів — місто-феномен, місто-легенда, місто-атмосфера, місто-генератор, місто-жертва. Місто, куди цікаво приїжджати, але в якому важко жити. Місто, де населення дисонує з архітектурою. Місто, з яким треба поводитися, як із родичами: щоб більше його любити, треба бути від нього подалі. Місто, про яке у переддень його 750-річчя варто поговорити трохи глибше і відвертіше.
Дуже багато знаних і менш знаних львів’ян усі визначальні дієслова стосовно Львова вживають у минулому часі. Львів БУВ справжньою духовною столицею, фактично ЗРОБИВ Україну, ДАВ стільки мистецьких одиниць та явищ. Був, зробив, дав... Хоча нині весь Львів обклеєний життєствердними «вусатими» білбордами «Львів — це я, це моє свято», багато львів’ян, які своє Я реалізували саме у Львові і завдяки Львову, поринули у смуток. Може, це ностальгія, може, невчасна депресія. А точніше — роздратування від того, що вони не впізнають Львів. Він поволі втрачає те, що робило його легендарним.
Львова вже немає?
«Я тужу за справжнім Львовом», — ця квінтесенція не зовсім святкових міркувань Юрка Винничука, письменника і львоволюба, відображає загальний настрій людей, яким болить поступове перетворення Львова-легенди у пересічне місто.Юрко Винничук:
У нас газет виходило понад 300 (!) різними мовами. А тепер після виборів лишилося кілька. У Львові була ціла культура естради і кабаре — а сьогодні нічого з цього нема. Була ще довоєнна хітова «Львівська хвиля», і коли вона транслювалася, то вулиці порожніли, всі бігли слухати. І це було все дуже львівське, неповторне. Львів стає вихолощений, нельвівський.
Винничук видав не одну книжку про суто львівську міську культуру (кнайпи, легенди, алкогольна традиція, еротична), тому, як ніхто інший, помічає разючу зміну львівського духу. Винничук зауважує, на перший погляд, дріб’язково-побутові симптоми. Але він каже, що «дельвовизація» Львова стає загрозливою.
— Частина населення виливається зі Львова, а частина вливається. Та, що виливається, це люди толкові. А ті, що вливаються, це люди із сіл, які часто не несуть із собою не те що львівської культури — просто культури. Ну, або це бізнесмени тире колишні злочинці, яким по цимбалах, як назвати свою кав’ярню і як мають називатися страви в їхніх рестораціях. Нам узагалі треба формувати цілу комісію з культурної екології Львова, тому що ніде в Європі не можна назвати кнайпу абияк. У Львові беруть перший склад свого імені, додають перші букви імені коханки — і виходить якась какофонія. Магазин «Лонія», наприклад. Із перших букв усіх родичів власника. Я, коли покепкував, що то, певно, сексот якийсь, який не знає значення слова «лоно», то отримав судовий позов. Мене як людину, котра закохана в культуру та історію Львова, це просто дратує. Уявіть собі, у Львові немає справжньої львівської кухні. Ніде! Чанахи, пельмені, шашлики... Нема специфічних, ще австрійських, назв страв. Повний космополітизм.
…Від мікроспостережень Винничука треба підійти до макро. Львів феноменальний ще й тим, що в ньому завжди поєднувалася прогресивність і ксенофобія. Місто, яке видавало на-гора цілі плеяди митців-новаторів загальнонаціонального (якщо не більше) гатунку, водночас сповідувало консерватизм — можливо, це й допомагало Львову плекати свій самодостатній і впізнаваний здалеку дух. Сучасний Львів — місто-парадокс. У «перлині Європи» (цей епітет прилип до Львова ще з мерської кампанії-2002) досі не представлені провідні світові бренди; в «суперєвропейське» місто не заїжджають світові гастролери, які, одначе, не оминають «пролетарський» Донецьк; тут, на відміну від того ж пролетарського Сходу, немає жодного гей-закладу; тут прямо позаду Оперного театру продають просто з тротуару сир і петрушку; тут роботодавець платить дівчині-продавцеві 370 грн. і змушує її щодня мати гарний вигляд й усміхатися; тут в історичному центрі міста поставили дерев’яний хрест із пластмасовими трояндами тільки тому, що одній черниці наснився віщий сон. І поряд — стільки всього творчого, що нуртує й надихає!
Може, це просто пострадянська дійсність. Однак у Львові ці парадокси процвітають на тлі неймовірного пієтету: адже ми — Львів. Список поєднань високого з низьким можна продовжувати. Та чи варто? Львів’яни зазвичай ображаються, коли їхнє місто критикують, але водночас із насолодою і самобичуванням люблять підтримати цю критику і покартати себе. Щоправда, не для того, аби змінитися на краще.
Нельвів’янам, вочевидь, краще помітно, що Львів — це суцільна суперечність. Львів’яни більше за інших українських провінціалів прагнуть до Європи, але самі абсолютно нічого не роблять, аби агітувати решту України за європейськість собою — власне європейським Львовом як окремо взятим взірцем. Львів неповторний саме у побутових масштабах. Гарні фасади і жалюгідні під’їзди. Ось, наприклад, останнім часом по всьому Львову страшенно чути каналізацію. Віце-мер цілком серйозно пояснює журналістам у ХХІ столітті: тхне тому, що гарна погода, і дощ не розчиняє стоки в колекторах. Тому через кляту гарну погоду Львів зустрічає свій ювілей у специфічному амбре. Інша подія тижня — запуск тролейбуса з пандусом для людей з особливими потребами. Одного тролейбуса. Єдиного на майже мільйонне місто. Зате телекамер — багацько, і сам мер власною персоною. По-львівськи це називається «ну хоч щось зробили».
Львів лежить на дні і кайфує
Вважається, що Львів — це насамперед культурний феномен, самобутня культурна тусовка людей без даху в мізках. Літературний і музичний перед ведуть львів’яни. Львів став легендарним почасти завдяки спільноті, яка утворилася на початку 90-х зі Студентського братства і музичного андеграунду. Тоді з’явилися «Мертвий півень», «Плач Єремії», потім Маркіян Іващишин зорганізував усіх навколо центру «Дзига». «Фігуранти» тієї славної тусовки на заклик «Дзеркала тижня» знову зібралися за філіжанкою кави, щоб поділитися думками про Львів теперішній, безтусовочний.
Для Тараса Чубая («Плач Єремії») Львів — «то є фантастичне місто, і досить подивитися, що за люди тут народжуються і живуть, часом від нього втікають, але все одно повертаються».
«Мертвий півень» Місько Барбара палить цигарку і дивиться своїми прозорими очима кудись у далечінь. Він із цієї тусовки «найсхідніший» — працює в харківському театрі. І на запитання: «Львів’яни, які перебувають в інших містах, перестають чи не перестають бути львів’янами?» відповідає:
— Львів’яни є. Що тут скажеш? Що це — ніхто цього не зможе пояснити. Ми є — оце й є львівська ідентичність.
Маркіян Іващишин — одна з легенд культурного Львова. Для нього Львів — «місто найбільшої свободи в Україні. Львів’яни, які тут живуть, мають зрозуміти, що вона їм дана не тому, що вони львів’яни, а тому, що це місто так будувалося. Для Львова важливий сам процес як процес. Львів ніколи не може дати повноцінного результату. Львів лише задає тон подальшим процесам».
— Ви відчуваєте сьогодні занепад Львова?
— Це радше війна між депресією і дисидентством. Депресія спостигає львів’ян кожні три роки. І кожні три роки є можливість реанімуватися і зробити щось нове.
Натомість тепер «щось нове» робити нікому. Принаймні такий діагноз звучить із вуст вічно креативного Іващишина:
— Ми всі займаємо місце в андеграунді. Це дуже комфортне місце, майже безвідповідальне. Але ми займаємо чиєсь місце. Ми колись заперечували своїм гуру, шукали щось. Тепер цієї молоді нема. Вона існує в Інтернеті, в блогах, але не в діях. Головна проблема святкування Дня міста Львова — відсутність провокації. Не політичної, просто цікавої провокації. Кажу про це молодняку. А вони: «Давайте надуємо кульки і напишемо на них: «Мер Садовий — слово з трьох літер». Оце і весь їхній креатив. Сидимо, від ліхтаря думаємо: от у Львові останнім часом безбожно смердить — давайте вигадаємо легенду, що Львів хоче бути портовим містом. Влаштуємо змагання на човнах на проспекті Свободи на асфальті під Руслану. Мені це видається цікавим. А їх таке не цікавить. Креативний молодняк є, але коли треба вийти і щось зробити, він вибирає альтернативу — підвиснути в Інтернеті, на своєму блозі викинути класну ідею, і все. Це надпростий шлях — анонімність. На фразі «пишемо бізнес-план» помирають усі львівські проекти. Процес задля процесу для них не існує. Ми займаємо їхнє місце, на жаль...
Тарас Чубай:
Маю надію, що нова молодь існує. Можливо, нині такий період, що люди ще не утвердилися, не виросли. Вони є, вони ходять вулицями Львова, але вони ще не самоорганізувалися.
Місько Барбара:
— Культурний Львів тепер інший. Це не наш Львів початку 90-х. Цей Львів змінився. На день міста збирається старе луб’я, як Чубай і «Мертві півні». Але все в порядку — Львів ще живий. Так, Львів справді нині на дуже потужному маргінесі, і це прикро, і не мені одному. Львів перетворено в задуп’я. Але поки ми є, поки можна ще зустрітися і щось придумати — доти Львів не втрачений. Просто концепція поступового опускання Львова була втілена досить успішно. Але тим-то Львів і є Львовом, що до нього київська молодь приїжджає на вихідні. Львів має багато що зробити сам. А не лежати і не кайфувати від того, що він є Львів.
Безкультурна столиця культури?
Зовні ніби все о’кей: є і Форум видавців, і театральний фестиваль «Золотий лев», інші цікаві ініціативи. У цих ініціативах є і втішливе, і прикре. Утішливе — Львів щось продукує, підтримуючи своє реноме. Прикре — кожна акція тримається лише на незбагненному ентузіазмі й горінні організаторів. Начебто це тільки їм потрібно, а не місту загалом. Щороку люди з’їжджаються на форум видавців, осипають Львів компліментами за таку акцію — і щороку форум задихається від хронічної нестачі площ. Щороку президент форуму Олександра Коваль волає про проблему приміщення, лякає можновладців перенесенням форуму в інше місто — і… все вертається на круги своя. Форум — візитівка Львова — захлинається, йому затісно. А що скаже влада і славна львівська інтелігенція, якщо в один прекрасний рік форум знайде собі більш гостинне та відповідальне місто? Гарантую, що піддадуть анафемі... організаторів форуму і звинуватять їх у зрадництві.
Недавно Львівський театр Курбаса здобув Шевченківську премію. Щойно приїхавши з Києва, творець театру Курбаса Володимир Кучинський скрушно висловився у пресі: «Не можна рибку викинути на берег і сказати їй: «Плавай, рибко, плавай!». Їй вода потрібна, вода!». Кучинський втомився боротися з вітряками. 15-річні ходіння до влади і меценатів із поясненням, що Львову потрібен такий театр, нічого не дали. Кучинський демонстративно пішов, і це був докір Львову і львів’янам, які закочують очі догори, коли мова заходить про духовність.
«Те, що я міг зробити, я зробив. А решта питань не до мене, а до соціуму. Хоче Львів, щоб так було, чи не хоче? Хто ці люди, які кажуть, що є патріотами цього міста? Весь час нарікають на гастролерів із Росії — але ж ви нічого не виплекали, ви тільки все занехаяли. Багато праці вкладено, таланти виховано. Але ж цим ніхто не користується. Це величезна гуманітарна безгосподарність». Докори Кучинського так риторично і зависли у важкому львівському повітрі.
Інший театральний діяч, творець театру «Воскресіння» і фестивалю «Золотий лев» Ярослав Федоришин не перестає наголошувати, що Львів саме створений для культури:
— У Львові до 1939 року був розвинений культурний туризм. Та за роки перебування в СРСР місто індустріалізувалося. Львів не міг цього витримати, бо будувався він не для того. На базі трьох міст — Відня, Кракова і Львова — формувалася єдина культурна інфраструктура. Що було тут, не повторювалося у Відні і Кракові, а одне одного доповнювало! Сьогодні це все важко підняти. Не треба латати Львів, як старий дірявий фартух. Не можна підфарбовувати фасади і щось там бутафорити. Львів колись вважався духовною столицею України, і так, може, досі думають люди, які приїздять сюди. Їх вражає неповторна архітектура, історичний Львів. А всередині у нас зовсім не вибудувана оця культура, передусім за структурою фінансування. Досі існує радянський принцип: у нас немає оцінки таланту. Є перша, друга і третя категорія акторів. Перша — 500 грн., а вища — 520.
«Золотий лев» — це над’явище, але це і львівське явище. Це фестиваль, який може відбуватися тільки у Львові. Львів має унікальну фестивальну структуру, чого не має жодне велике місто в Україні. Там немає так побудованої структури центру, де люди могли б перебігти за п’ять хвилин з одного театру в інший. В інших містах — інші площі, клімат, рух. Такі фестивалі збирають величезну кількість туристів. Львів повинен мати багато таких фестивалів протягом року. Але хоч як добиваєшся, хоч як доводиш — культура у нас на залишковому принципі. І це тоді, коли саме у такому місті, як Львів, треба ПОЧИНАТИ з культури. Вона буде давати прибутки, з яких житиме місто. Треба змінити принцип його життя.
Утекти з провінції
Не секрет, що 99% львів’ян, які досягають чогось у своїх галузях, намагаються стрімголов утекти з цього міста. Проблема знайома всім провінційним містам. Але ж як боляче визнавати: легендарний Львів якнайбільше хворіє на недугу провінціалів!
«Львів деколи виштовхує певну категорію людей, але потім знову приваблює. Просто так є», — каже Тарас Чубай. На перезапитання «Чому просто так є?» відповідає: «Деякі люди перестають це місто розуміти. А не навпаки. Це не проблема Львова. Місто потребує нового досвіду, і тому виштовхує своїх людей, аби ті потім поверталися і збагачували місто».
Але «виштовхнуті» люди не повертаються. Вони переростають Львів, люблять його на відстані. Саме тому чи не найчисельнішою діаспорою Києва є львівська. Куди не кинь оком — всюди знайдеться виходець зі Львова. Закоханий у Львів і втішений, що мешкає поза ним.
Людей мистецтва і музики це не стосується — у них вибору нема, бо шоу-бізнес робиться тільки в Києві. Львів’янин Славко Вакарчук визнає — проблема є:
— Ми поїхали тому, що у Львові вже не вистачало ТБ, радіо для загальноукраїнської діяльності, хороших студій, грошей і так далі. Це природня ситуація, коли люди в країнах, які переживають піднесення, прагнуть переїхати до столиці, оскільки тільки там кипить культурне, інформаційне, фінансове життя. І про це треба говорити відверто. Це синдром країни, що розвивається, коли столиця — єдине місто, яке відіграє визначальну роль у житті країни. У Західній Європі вже давно заведено мати кілька різних центрів. Це європейська модель. Ми до неї прийдемо, але за 10—20 років. Хоча є приклади багатьох відомих людей, які залишаються львів’янами. Я наведу приклад свого батька, який є одним із найвідоміших теоретиків фізики, мав серйозну політичну кар’єру, є шанованою людиною. Він чудово почувається у Львові і не збирається звідти переїжджати, хоча теж розуміє, що Львів нині має менші можливості, ніж колись. Тобто я би подивився на це питання під іншим кутом.
Юлія Міщенко («Таліта кум») теж згодна, що музиканти реалізуються в столиці:
— Мені важко говорити про якусь тенденцію, бо чимало моїх близьких друзів успішно реалізуються у Львові та зовсім не планують кудись їхати. Та я зрозуміла, що мушу перебиратися до Києва — і щоб розвиватись як музикант, і щоб «пробиватись». І повірте, шлях, яким я іду, настільки непростий, що не була б я міцною львів’янкою, вже сто разів могла б здатись. У Львові темп життя набагато спокійніший, аніж у Києві. А ще трохи консервативний Львів завжди був містом, де могли виховуватися та зберігатися культурні традиції. У мегаполісах панує тенденція асиміляції та уніфікації культур. А виховуються та зберігаються традиції, без яких неможливе існування культурної нації, саме у провінції.
Не випадково з вуст багатьох «київських» львів’ян лунає слівце «провінція». Львів може довго бити в груди і зачитувати довгий список звершень — але... Ще один екс-львівянин, політексперт Кость Бондаренко з прикрістю відзначає:
— На жаль, Львів потроху втрачає свою феноменальність, стає більш уніфікованим містом. Раніше Львів справді продукував думки, які сприймалися і працювали на рівні всієї України, і в цьому була унікальність Львова. Головна помилка Львова — не вдалося зберегти потенціал початку 90-х. Львів є однією з адміністративно-територіальних одиниць, не більше.
Україна образила Львів
Даруйте за крамолу, та держава Україна скоїла злочин перед Львовом. Вона ТАКЕ місто з ТАКОЮ легендарною генеалогією урівняла з іншими обласними містами України.
Феномен Львова розвинувся саме завдяки тому, що Львів був столицею найбільшого регіону Австро-Угорщини зі своїм сеймом. Столицею. Центром. І раптом цей потомственно-столичний Львів, який стільки вклав у незалежність України, від цієї України отримав... занепад і маргінес. Львів неустанно продукував український проект, і його логічним завершенням мала бути єдина нація. Це не означає, що всі українці мають мислити і голосувати однаково. Українці повинні мати консолідовані цілі, але різні шляхи їх досягнення. Сучасні ж українці мають як мінімум дві цілі: демократична Європа і пострадянська Росія. Дві суперпотужні частини українців мають два суперрізні проекти.
Бездержавні львів’яни придумали міф про «єдину і соборну Україну». Він був актуальним в умовах чужоземного панування. Але кому сьогодні потрібна єдина і соборна країна на папірчику? Львів’янину, чий дідусь чи бабця сиділи за цю Україну, важко помітити, що соборність іде на шкоду Львову. Для поважних львів’ян соборна Україна — то є щось святе, хоча й абстрактне. Для них усі розмови про децентралізацію — це не розмови про більші і справедливіші права для регіонів, а про розкол. Звучить страшно. Однак, будуючи Україну-Київ, Львів втрачає себе.
І 15 років тому, і тепер донеччани-луганчани запитують в e-mail про новини: «Ну как у вас ТАМ, во Львове?». Для них Львів — «ТАМ». Та й для львів’ян Донбас також «ТАМ». І річ не в мові спілкування і не в політичних преференціях. В українців — від Карпат до териконів — немає спільного (чи бодай солідарного) ставлення ні до мови, ні до ОУН-УПА, ні до ЄС, ні до НАТО, ні до Шевченка (поета), ні до Махна, ні до Майдану. Кожен регіон (Галичина, Закарпаття, Донбас) пройшов свій неповторний шлях до того, як став частиною України. Відповідно вони й мають різне сьогодення. Ментально регіони дуже різні.
Львівськість — це самобутня ментальність, аналогів якій в Україні немає. Така собі суцільна «баба Параска»: смішна, мила, наївна, заполітизована, а значить — не зовсім здорова і трохи істерична. Істерика — це прояв безсилля. Маленькі баби параски вгніздилися в уми кожного другого-третього львів’янина — і цим позбавляють цілу Галичину перспективи. Перспективи бути зрілим регіоном, а не ображеним і безсилим. Львів завжди вважав, що його світобачення має автоматично бути світобаченням цілої України. «П’ємонт» нав’язував себе всій країні. Але країна не могла бути Львовом.
Шеф-редактор культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк напряму пов’язує теперішню маргіналізацію Львова з конструкцією самої держави Україна:
— Можливо, унітаризація й була виправданою, аби скріплювати різнорідні області. Але це призводить до диспропорції. Бо столиця Київ розвивається шаленими темпами, а провінційні центри занепадають. Це несправедливо, коли держава розвиває регіони нерівномірно. Тому Львів і втрачає свої позиції. Львів є жертвою своєї гіперукраїнської орієнтації. Все віддати в Київ — найкращих людей, ідеї, ресурси і тішитися цим. Та якщо Львів буде сильним, то сильною буде Україна.
— Чи не час Львову позбутися нав’язливої ідеї П’ємонту?
— П’ємонт — це певна роль на певний історичний момент. Львів сильно підтримав українські національно-визвольні змагання, підносив прапор незалежної України, брав участь у помаранчевій революції. Але ж це не має бути безкінечно. Львів має подбати й про себе.
Рагулізм торжествує
Хоч як це дивно, але маргіналізація Львова дивним чином збіглася з появою нового львівського феномену, який провокативні уми охрестили «рагулізмом». Колись вважалося, що рагуль — це виходець із села, який приїхав до міста, та забув полишити свої простацькі звички вдома. Приміром, Юрко Винничук висуває доволі реалістичну версію походження цього поняття:
— Рагулями називали людей, які жили за міською рогаткою — шлагбаумом, який перекривав в’їзд до міста Лева. Ця рогатка стояла на околицях. Теперішній рагулізм, на жаль, не лікується. Він проявляється в тому, що Львів поволі перетворюється на велике село. Справжній львів’янин, який любить своє місто, ніколи не піде співати народні пісні під пам’ятник Шевченкові серед білого дня в неділю. Це не по-львівськи, не по-міському. Львів’ян істинних лишилося відсотків із десять. Носіями міської культури є дуже мало людей. І Львів поволі стає селом. Хоча натуральне село — це прекрасно, я нічого проти не маю! Однак селянин, який хоче стати міщанином, але не може — це пародія.
Тарас Чубай погоджується: дух Львова вивітрюється зі Львова саме тому, що лишилося занадто мало справжніх львів’ян, які можуть цінувати це місто як місто, в якому жили їхні предки:
— Рагулізм — це прояв самовпевненої малокультурності. Фактично Львів нині населяють колишні селяни, які, на жаль, утратили сільське обличчя і не набули міського. Люди ж, які народилися в музеї просто неба, від самого споглядання всього цього стають трохи культурнішими істотами.
Маркіян Іващишин має свою візію сучасних рагулів, які псують витончене обличчя Львова:
— Чимало людей, які мають матеріальні можливості, не використовують їх для самоосвіти. Вони цими грошима пробують перетиснути нормальних людей. Тепер рагуль — це новий українець, який не прагне чогось навчитися, а натомість агресивний до всього, що є інакшим.
Театрал Ярослав Федоришин б’є на сполох:
— На жаль, культурний рагулізм прогресує. Ось що болить. У Львові завжди були різні верстви, під різними владами. Але такого, як тепер, не було. Коли ми здобули незалежність і стали вільними — вирішили, що все можемо. Але ми не готові! І культурній людині іноді просто страшно стає у Львові, бо вона оточена безліччю тих, хто тисне іншими смаками і поглядами. Тому культурні люди у Львові трішечки «втратилися». На узбіччя відійшли. Це такий самозахист.
Тарас Возняк:
— Так звані «бики» є всюди. І це не є щось львівське. Очевидно, не можна переносити неміську ментальність у місто. Сутність багатьох теперішніх львів’ян видає те, де вони проводять свої вихідні і свята. Більшість їдуть на село, до батьків, допомагають їм на городах. Пуповина цих львів’ян — не у Львові. Можливо, міщани поколіннями виховуються. Та й не просто мешканці — а ГРОМАДЯНИ свого міста. Які будуть відчувати свою відповідальність за простір, який вони зайняли. Громадяни не плюють собі ж під ноги і не смітять у своїх же під’їздах.
…Епідемія львівського рагулізму — це наслідки катаклізму, який спіткав Львів. У ХХ сторіччі місто втратило своє населення. 30% євреїв, які населяли Львів до війни, були винищені. 50% польськомовного населення виїхало. Решта — 20% українців зазнали депортації, багато емігрувало, і теперішні українські львів’яни уже не ті. Відбулася різка заміна (не зміна, а заміна) населення міста. А селянин, як писали класики, це почесний стан душі.
Звісно, «неперероблених міщан» можна знайти в кожному місті. Однак раніше Львів мав потуги нав’язати львівський дух кожному, хто до нього доторкався. Таку потугу має Київ — приїжджі швидко стають киянами. А Львів — задкує перед навалою нельвів’ян, які стають львів’янами і перетворюють славне місто в мегасело. Біда не в самому селі, а в тому, що рогатка, яка відділяла місто (як поняття) від села (як поняття), підібралася під саму Оперу.
Оптимістичний P.S.
...Чи ви були у Львові і вас тягне ще і ще, чи ніколи не були і бути не хочете, чи просто в новинах помітили милі архітектурні пейзажі, чи чули про це місто лишень від своїх колег — ви все одно маєте якусь думку про Львів. На те він і Львів — місто-феномен, місто-легенда, місто-атмосфера, місто-генератор, місто-жертва. Місто, куди приїжджають цілі ешелони туристів. Місто, куди із заробітків повертаються його мешканці і привозять із собою маленькі часточки європейськості. Місто, де постійно і не знати звідки народжуються генії. Місто, яке відразу впізнати. Місто, яке, одного разу по-справжньому скуштувавши, не можна не полюбити. Місто, яке хочеться привітати у переддень його 750-річчя. І сказати, що на життєствердних «вусатих» білбордах написана правда: «Львів — це я, це моє свято»...
Запитання «Дзеркала тижня»:
1. Які ваші найприємніші спогади і враження про Львів?
2. Які найнеприємніші?
3. Ваше побажання Львову до 750-річчя.
Славко Вакарчук, фронтмен гурту «Океан Ельзи», до Києва виїхав уже на хвилі популярності
1. Львів завжди був і залишається моїм рідним містом, містом мого дитинства, містом, де живуть мої батьки, однокласники, однокурсники. Мабуть, найприємніші спогади — все-таки родина і все, що пов’язано з нею, моє дитинство. Багатьох членів моєї родини — бабці, з якою я виріс, татового молодшого брата — вже немає, і я дуже сумую за ними. Вони також у мене асоціюються зі Львовом.
2. Не було у Львові неприємних спогадів. Можливо, у вас складеться враження, що я поїхав від поганого до хорошого в Київ. Так-от, я можу сказати, що всі неприємні спогади у мене асоціюються тільки з Києвом. У Львові залишилося безтурботне дитинство, а з приїздом до Києва почалося самостійне доросле життя.
3. Аби Львів повернув собі статус культурної столиці, львів’янам потрібно виконати програму з двох пунктів: по-перше, багато й самовіддано працювати, тому що не один Львів на світі, багато хто працює, і щоб витримати цю конкуренцію, потрібно дуже багато робити. По-друге, треба пам’ятати, що Львів є маленькою частинкою великого відкритого світу, і чим ширше ми будемо інтегровані у цей відкритий світ, тим швидше нас зрозуміють. Звичайно, ми маємо залишатися самодостатніми, автентичними і природними, ніколи не змінюючись під угоду комусь чи чомусь.
Юлія Міщенко, солістка гурту «Таліта Кум», переїхала до Києва, аби більше реалізуватися творчо
1. Люди, спілкування, книгарні, кав’ярні, театри. І, звичайно, атмосфера. Недавно я побувала на відкритті Форуму видавців у Опері, і вкотре пересвідчилася, що львівські імпрези завжди мають більш «домашню» атмосферу, ніж столичні. Ну, і ще у Львові досі багато важать поняття освіченості, культури та виховання — те, що в Києві вже давно зведено до розмірів гаманця.
2. Дороги і проблеми з водою.
3. Бажаю заповнити львів’янами всю Верховну Раду і прийняти закон про перенесення столиці до Львова.
Юрко Винничук, письменник і львовознавець (родом із Івано-Франківська, приїхав до Львова у віці 22 років)
1. Коли в 60—70-ті роки я познайомився з істинними львів’янами, спілкування з ними було мені дарунком. Відтоді я захопився Львовом.
2. Львів утрачає львівське обличчя, стає космополітичним.
3. Щоб Львів повернувся до свого коріння і згадав усе найкраще, чим він був.
Кость Бондаренко, політолог, у Львові минула юність
1. Львів — це місто моєї юності, там я прожив 11 років свого життя. Зі Львовом пов’язане моє становлення як науковця і політолога. Це місто рідних для мене могил. У Львові живуть друзі. Місто, до якого я приїжджаю бодай на день попити кави.
2. Це пов’язане з особистим життям.
3. Щоб Львів був не просто європейським містом, а став повноцінною духовною столицею України.
Ярослав Федоришин, створив театр «Воскресіння» і фестиваль «Золотий Лев»
1. Те, що місто постійно щось оновлює. Дуже гарно у Львові гуляти ввечері.
2. Це люди. Треба ж стежити, щоб не плювали, не кидали сміття під ноги.
3. Щоб ми мали якомога більше часу подивитися угору на ці стіни, на ці замки. І відчути, що тут є потужна енергія багатьох віків.
Тарас Чубай, «Плач Єремії», мотається між Києвом і Львовом
1. Коли мені було 20 років, я нарешті задер голову догори і почав так ходити, а не дивлячись під ноги. І це було страшенно приємне відчуття.
2. Не можу пригадати. Неприємні речі трапляються й поза Львовом.
3. Я бажаю львів’янам, які недооцінюють своє місто, походити трошки з задертою догори головою.
Місько Барбара, «Мертвий півень», мотається між Харковом, Києвом і Львовом
1. У Львові багато речей відбулося вперше: перший секс, кохання. Таке не забувається.
2. Не згадаю. Справді, не згадаю.
3. Я хочу, щоби Львів перетворився на місто фестивалів. Те, що відбувається на День міста, має відбуватися у Львові щотижня.
Маркіян Іващишин, засновник культурного центру «Дзига», депутат міської ради
1. Спогади дитинства, сади, грушки, городи, на яких можна було кукурудзу ламати. Виявилося, це тепер майже центр Львова.
2. Те, що нині відбувається зі Львовом. Місто мене нервує, в ньому жити дискомфортно, але це провокує на дії. Дратує неспіввідношення потенції і реалізації.
3. У нас є давня ідея. Зробити пам’ятник Данилу Галицькому, на якому були б живі коні. Такий пам’ятник передбачає, що у Львові мають бути комунальні конюшні. Хай би собі тхнуло, але я свого сина повів би подивитися на муніципальних породистих коней.
Тарас Возняк, фундатор журналу «Ї», культивує поняття львівської ідентичності
1. Те, що тут ще щось робиться.
2. Скульптури по периметру на площі Ринок і афера з ліхтарями, які зовсім не вписуються в ансамбль.
3. Треба поспішати повільно.