Важко сумніватися в тому, що Рік України в Росії і Рік Росії в Україні організовані зусиллями людей, вихованих радянською дійсністю. Сталося так, що на тлі обох «років дружби» в українсько-російських відносинах постійно спалахували конфлікти. Це нормально, конфлікти завжди притаманні живому життю. Вони означають, що всі ми — українці і росіяни — перестали бути пішаками в руках тоталітарної держави. Було б краще, якби важкі конфлікти не виникали, але це вже інша справа.
Конфлікт навколо Тузли відносився до категорії важких. Він поділив суспільство на дві частини: одні таврували Росію, інші захищали. Навколо острова Коса Тузла завирували емоції, в яких губився смисл проблеми. А вона полягає в активному захисті наших національних інтересів при одночасному відстоюванні курсу на розвиток відносин України з великим східним сусідом. Із тузлівської проблеми слід винести серйозні уроки.
Ювілеї Переяславської ради
Затверджені парламентом напрями зовнішньої політики не переглядалися з 1993 року. Один із політологів у зв’язку з цим звинуватив Верховну Раду у відсутності бажання модернізувати зовнішньополітичну стратегію, а народних депутатів — у прагненні колупатися в минулому при з’ясуванні відносин з іншими державами. Йшлося, звичайно, про Росію.
Безсумнівно, що документ десятирічної давності застарів. Проте при з’ясуванні українсько-російських відносин не можна забувати про спільне минуле. Адже воно є не абстрактним поняттям, а особистим надбанням всіх дорослих українців та росіян. В усякому разі, російська сторона прагне використати 350-річний ювілей Переяславської ради, щоб пов’язати минуле і сучасне у свідомості громадян обох країн.
Бажання російської сторони повернути колесо історії назад знаходить, на жаль, співчутливий відгук у певної частини українських громадян. Саме через це ми повинні знову і знову аналізувати нашу історію, тобто «колупатися у минулому». У статтях у «ДТ» «Три Переяслави» (2002, № 33) і «Третій Переяслав» (2003, № 5) я закликав своїх колег приділити належну увагу черговому ювілею Переяславської козацької ради. Зміст статей полягав у тому, що Росію треба поважати як могутнього сусіда, як країну, пов’язану з нами століттями спільної долі. Проте політично треба триматися від Російської держави якнайдалі. Суперечності між наведеними тезами нема. Якщо ми хочемо зберегти власну ідентичність, потрібно зближуватися з народами, які не мають бажання поглинути нас.
Ми нерідко бідкаємося, що українська нація поділена на «східняків» і «західняків», але забуваємо, що цей відчутний поділ якраз і є наслідком Переяслава. «Західняки» інші тільки тому, що знаходилися під пресом Росії на три століття менше. Від 1654 року імперська Росія позбавила гетьманську Україну ознак державності і розпочала її русифікацію. Після повалення самодержавства знову з’явилася самостійна Україна, та вона не змогла вислизнути з силового поля відновленої більшовиками імперії. Не треба звинувачувати у цьому українських політиків. У російському силовому полі до 1989 року залишалися всі території царської імперії, навіть Польща і Фінляндія.
Радянська країна обмежувала прагнення народів до самостійного життя з допомогою батога і пряника. Пряником була формула національної радянської державності. В українській конституції проголошувалося право на вихід із Союзу в будь-який момент, однак не відбита в конституціях компартійна диктатура тримала її в своїх лабетах. Потужна в економічному і демографічному відношеннях республіка з великими конституційними правами і міцними традиціями визвольної боротьби являла собою для Кремля особливу загрозу. Тому в сталінські часи істотно більшою мірою, ніж інші регіони, вона була піддана превентивним репресіям: депортаціям, терору голодом, масовим формам індивідуального терору.
Можливості використовувати масовий терор як метод державного управління вичерпалися зі смертю Сталіна. Разом із ліквідацією ГУЛАГу треба було переходити до національної політики, заснованої на пряниках, а не батогах. Найбільш яскравим свідченням такого переходу стало грандіозне святкування у 1954 році 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. Безсумнівна лібералізація політичного режиму супроводжувалася риторикою «дружби народів». За нею приховувалося бажання нових володарів Кремля переконати українців у тому, що після «возз’єднання» вони мають все, про що можна мріяти. Цю лібералізовану національну політику видатний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький назвав «новим Переяславом». Проте в рамках Другого Переяслава розгорнулася жорстка русифікація всіх сфер українського національно-культурного життя.
350-річний ювілей Переяславської ради — Третій Переяслав символізує собою стару тенденцію колишнього імперського центру до поглинення України, яка здійснюється в якісно інших умовах сучасного світу. На відміну від періоду після 1917 року, коли регенерація Російської імперії відбувалася блискавичними темпами, ця тенденція тепер має розтягнутий часовий вимір. Спроби Б.Єльцина «кавалерійським наскоком» відновити попередні кордони імперії шляхом створення СНД зазнали провалу. Нові лідери Росії діють іншим способом, але мають ту саму мету.
Українсько-російський кордон
На тузлівську проблему ще не дивилися під кутом зору всієї історії формування українсько-російського кордону. А подивитися варто…
Будуючи національну державу, Центральна Рада на чолі з М.Грушевським повинна була перш за все визначити її кордони. За основу вона взяла етнографічний принцип і оголосила Україною ті російські губернії, в яких українці чисельно переважали всі інші національні групи разом узяті. Перепис населення показував, що українці переважали у трьох губерніях Південно-Західного краю (Правобережжя), у трьох губерніях Лівобережжя і у трьох губерніях Новоросії, тобто у восьми з половиною губерніях. Центральна Рада висунула претензії тільки на материкову частину Таврійської губернії, оскільки в Криму українці не становили більшості населення. Не претендувала вона на перших порах і на Кубанську область, де проживало дві третини українців. У 1917 році на Кубані вже утворився власний уряд, і переговори про входження краю в Україну слід було провадити з ним, а не з Тимчасовим урядом.
Тимчасовий уряд у Петрограді не бажав дотримуватися етнографічного принципу при визначенні української автономії. Юрисдикцію Центральної Ради він визнав тільки на території п’яти губерній — тих самих, з якими гетьман Богдан Хмельницький приєднувався до Росії у 1654 році. Раднарком спочатку займав таку ж позицію. Та коли виникла потреба сформувати альтернативну національній державі радянську республіку, він погодився на кордони, визначені Центральною Радою. Без підтримки більшовизованих рад солдатських і робітничих депутатів, які були особливо поширені у Новоросії і на Слобожанщині, створити національну радянську республіку в Україні було неможливо.
Коли влада в Україні у черговий раз змінилася, гетьман П.Скоропадський домігся згоди кримського уряду генерала С.Сулькевича приєднати півострів до Української Держави на правах автономного утворення. Одночасно почалися переговори про приєднання Кубані. Однак після нового захоплення України більшовиками відновилася радянська республіка у межах попередніх кордонів.
У жовтні 1925 року Центральний Виконавчий Комітет СРСР передав у підпорядкування Північно-Кавказького краю Російської Федерації два українські округи — Шахтинський і Таганрозький. Після проведення Всесоюзного перепису населення 1926 року ЦК КП(б)У наважився звернутися до Москви з проханням повернути ці округи Україні, а також передати їй південні райони Курської і Воронезької губерній, де українське населення жило компактно. Кількість українців у районах Російської Федерації, що безпосередньо прилягали до України, становила, як засвідчував перепис, понад 2 млн. осіб. Проте ЦК ВКП(б) не відреагував на боязкий демарш.
Пізніше нарком освіти України Микола Скрипник за сприяння місцевої влади розпочав українізацію 37 районів Північно-Кавказького краю, у тому числі 19 районів Кубанського округу. Успіхи в українізації дозволили йому знову поставити питання про переведення під юрисдикцію України Кубанського, Шахтинського і Таганрозького округів. У відповідь на це 14 грудня 1932 року з’явилася постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і Західній області» за підписами В.Молотова і Й.Сталіна. Українізація майже половини районів Північно-Кавказького краю характеризувалася в ній як «петлюрівська». Діловодство місцевих органів влади, а також газети і журнали вимагалося негайно перевести з української на російську мову, як «більш зрозумілу» для кубанців. Викладання в школах з нового року так само переводилося на російську мову.
Можливо, в іншій ситуації народ обурився. Проте заходи по деукраїнізації підкріплювалися жахливим способом: конфіскацією на Кубані всіх запасів продовольства у селян і козаків, накопичених до нового врожаю.
Терор голодом спричинив загибель сотень тисяч місцевих жителів. Українська Кубань загинула. Нащадки запорозьких козаків, які вижили в атмосфері державного терору, зберегли козацькі традиції, але під пресом тоталітарної держави денаціоналізувалися. Коли тузлівська проблема перебувала в стадії гострої кризи, в українській пресі висловлювалися побоювання, що саме кубанські козаки, а не збройні сили Росії, можуть бути використані як ударна сила.
Передача Шахтинського і Таганрозького округів з України в Росію у 1925 році пройшла майже непоміченою. Залишається вона непоміченою й сьогодні. Навпаки, передача Кримської області у 1954 році з Росії в Україну в рамках святкування 300-річчя Переяславської ради була обставлена надзвичайно урочисто. Відповідно після 1991 року адресовані Україні вимоги повернути Крим і особливо «місто російської слави» Севастополь перетворилися на постійну і добре організовану кампанію. Вона здійснювалася роками, хоча за домовленістю між союзними республіками адміністративні кордони Радянського Союзу, що розпадався, ставали державними. Цей принцип не знав винятків, тому що інакше в житті держав постали б анархія і хаос. Прийнята у 1991 році домовленість відкривала дорогу дії міжнародного принципу непорушності післявоєнних кордонів у Європі, закріпленого в узгоджених рішеннях Загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975).
Україна роками «пробивала» Договір про дружбу, співробітництво і партнерство з Росією. У договорі фіксувалася відсутність територіальних претензій сторін. Російська сторона визнавала принцип перетворення адміністративних кордонів 1991 року на державні, але за свою згоду бажала зафіксувати у договорі істотні поступки щодо визначення статусу Чорноморського флоту в Криму. Як відомо, це їй вдалося.
У квітні 1999 року Б.Єльцин поставив свій підпис під договором. Здавалося, що всі можливі проблеми у взаємовідносинах сторін вичерпані. Та виявилося, що ситуацію можна дестабілізувати оригінальним способом: будівництвом дамби. Дамба — це складна гідротехнічна споруда багатомільйонної вартості. Однак бувають випадки, коли ціна не головне. 24 грудня 2003 року Росія дотиснула українську сторону у питанні про режим користування Керченською протокою і спільне використання природних ресурсів Азовського моря.
Що треба Росії?
Площа Тузли не перевищує 35 гектарів, а територія Росії становить понад 17 млн. кв. км. Ясно, що жорсткі дії російських властей в юридично програшній ситуації з Тузлою були обумовлені не територіальними претензіями дрібного масштабу.
Слід усвідомити, чого вимагають від Росії її національні інтереси, коли заходить мова про Україну. Не лише Тузли з комплексом проблем по Азовському морю, які не розв’язувалися у потрібному для російської сторони напрямі з 1991 року. Не лише Криму з військово-морською базою у Севастополі — ця проблема теж була розв’язана відповідно до російських інтересів. Треба проаналізувати без емоцій головний національний інтерес Росії щодо України. Цей аналіз допоможе зрозуміти українську політику лідерів Росії незалежно від їхньої політичної орієнтації, життєвого досвіду і будь-яких інших якостей — державних або людських.
Звичайно, в ході цього аналізу не слід зациклюватися тільки на конфліктах в українсько-російських відносинах. Головним є те, що обидва народи століттями знаходилися в одній державі і на виклики історії відповідали об’єднаними зусиллями. Згадаємо лише дві світові війни! У кожного народу був свій патріотизм, але в добу тяжких випробувань він зливався в одне спільне почуття. Московський журнал «Украинская жизнь» у липні 1914 року вийшов із передовою статтею, в якій містилися такі знаменні рядки: «Ми повинні виявити відповідне нашому національному розвиткові розуміння сучасних подій, здоровий політичний розум та організовану волю нації, що тисячами ниток — кровних, племінних, економічних та історичних — зв’язана з країною, що стоїть зараз проти Німеччини та Австро-Угорщини». Автором цієї передовиці був Симон Петлюра…
Пройшло 3,5 року, і головний отаман Армії УНР С.Петлюра змушений був вести війну з Росією. У безнадійній ситуації він послав на станцію Крути необстріляних юнаків, щоб зупинити війська Муравйова, які рвалися до Києва.
У 1998 році Укрпошта випустила марку, присвячену 80-річчю бою під Крутами. Що це був за бій, в якій війні? Звернулися до мене, щоб я відрецензував текстівку. Війна в ній визначалася як українсько-більшовицька. Щоб змусити поштовиків назвати цю війну українсько-російською, довелося діставати власний підручник для школи. У ньому вже містилося неможливе для радянських часів словосполучення: українсько-російська війна. Нація з партією воювати не може, це неспівмірні поняття.
Чи можлива українсько-російська війна в нашу епоху? В грудні минулого року у Лондоні відбулася міжнародна конференція «Трансформація НАТО: порядок денний для нового століття». Міністр оборони Євген Марчук, який очолював українську делегацію, у розмові з кореспондентом Української служби Бі-бі-сі назвав війну з Росією актом шизофренії. Справді, дуже важко уявити собі українсько-російську війну, особливо при сучасному політичному режимі в Росії. Проте режими міняються, а Росія уже оголосила нову військову стратегію, за якої залишає за собою право на превентивний удар, у тому числі ядерний. Хто захистить Україну, якщо владу в Росії захопить безвідповідальний політик?
У 1917—1919 рр. російські війська чотири рази (!) захоплювали Україну. Історики називали тодішні події громадянською війною. Однак насправді громадянською можна назвати тільки війну між білими і червоними російськими формуваннями на території України. Захоплення України російськими військами обох кольорів треба вважати міжнаціональною війною, які бувають під час розпаду багатонаціональних імперій. Кожна з націй, якщо вони не можуть домовитися полюбовно, відстоює у таких війнах свої національні інтереси.
Боюсь, що неможливість українсько-російської війни в наші дні, яку не слід піддавати сумніву, значною мірою грунтується на «досягненнях» ленінсько-сталінської національної політики за період від 1917 до 1991 рр. Русифікація України, що почалася після Переяславської ради, набула особливої інтенсивності під час існування радянської тоталітарної держави. Тепер російські лідери можуть розраховувати на те, що для реалізації національних інтересів своєї країни в Україні їм не знадобиться війна. Щоправда, без силової складової реалізація цих інтересів може розтягнутися на тривалий час.
У кожному номері однієї з київських газет друкуються маленькі діаграми, що показують результати останніх соціологічних опитувань з якої-небудь проблеми. Вони допомагають відповісти на питання, якими ми є. Назву результати двох опитувань, що стосуються мови.
Якою мірою ви володієте українською мовою? 74% опитаних володіють вільно, 4% — не володіють, всі інші володіють частково. Якою мірою ви володієте російською мовою? 82% володіють вільно, 2% — не володіють. В якій іншій країні рідною мовою володіють гірше, ніж нерідною?
Якою мовою здебільшого ви розмовляєте вдома? 50% — українською, 48% — російською, 2% — іншою.
Після таких відповідей зрозумілою стає реакція на питання чи потрібно зробити російську мову другою державною? В серпні 2001 року позитивну відповідь дали 44% опитаних, у грудні 2003-го — 55. Але ж зрозуміло, що держава тримається рідною мовою. Якщо з двох державних мов одна буде мовою сусідньої країни, то, беручи до уваги всі інші обставини, Україна знову поділиться на Малоросію, Новоросію, Південно-Західний край і поки що україномовні західні області. Для завоювання такої України армія непотрібна.
Майже всі в Росії переконані в тому, що українці і білоруси — це ті ж самі росіяни, тільки відірвані від Росії-матері в період від монгольського завоювання до Переяславської ради. Так вчили всі російські історики, починаючи від Татіщева, Карамзіна, Соловйова, Ключевського. Зовнішню переконливість цієї історичної схеми забезпечувала одна проста обставина: великі князі московські походили з династії Рюриковичів. За чотириста років, як пишуть і в сучасних російських підручниках з історії, виникли порівняно несуттєві етнографічні розбіжності між нащадками русичів. Возз’єднання трьох народів і злиття їх в один вважається природним і бажаним. Останні вибори в Державну Думу показали, що електорат підтримує націонал-патріотів. На географічних картах, які демонструвалися від їх імені, в кордони Великої Росії не включалися тільки три країни Балтії, які вже перебувають під парасолькою НАТО. З успіху цих виборів випливає, що тиск на Україну посилюватиметься.
Часи Л.Брежнєва на пам’яті у переважної більшості людей. Та не всі, мабуть, розуміють, чому русифікація українців тоді набула потворних розмірів і форм. А пояснення просте: у середині 60-х років демографи попередили, що в найближчі 25—30 років росіяни стануть національною меншиною у власній країні. На збільшення народжуваності серед них годі було сподіватися, і держава взялася за русифікацію найближчих родичів — українців та білорусів.
Демографічна ситуація в сучасній Росії не тривожна, а просто жахлива. Кількість населення катастрофічно зменшується, в основному за рахунок низької народжуваності серед росіян. За найбільш песимістичними прогнозами чисельність населення РФ впродовж найближчих 50 років скоротиться удвоє, тобто до 70 млн. осіб.
Демографічна криза такого масштабу може викликати фактичну втрату Сибіру і Далекого Сходу. Цим регіонам загрожує не примітивне завоювання, а заселення мігрантами. Щільність заселення за Уралом на порядок менша, ніж в європейській частині РФ — 2,4 особи на кв. км. При цьому майже все населення зосередилося у великих містах, а величезні території між ними зовсім безлюдні. А у прилеглих до Амуру регіонах КНР щільність населення становить 130 осіб на кв. км. Перепад наводить на невеселі роздуми.
Політична еліта РФ розуміє майбутні небезпеки. У статті «Що загрожує Росії?», яка була опублікована півтора року тому, усім відомий Євген Прімаков сказав відкритим текстом: «Через народжуваність, яка стрімко знижується, і падіння тривалості життя людей, — що значною мірою викликане поганим харчуванням, повсюдно поширеним палінням і зловживанням алкоголем, — населення Росії зменшується майже на мільйон осіб на рік… Криза посилюється через нерівномірний розподіл населення по території Росії, з щільністю практично близькою до нуля на Далекому Сході та в Сибіру. Вакуум ніколи не зберігається надовго».
З усього сказаного тут можна зробити такий висновок: Росії треба, аби Україна не існувала як щось окреме від неї. Щоб забезпечити своє майбутнє, їй треба поглинути нас. Мова йде про те, щоб процес поглинення, який був загальмований на півтора десятиліття розвалом Радянського Союзу, продовжився у нових формах. Хоч українці, на відміну від чеченців або татар, перебувають поза кордонами РФ, поглинення їх вважається більш перспективною справою.
Не думаю, що виховане багатьма століттями відповідної пропаганди бажання росіян увібрати в себе українців можна характеризувати як агресію. Мова йде не про завоювання. Щоправда, краще це чи гірше для нас — невідомо. На це питання громадяни України дають різну відповідь, залежно від багатьох чинників. Не останню роль серед них відіграє ступінь русифікованості.
Відомо, що з давніх давен бажання панівних кіл імперії поглинути українців знаходило відгук серед української еліти. Вихідці з козацької старшини ставали дворянами, освічені українці з різночинців здобували теплі місця в імперському бюрократичному апараті. Тим, хто не бажав бути малоросом, доводилося нелегко. Тим не менш, їх ставало все більше, і вони кинули виклик могутній імперії. Себе самих і представників своєї нації вони назвали українцями — за етнотопонімом «Україна», що існував з часів середньовіччя. Адже імперія відібрала в українців разом з їхньою історією навіть власне ім’я — самоназву народу. Українці з’являються в російських підручниках історії — від царських до сучасних — десь з XIV століття, тоді як безперервна нитка історичного розвитку власного народу розкручується з доби Київської Русі й більш ранніх часів.
Якщо в централізованій імперії є дві більш-менш рівноцінні за чисельністю нації, одна з них завжди зазнає утисків, бо її існування сприймається елітою панівної нації як джерело потенціального сепаратизму. В Австрійській імперії, яка теж увібрала в себе частину українських земель, після тривалої боротьби між австрійцями та угорцями було знайдено консенсус: двоєдину Австро-Угорщину. Російська імперія пішла шляхом денаціоналізації українців. Цей шлях здавався перспективним володарям імперії внаслідок того, що росіяни та українці мають багато спільного між собою.
Проте денаціоналізація не вдалася. Український народ продемонстрував дивовижний опір, постійно породжуючи в своєму середовищі борців за національне визволення. На кожному історичному етапі імперії доводилося мати справу з такими борцями — мазепівцями, петлюрівцями, бандерівцями. Найбільш страхітливих переслідувань український народ зазнав у сталінські часи, коли під корінь знищувалися ті прошарки населення, які у майбутньому могли стати небезпечними для тоталітарної держави.
Та українці завжди відділяли державу, в якій жили, і правителів, з якими доводилося співіснувати, від державоутворюючого народу. Русофобські настрої серед них і тепер непопулярні. За даними соціологічних опитувань, опублікованих 28 січня 2003 року, 53% респондентів заявили, що мають цілком позитивну думку щодо Росії, а 36% — скоріше позитивну, ніж негативну. У соціологічному опитуванні, проведеному в листопаді минулого року, тобто вже після Тузли, теж був продемонстрований надзвичайно високий рівень симпатії до росіян. 84% опитаних заявили, що вважають російський народ побратимом українського і не ставляться до росіян як до іноземців.
Проте все менше людей в Україні поспішає приєднуватися до Росії. За період після 1991 року громадяни України відчули всі переваги самостійної держави. Ті, хто пішов у школу на початку 90-х років, тепер входять у життя, знаючи нефальсифіковану історію свого народу. Вони повною мірою розуміють, що дуже небезпечно залежати від політичних рішень, які приймаються щодо них за межами України. Чим більше часу відділятиме нас від вікопомного 1991 року, тим більше таких людей матиме Україна.
«Ліберальна імперія» Анатолія Чубайса
Після підписання у вересні минулого року в Ялті рамкової угоди між Росією, Україною, Білоруссю та Казахстаном про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) серед українських політиків знову завирували пристрасті: куди йти, якій інтеграції надати перевагу? Адже представники всіх гілок української влади давно задекларували відданість ідеї європейської інтеграції.
Цілком можливо, що в Євросоюз Україну відразу не візьмуть, оскільки параметри її економіки не відповідають європейським стандартам. Разом з тим виявиться, що при вступі до ЄЕП наша держава зможе дістати істотні економічні вигоди. Як тут бути?
Головне, що турбує українських політиків — це утворення зони вільної торгівлі в межах ЄЕП. Російські політики, однак, налаштовані на більш глибоку інтеграцію: вільний перелив капіталів і робочої сили, митний союз, єдина валюта. Чия візьме?
Цілком можливо, що ЄЕП чекає краща доля, ніж СНД. Тим більше, що солідарно з політиками діють російські підприємці. Наміри останніх були задекларовані Альфредом Кохом 24 жовтня минулого року, коли у програмі «Свобода слова» (НТВ) обговорювалася тузлівська криза. Виступаючи у прямому ефірі, А.Кох заявив, що інтереси Росії не обмежуються островом Коса Тузла, що їй повинні належати і Крим, і Херсон, і Миколаїв, і Одеса.
Ці вимоги не нові, вони висувалися з 1991 року. Наприклад, долужковський мер Москви, один з «прорабів» горбачовської «перебудови» Гавриїл Попов просто і прямо вимагав приєднати до Росії Одесу і Крим. У Коха тепер підхід до справи якісно інший, хоч стратегічна мета залишається такою самою: «Будет ли там развеваться украинский флаг или российский триколор, меня, откровенно говоря, не очень интересует. Важно, чтобы по факту это были российские земли, которые учитывали наши интересы, и чтобы там присутствовал российский капитал, российские люди, российские интересы. Для этого, мне кажется, дипломатические каналы уже исчерпаны. Мне кажется, поезд ушел, и получить де-юре эти территории невозможно. Остается один-единственный путь — это экономическая экспансия, это фактически скупка этих земель, скупка этой недвижимости, скупка этих заводов, скупка инфраструктуры и так далее, и так далее».
Ще не так давно прибічники євразійського вибору України казали, що треба йти в Європу разом з Росією, тому що остання теж розгортається в бік Євросоюзу і навіть має кращі показники у зв’язках із ним, ніж Україна. Кох же говорить відкритим текстом, обгрунтовуючи свою програму скуповування України: «Процесс экспансии российского капитала в Украину, в конечном итоге, оторвет ее от ориентации на Америку, на НАТО и развернет ее в сторону России. И если мы этому процессу будем помогать, то этот процесс в ближайшие несколько лет, может быть, десять лет, завершится. И мы получим дружественную, экономически полностью связанную с Россией Украину».
Програма економічного поглинення України доповнюється нещодавно озвученою Анатолієм Чубайсом ідеєю «ліберальної імперії». Це — своєрідний політичний дах над ЄЕП.
Термін «ліберальна імперія» одразу закрутився у засобах масової інформації, і кожний коментатор дає йому власне визначення. Мені здається, що його треба розглядати в сукупності з іншими формами російської імперії, як логічний розвиток попередніх форм — царської і радянської.
Спочатку імперія була царською, з часом — самодержавною. Імперську матрицю великі князі московські дістали разом з ярликом на княжіння від своїх монголо-татарських володарів мало не з часів Івана Калити. Російську державу доби Івана ІІІ і особливо Івана IV Грозного уже цілком можна вважати імперією, хоч на Заході її називали Московією навіть на початку царювання Петра Великого.
Після падіння самодержавства більшовики відродили багатонаціональну імперію у своєрідній формі. Створена В.Леніним політична система була двоелементною. Вона складалася з влади радянських органів, які формувалися на загальних виборах, і компартійної диктатури — незалежної від волі виборців. Така політична система могла існувати, поки тривала компартійна диктатура. Коли партія розпалася, разом із нею розпалися «соціалістична співдружність» країн-сателітів у Центрально-Східній Європі і Радянський Союз.
Сучасна Російська Федерація має три чинники, які визначають її імперський статус: традицію, найбільшу в світі територію з невичерпними природними ресурсами і ядерну зброю. Традиція, що йде від монголо-татарських часів, найбільше заважає їй інтегруватися в Європу. В усякому разі, правлячі кола Росії таких намірів не висловлюють.
Російський політичний лад істотно відрізняється від європейського. Різниця визначається не конституцією, а характером суспільства. Наслідки панування радянського ладу істотні: високий ступінь залежності основної маси населення від держави, відсутність розвинутих громадських інститутів. По суті, лібералізм сучасного політичного ладу виявляється тільки у відсутності самодержавної влади спадкового монарха або компартійної диктатури. Демократія конституційно забезпечена, але є керованою.
* * *
Пострадянська Україна в соціальному плані мало відрізняється від Росії. Різниця, мабуть, тільки в тому, що ми не маємо валютних паливних ресурсів, за допомогою яких можна залагоджувати гострі соціальні проблеми. Але це, можливо, тільки на благо нам, тому що мобілізує на подолання труднощів, а не розбещує. Аби забезпечити своїм людям високі життєві стандарти, Україна повинна розвивати інститути громадянського суспільства. З ким краще це робити — з Євросоюзом чи з Росією? Відповідь очевидна.
«Ліберальна» імперія відрізняється від радянської тим, що в ній не буде широких конституційних прав для союзних республік, аж до права виходу кожної з них із імперії. Ці права в радянські часи були облудними, але ж прийшов такий момент, коли стало можливим прийняти декларацію про державний суверенітет, а потім і вийти з Союзу. Тепер такого не буде: партія може розкластися, держава — ні. Власне, не буде в ліберальній імперії союзних республік. Будуть території з виборними органами влади і з широким самоуправлінням. Вони вже є, бо ліберальна імперія — це й є Росія, тільки збільшена до розмірів Радянського Союзу.
Чи варто нам занапащувати свою незалежність, яка у 1991 році була здобута безкровно, але тримається на крові багатьох мільйонів людей кількох попередніх поколінь? Відповідь очевидна.
І, нарешті, найважливіше. Чи збереже український народ у ліберальній імперії свою національну ідентичність, беручи до уваги все сказане вище? Чи не розчиниться він серед інших у пітьмі прийдешніх десятиліть? Якщо це станеться, 400-та річниця Переяславської ради пройде непоміченою…