Ми вже трохи видохнули після 14 січня, коли російська ракета влучила у будинок у спальному районі Дніпра. А дніпряни — ні. Пошукова операція у зруйнованому будинку тривала 69 годин. За цей час 39 людей були врятовані, 79 травмувалися і 46 загинули. Ще 11 зникли безвісти. Тіла декого ще треба ідентифікувати.
Як там зараз наші люди? Як з усім впоралися медики? Де живуть родини, що втратили житло? Що робить місто, аби хоча б номінально повернути постраждалих додому?
Звичайний день під час війни
Саме у той час Владислав Соловйов і його дружина знаходилися вдома. В їхній квартирі не було світла через віялові відключення, які почалися відтоді, як російські війська стали обстрілювати енергоінфраструктуру в Україні. Світло вимкнули приблизно о першій дня. Разом з електрикою зникли і мобільний зв'язок та Інтернет. Того дня до них мали приїхати спеціалісти заміряти стелю, щоб нарешті закінчити ремонт у квартирі.
Соловйови купили помешкання на вулиці Набережна Перемоги 2019 року. Чоловік каже, що це був довгий шлях: від періодичної зміни орендованого житла до власної домівки.
— Наш район вважається дуже приємним у Дніпрі. Спальним, сімейним, тихим, навіть таке про нього можна згадати, — розповідає Владислав. — Ми почали дивитися серіал на кухні, а потім пішли в іншу кімнату. І добре, що ми вийшли з кухні. Через п’ять хвилин пролунав вибух. У момент, коли я відчув цю вибухову хвилю, сказав дружині залишатися у ванній, де вона на той час була. Туди ж до неї приніс і двох наших кішок — Емілію та Емму. Ми всі злякалися, і тварини також. Але я намагався зрозуміти ситуацію, масштаб того, що сталося. На всіх курсах, які вчать, як «зустрічати смерть», пояснюють, що не треба панікувати і варто подивитися навкруги.
Владислав залишив кішок і дружину у ванній, а сам подивився у вікно, в якому побачив дим, що піднімався від сусіднього корпусу будинку. Потім відчинив вхідні двері, звідки на нього повалили пил і дим. Зв`язку якийсь час не було. Потім подружжя почуло голоси людей, які кричали на вулиці. Це були рятувальники, вони намагалися з’ясувати, чи є під завалами люди. А потім один із них постукав у двері до Соловйових, — Владислав надів на дружину респіратор, узяв кішок, і вони почали спускатися сходами з восьмого поверху свого під’їзду.
— Коли ми вийшли на вулицю, то побачили купу брухту та каміння, через яке треба було переступати. Ми намагалися зрозуміти, що відбувається навкруги. Але нічого не побачили, окрім великої діри. Ми знаємо той під’їзд. Я просто побачив той фрагмент… Ми чули людей, які кричали і кликали на допомогу.
Того дня подружжя Соловйових вийшли з будинку на Набережній Перемоги, 118, і поїхали до друзів. Зараз вони живуть у родичів за містом. У їхній квартирі, в якій Владислав уже встиг забити вікна, проводиться експертиза, що має визначити, чи можна в ній і надалі жити.
— Сподіваюсь, я житиму в цьому районі. Але вже напевно не в будинку номер 118, — каже чоловік. — Як можна жити поруч із місцем, де загинули ваші близькі, родичі, друзі, знайомі і де постійно буде місце трауру? Нам буде важко туди повернутися. Кожен раз, спускаючись сходами з восьмого поверху, ми згадуватимемо про це. Зараз доведеться починати все спочатку, спираючись на досвід, який у тебе вже був, і жити з думкою, що це може відбутися знову. Яка ймовірність того, що це не повториться? Для мене це буде сокровенне місце і сокровенна дата.
«До нас везуть тих, кого інші не можуть врятувати»
Сергій Риженко — генеральний директор лікарні, куди привозили пацієнтів із Набережної Перемоги, 118. Високий, худий, в окулярах. Сидить у кутку невеликого кабінету, двері в який відчинені. Тих, хто йде коридором, пізнає по голосу і час від часу просить до нього зайти.
14 січня Сергій Риженко думав вийти в парк. Субота ж, вихідний, хотів прогулятися.
— Я як почув вибух, аж підстрибнув. Через п’ять хвилин дзвінок від мого колеги зі «швидкої». Каже, що до нас поїдуть найважчі пацієнти. Вибухнув будинок. І все почалося.
Сергій протягує мені стос паперів, де він самостійно задокументував день і ніч тієї суботи:
«Перший виклик оперативний черговий «швидкої» отримав о 15:44, одразу всі вільні бригади виїхали до будинку, куди влучила ракета.
О 16:00 травмованих і поранених почали привозити до лікарні, де вже працювали всі бригади анестезіологів, нейрохірургів, хірургів, травматологів, операційних сестер.
— Додатково з дому почали приїжджати лікарі і медсестри для надання невідкладної допомоги, — записав на папері гендиректор. — Першим надійшов невідомий чоловік, близько 40 років. Одразу в реанімаційній залі його оглянули спеціалісти, встановили діагноз, надали медичну допомогу, госпіталізували до реанімаційного відділення. На жаль, через травми, що були несумісні з життям, він помер упродовж першої години. З інтервалом 3–5–10 хвилин «швидкі» підвозили все нових і нових травмованих, когось із категорії середньої тяжкості родичі або перехожі доставляли самостійно. Ці пацієнти переважно не потребували госпіталізації. Дев’ятьом допомогу надали амбулаторно, серед них дівчинка Злата, 10 років, яку після надання допомоги перевели до дитячої лікарні. Найважче — велика кількість пацієнтів у критичному стані одночасно. Працювали в двох реанімаційних залах, трьох пацієнтів подали до ургентної операційної. Перелили 22 літри крові.
О 16:10 в лікарню привезли жінку, приблизно 35 років. Стан критичний, одразу відвезли в реанімацію. Врятувати її життя не вдалося. Жінка померла.
О 16:20 доставили дівчину з переломом стегна. Вона мешкає в сусідньому будинку, просто проходила повз будинок, що вибухнув. У стегні — великий уламок бетону. Її перевели до травматологічної операційної.
О 16:30 доставили жінку, 51 рік, з важким пораненням органів черевної порожнини, евентрацією кишківника (виходом внутрішніх органів за межі черевної порожнини. — Т.Б.), переломом плечової кістки. Пацієнтка подана до ургентної операційної, бригада хірургів зробила все можливе для її порятунку. Вже після операції в реанімації двічі зупинялося серце, реаніматологам вдалося двічі його «заводити», але втретє реанімаційні заходи вже були безуспішні. Також критичний стан і травми, що несумісні з життям.
О 17:20 доставлено Аню, якій того дня виповнилося 19 років, тяжка травма обличчя, розчавлення лівого ока, поширені садна кінцівок і тулуба. Залишки ока довелося видалити. Попереду складні відновні операції. 17 січня Аню направлено на лікування до Польщі до однієї з провідних світових клінік пластичної хірургії.
О 20:15 доставлено останню на той день важку пацієнтку з-під завалів, 66 років, з численними травмами і переохолодженням.
О 21:10 самостійно звернулася жінка з легкими осколковими пораненнями спини (від скла) — амбулаторно.
У цей день було доставлено 30 пацієнтів з травмами і пораненнями внаслідок вибуху ракети в житловому будинку.
Троє загинули впродовж першої години через травми, що були несумісні із життям. Двоє невідомих загиблих — чоловік і жінка були упізнані родичами в той же день.
Дві невідомі жінки, які були госпіталізовані, упізнані наступного дня родичами — 80 і 93 роки.
Восьмеро пацієнтів госпіталізовані до реанімації.
Наступного дня, 15 січня, зранку об 11:40 доставлена дівчина 27 років, Катерина, яка понад 20 годин провела під завалами. Температура тіла 31°С. Зниження температури тіла нижче 29°С для людини є критичним і може призвести до незворотних змін і смерті».
Я тримаю в руках ці аркуші із задокументованими подіями тієї страшної ночі, дивлюся на Сергія Риженка і чомусь запитую: чи мили пацієнтів перед операціями? Запитання дурне, сама це розумію, але мені досі важко уявити, як лікарі одночасно справлялися з такою кількістю живих, поранених і мертвих.
— Людей миють медсестри. Їх відмивають. Усе було в пилюці і крові. Легкого тут нічого немає. До нас не привозять інших. До нас везуть тих, кого інші не можуть врятувати, — відповідає Риженко. — Перші надходять у стані клінічної смерті. Їм реаніматологи намагаються «завести» серця. Травми несумісні із життям. Повні зали людей. У реанімаційній залі — вже трупи. Скільки переломів. Жінка, у якої розрізаний живіт і видно кишківник. У іншого голова розламана, але серце ще працює. Вони всі сірі, сірі тіла, обличчя залито кров’ю. І на тілах одяг, в якому дірки по п’ять сантиметрів у діаметрі. А потім почалося найстрашніше — стали приходити родичі і шукати своїх близьких.
За словами гендиректора, приїжджали навіть ті, кому вже казали, що їхні рідні померли. Один чоловік не міг упізнати тіло дружини. Йому дали телефон, який знайшли в її кишені. Він його впізнав.
— Потім заходить і каже: «Це, мабуть, не моя дружина». Дивиться і знову: «Ні, моя».
Тієї ночі в лікарні кричали, плакали, вили.
«Ми живемо в умовах лотереї»
На столі у мера Дніпра Бориса Філатова лежать телефон, книжка про історію Донбасу та пачка сигарет. Він курить прямо в приміщенні. Струшує попіл у попільничку, а потім до смітника.
Трагедію на Набережній Перемоги, 118, Борис Філатов називає особистою.
— Це кошмар. Це жах. Я добре знаю цей будинок, я там жив, за три будинки від нього живе моя сестра. Ясно, що я міський голова всього міста. Але Перемога — це мій рідний житловий масив. Я на ньому обирався до парламенту. Тоді кращий результат був лише у Балоги та Фіми Звягільського. — розповідає мер.
За словами міського голови, одразу після того, як почали з’являтися новини про влучання російської ракети у будинок у Дніпрі, до нього зателефонував нині уже колишній заступник голови офісу президента Кирило Тимошенко, аби запитати про все, що відбувається на місці.
— Питав, яка допомога потрібна, чи треба додаткову техніку, чи потрібна координація із рятувальниками. Запитував, яка ситуація. Це нормально, це те, чим мають займатися і держава, і чиновники, і всі нормальні люди.
— До 24 лютого була певна напруга між офісом президента та міськими радами. Це змінилося? — цікавлюся. І бачу, як Борис Філатов підпалює другу сигарету.
— Напруга ця і зараз залишилася. Це речі непов’язані. В цей день ніхто цього не відчував. У цей день усі хотіли допомогти звичайним громадянам зі зруйнованого будинку.
Зараз на Набережній Перемоги зруйновано 97 квартир. За словами Бориса Філатова, людям, яким немає де жити, запропонували тимчасове житло у гуртожитку. Понад 500 місць. Так само дніпряни пропонують людям із Набережної Перемоги на кілька місяців пожити у себе.
Однак проблему зі зруйнованими квартирами також треба вирішувати, бо у кожного має бути свій дім. Міська влада розглядала кілька варіантів, як допомогти містянам. Спершу думали побудувати дім.
— Ми не бідне місто, напевно, можемо звести будинок. Але це було б фактично гетто. Уявляєте, який це буде дім… уявляєте, який це буде дім, якщо туди переселити людей після такої трагедії. Це буде «дім горя». Там щодня будуть поминки. Тому цих людей треба розселяти.
Другий варіант — придбати за виділені мерією гроші квартири. Але тут уже сам Борис Філатов боїться, що антикорупційні органи зможуть ставити згодом запитання на кшталт: чому обрали саме цього забудовника? чому квартира з ремонтом? чому така вартість квадратного метра?
Зрештою, мер вирішив надати з проєкту міського бюджету «Про відшкодування майна, втраченого внаслідок російської агресії та ракетних обстрілів» по 25 тисяч доларів на квартиру, які виплатять упродовж двох місяців.
— Ми рахуємо на будинок чи квартиру. Не відшкодовуємо на меблі, машину чи побутову техніку, бо все неможливо порахувати. Також є попередня домовленість із військовою адміністрацією, що вони дадуть постраждалим стільки ж, скільки і ми. Ще бізнесмени зібрали близько 100 мільйонів гривень. Але вони самі вирішать, як розподілятимуть кошти, я пообіцяв надати їм списки.
Мер Дніпра знову закурює сигарету. Третю і останню під час нашої розмови.
— Магазин, який був на першому поверсі, — колишня кулінарія, я ходив туди в дитинстві за сосисками. Ми живемо в умовах лотереї: ніхто не знає, куди прилетить, кому прилетить, коли і в якому місті.
Фотографії — це іноді все, що залишається на пам’ять про людину
У волонтерському штабі громадської організації «Волонтери Дніпра», де працює вже знайомий нам Владислав Соловйов, у кутку стоїть невеликий стіл. На ньому — хаотично розкладені старі фотографії. Більшість із них вочевидь робили на популярні у 90-х «мильниці» — фотоапарати, у які заряджали фотоплівку.
Поряд із фотографіями — документи. Усе це привезли з міського полігону, куди звозили сміття з вулиці Набережна Перемоги, 118, після розбору завалів будинку. Усі речі перебирають з особливою скрупульозністю, бо серед усього, що там є, можуть бути частини тіл людей, які потім передають до поліції. Усі документи оцифровують і надсилають до чатів мешканців будинку. Якщо якісь документи чи фото знаходять власника, ті приїжджають і забирають їх. У декого були тільки свідоцтва про народження, у інших знаходили цілі папки з документами. Волонтери знайшли документи 16 людей. Їх уже повернули господарям. Але як їм повернути їхні життя?
Більше матеріалів Тетяни Безрук читайте за посиланням.