У січні я відвідав кілька заходів, присвячених цікавим постатям української історії. Від кожного з них залишилося відчуття повного розчарування, яке стимулювало взяти до рук клавіатуру і надати думкам електронного вигляду документа Microsoft Word. Зазначу, все нижченаведене — моя власна думка, в першу чергу як людини, що відвідала заходи за власним бажанням у позаробочий час.
Закон Гіппократа
«Не нашкодь!» — казав грек своїм учням. Саме тому в медицині так гостро стоїть питання фахової підготовки. Адже від цього залежить майбутнє конкретної людини.
Про це я думав, сидячи у конференц-залі будинку Спілки письменників на Банковій. В його стінах «Просвіта» мала розпочати «круглий стіл» пам’яті митрополита Іларіона (Івана Огієнка). Митрополит (він же перший ректор Кам’янець-Подільського університету в 1918 році, міністр освіти УНР) — це людина, яка зробила нашу культуру старшою на століття, зберігши язичницькі міфи. Це титанічна постать, і тому я очікував від цього заходу чогось захоплюючого. Палкої дискусії професорів-літературознавців, наприклад.
На це сподівалися й доповідачі, яких запросили. Але на них, а також на пресу, чекав сюрприз. Замість дискусії у будинку на Банковій провели класну годину для учнів ПТУ. Журналісти, яких зібралося чимало, були шоковані. На позакласні години, замасковані під наукові «круглі столи», їх, очевидно, ще не запрошували.
Не втрачаючи надії розібратися, в чому річ, одна з журналісток попросила прес-реліз. У відповідь модератор (не побоюся цього гучного слова) виголосив розлогу промову. Пані репортер, зрозумівши, що релізу просто немає, почала дратуватись. Дратівливість поширилася між усіма присутніми. Журналісти по черзі уточнювали прізвища учасників, переписували їх одне в одного. Як наслідок, більшість представників четвертої влади залишили «круглий стіл» за десять хвилин, так і не почувши про міфологічні розвідки Огієнка. До речі, про них ніхто й не згадав. Зате пан модератор утішив присутніх своїм власним віршиком про телепнів.
Зрозуміло, належного висвітлення у широкій пресі постать митрополита Іларіона не отримала. Що стосується мене, то я репортажу так і не зробив. По-перше, Огієнко заслуговує на більш вагомий і якісний привід. По-друге, є таке поняття, як формат ЗМІ.
Для журналіста всі заходи — це насамперед робота. Причому протягом дня таких подій може бути кілька, і пересуваються журналісти в основному на своїх двох. Тому слід було поставитися до них з елементарною ввічливістю.
Я не знаю, чи товариства, які вважають себе прапором українського національно-культурного розвою, забезпечені комп’ютерами. Але правила хорошого тону вимагають наявності прес-релізу. Це як звичка чистити зуби вранці та ввечері. Якщо їх не чистити, то кількість людей, які воліють з тобою ставати до бесіди, різко зменшується. Врешті, роздатковий матеріал — це і є вияв поваги до людей, які розповідатимуть про захід згодом. Наявність матеріалів означає, що організатори справді готувалися до події. Прес-реліз дозволяє уникати двозначності, помилок у прізвищах. Як казав мій товариш-політолог, подія, про яку не сповістили «єрихонські труби» телебачення та радіо, не відбулася.
Тобто прес-реліз — це спосіб вплинути на кінцевий вигляд повідомлення про себе. І коли товариства нехтують елементарними вимогами підготовки, я питаю: невже їм байдуже, як про українську культуру говоритимуть далі?
Епоха художньої самодіяльності наближається в Україні до свого логічного завершення. Зараз склалися умови, коли сотні людей, установ, підприємств щодня конкурують між собою за теле- чи радіоефір, газетну площу. Непрофесійна подача матеріалу (чи то про Тараса Григоровича, чи про Богдана Михайловича) в очах споживачів дискредитує вже не самих «модераторів», а саму культуру, мову, історію.
Як гора народила мишу, або «грабли бродят по Европе»
Інший випадок. Ентузіасти влаштували прес-конференцію, де розповіли про пошуки справжнього місця поховання Богдана Хмельницького. Я трохи розуміюся на історії і можу сказати, що вони вдало інтерпретували факти. Тут і розвідка, і шпигуни, і підкоп під саркофаг гетьмана, і печери Черкащини, і мапи з загадковими знаками. Детектив! Голлівудський блокбастер! Тема дуже вигідна і перспективна для пропаганди національної культури та історії. Отже, тут є інтрига, а також «популярні», відомі пересічним громадянам прізвища.
Але ті ж самі граблі. Відсутність релізу одразу поставила на дибки найбільш агресивну частину журналістів. Їх не цікавили старовинні портрети, що натякають на місце поховання Богдана Великого. Натомість вони довго перепитували прізвища та дати, чим збивали і без того сором’язливих ентузіастів. Коротше кажучи, добре це чи зле, але журналісти працювали у своєму форматі, який потребує певного стилю роботи. Організатори цього не врахували. Інформаційний привід знову не вдався.
Зробімо ліричний відступ. Уявімо собі ситуацію, що на одній вулиці одночасно відбувається концерт «Тату» і виставка «Клейноди Богдана Хмельницького». Квитки на концерт — від 20 грн. і вище. Квитки на виставку — від 1 до 5 гривень, студентам знижки, учням шкіл — безплатно. Думаю, зі мною погодяться всі, якщо скажу, що найбільше відвідувачів зберуть російські дівчатка. Причому віковий склад буде однаковим: подивитися на дівчат, що слинять одна одну, прийдуть і їхні ровесники, і заможні дяді-тьоті.
Річ, бачимо, тут не в грошах. Це як в анекдоті про мишу та щура. Останній запитує колегу: «Ми з тобою схожі, однаково шкодимо людям, але вони тебе ще терплять, а мене всіляко переслідують. У чому справа?». На що миша відповіла: «Розкрутка (promotion) в тебе не та».
Справді, в нас не докладають зусиль, аби пояснити людям «на пальцях», у чому переваги українського: історії, культури, мови, вітчизняного виробника, системи освіти тощо. Немає реклами, яка б спонукала, творила моду. Коли наші історичні скарби, культура, мова стануть модними, тоді дедалі більше люди віддаватимуть їм перевагу. А будуть люди — будуть гроші, скаржитися на брак яких у нас стало такою ж традицією, як на Різдво колядувати.
У випадку з «Тату» головним чинником успіху були не вкладені кошти, а сама ідея такого проекту. Вигадати його не менш складно, ніж власноручно спорудити каплицю на Чернечій горі в Каневі.
Для початку люди, які обрали тяжкий хрест українського націєтворення, повинні зрозуміти (а більшості з них треба повірити), що Огієнко або Хмельницький справді можуть цікавити людей. Цікавити не тому, що генії, керманичі, вожді, світочі, джерело духу. А тому, що прикольні, симпатичні, привабливі, модні.
Якщо у процесі популяризації акценти змістяться на такі моменти, як інтерес чи доступність, то одразу постане запитання — ЧИМ саме вони мають цікавити. Тоді організатори змушені будуть зробити наголос на найбільш виграшних моментах, які й створять попит на нашу культуру, мову, історію.
Я не закликаю шукати в житті гетьманів інтимні подробиці і, спекулюючи цим, заробляти гроші. Мовляв, сучасних людей, крім насилля й сексу, ніщо не цікавить. Такий підхід з самого початку є помилковим. Звульгаризувати — найпростіше. А як треба? Відповідь на це запитання дають солідні науки: маркетинг, менеджмент, зв’язки з громадськістю, соціологія, психологія тощо.
Коли я це пояснював реальним людям, то завжди чув: немає грошей, по-перше, а по-друге, нас цього не вчили. На перше зауваження я висловився вище, а щодо другого… Ну, що ж. Думайте, брати мої, читайте, чужого научайтесь, та й свого не цурайтесь….