У новітніх сучасних чи, як їх зазвичай називають, елітних будинках тепер планують спеціальні дитячі кімнати — вони часто заміняють дитячі майданчики. І все-таки культура дитячих двориків, дитячих майданчиків під відкритим небом зберігається...
Історія першого на пострадянському просторі дитячого майданчика пов’язана з утворенням першої дошкільної установи, заснованої в Петербурзі 1866 року Аделаїдою Симонович. Вона ж, власне, і назвала цей заклад добре знайомим нам словосполученням «дитячий садок» (це таки справді був сад), запозиченим у педагога Фридриха Фребеля, який у 1837 році відкрив перший у світі «кіндергартен» у Блакенбурзі; себе ж вона охрестила «садових справ майстром». Ідею «кіндергартена» Аделаїда Семенівна підгледіла у Швейцарії, де вона закінчувала університет. Заклад приймав дітей від трьох до восьми років. Звісно — не селянських: садок був платний. Це, власне, був дитячий пансіон для заможних людей. Наступний дитячий садок з’явився в Москві, потім у Тифлісі.
Уже потім дитячі майданчики будували окремо, у робочих кварталах, ну а пік цього будівництва припав на перші десятиліття радянської влади. Тільки за рік (із 1929-го по 1930-й) кількість дитячих садків зросла вдвічі — із двох до чотирьох тисяч. У 1932 році їх стало майже п’ятнадцять тисяч. Але це вже було явище суто демократичне. Як і дитячий майданчик, який почав розвиватися тоді ж таки, — своєрідний вид дозвілля для дітей робітників і селян.
Нині дитячі майданчики будують гарні, особливо в нових елітних районах, де, власне, ні робітники, ні селяни вже не живуть. Вони безпечні, просто й зі смаком облаштовані, здебільшого з дерева, їх регулярно опоряджають, фарбують, у пісочницю досипають свіжий білий пісок. Яке задоволення погуляти на такому майданчику з дитиною! Приємно розгойдувати нескрипучі гойдалки із веселим малюком, котрий умостився на чистому сидінні з бильцями.
У дні мого дитинства все було не так. На жаль, ми жили не в приватному секторі, а в звичайній багатоповерхівці, і опозиція «квартира—подвір’я» дуже відчувалася. Квартира — мій світ, знайомий і рідний; у подвір’ї все було інше, вороже. У подвір’ї я перебував серед тупої і потворної бетонної простодушності, притаманної радянській ідеологічній скам’янілості. Звичайне оболонське подвір’я, затиснуте брежнєвськими коробками. У цей квадратно-гніздовий спосіб і вписувався дитячий майданчик — квадрат із брудного піску, обнесений грубезним бетонним бордюром. Там були дві перекособочені шведські стінки, так-сяк уриті в пісок колесо та гірка. Ще гойдалки. Спочатку вони втратили дерев’яні сідушки, але ми все одно каталися на холодній залізній щаблині, не жаліючи себе. Потім хтось видер і металеві рейки, певне, для якихось своїх потреб. А може, просто знічев’я. Залишилася одна непотрібна поперечина зверху — навіть для турніка зависоко. У вихідні мешканці сусідніх будинків перекидали через неї й лунко вибивали кімнатні доріжки. Потім і по поперечині хтось садонув чимось важким так, що вона болісно, хвилясто настовбурчилася і стала нагадувати губу, по якій з’їздили кулаком. І це історія лише однієї гойдалки... Літопис безкультур’я, яке дедалі прогресує... Дуже добре пам’ятаю, що гірка закінчувалася за півметра від землі, це не рахуючи ямки, виритої в піску частими приземленнями. Сама гірка була, природно, вилизана до блиску сукном, вовною, бавовною, одягом усіх мастей і здавалася чимось на кшталт пральної дошки: якісь стики, шви від зварювання — ненависники штанів.
Це ще нічого, на сусідньому майданчику-близнюку, зариті носами в пісок, сумно стирчали дивні звіроподібні бетонні конструкції, яких дуже неприємно було навіть торкатися, такий холод, байдужість вони випромінювали. Здавалося, об них можна було забитися лише доторкнувшись... І це якось дивовижно поєднувалося з одним із найнеприємніших шкільних спогадів — різними «за зростом» (із затертими наждаком чорнильними написами) партами і такими ж нерівними за висотою, пописаними, покресленими стільцями в класі, де я навчався.
Пам’ятаю, у гарну погоду перед «Вечірньою казкою» ми з батьком зазвичай прогулювалися до далекого майданчика. За собою я тягав важку машинку на мотузці. Вантажівка жахливо торохкотіла на стиках бетонних плит, які покривали наше подвір’я, тому я так і охрестив її — «торохтунка». Це була моя улюблена дитяча машинка. Вона була важка, груба, недоладна, але зроблена міцно й добротно. Коли я обіймав її двома руками, аби підняти й перетягти в ліфт, мені завжди здавалося, що це вона, залізна іграшка, охоплює мене своїми залізними колесами, які торохкотять на осях. Мені здавалося, що у світі є ще щось, що тримає мене настільки ж грубо й бездушно — «механічно». Тепер я знаю: це була держава.
Я плентався з «торохтункою» на дитячий майданчик, наповнював її залізне черево мокрим важким піском і тягнув заздалегідь промальованою в піску колією, наче ця колія і була моїм життям, а машинкою був я сам. Та що там, я й досі почуваюся «торохтункою» із піском у кузові. Мені здається, я довго витравлював той дитячий майданчик з душі...
Награвшись у своїй пісочниці, я знову брів до бетонних тварин, маленьких зліпків з радянської дійсності. Мені чомусь було їх шкода. Як оцет температуру, вони збивали мій надто «підвищений», веселковий настрій. Вони були потворні, але страшенно простодушні. Тепер, коли іноді бачу коробки касет з американськими мультиками, розумію, що тут, із точністю до навпаки, — усе гарненьке й лукаве. Адже бетонні потвори, власне, нічого від тебе не хочуть. Вони не чекають твоєї уваги. Вони самодостатні у своїй бездарності, якщо хочете. Тим часом якийсь американський мультик «Скубі-ду» наполегливо вимагає уваги й ув’язнює кігтик пташки у своєму яскравому безглуздому світі. Яка казка краща — потворна й простодушна чи гарненька й лукава?.. Питання з питань!
Що ще було в тому майданчику? Щось оголене, схематичне. Дитині було дано голий бетонний принцип. Зате дано чесно. Так формувався характер «будівника комунізму». Щось іконне ввижалося в тих бетонних зміях і слониках. На ці ікони-тумби, зрозуміло, не молилися. З ними гралися. Але ночами дітям снилися живі слоники, коні, жирафи. І, між іншим, щось дуже зворушливе, моральне було в цьому... Тому що ставало шкода. Тому що завжди стає шкода, коли архетип живого переданий у настільки мертвому — «мертвішому за мертве». Коли організм, котрий обов’язково має й душу, заклякає в безнадійній сутичці з цементом... Бетон, залізо взагалі були улюбленими будівельними і смислоутворювальними формами «совдепу». У цих більш ніж грубих матеріалах — ціла філософія колишньої наддержави. Утім, груба речовинність, монументальність, серед якої змалку оберталася радянська людина, — не таке вже погане тло, особливо якщо порівнювати з тлом нинішнім. У цьому я розібрався лише сьогодні, коли з’явилася можливість порівнювати. Була в тій потужній і переважно безталанній монументальності якась анонімність, притаманна часам далеким, довідродженським, — мистецтву Середньовіччя. Було якесь ґрунтовне, можливо, ілюзорне, відчуття причетності до вічного каменю, відчуття, що ти не зникнеш і ніщо зі зробленого тобою не зникне. Твердою крупинкою ти збережешся в століттях, і рукописи не згорять, і не буде розвіяне вітром те, чим ти жив... Власне, суто імперське почуття значущості/значимості того, що відбувається. Це нині людина — піщинка, і все, що робиться нами, навіть із найсерйознішими намірами, перетворюється на буфонаду.
Гадаю, моє покоління можна розглядати як усе ще повоєнну генерацію (хоча скільки вже часу відмоталося з війни!). У цих бетонних конструкціях із їхнім бетонним змістом, призначених витримувати не канонаду, а лише дитячі руки, було щось, що нагадує воєнні дії, стан війни, вічне пильнування. Будівник комунізму має бути потенційно готовий до війни. Хоча б навіть до війни за свою ідеологію. Скажу більше: «бетонні іграшки» допомогли мені краще зрозуміти сутність християнства, в якому Брань проводить чітку межу між сірим бетоном Смислу і строкатим Ніщо. Я всього лише хочу сказати, що ми, певне, здійснили стрибок з однієї системи небуття в іншу, з однієї брехні — в іншу, ще більшу неправду, з однієї «несправжності» — в іншу, ще гіршу.
Що залишають сьогоднішні дитячі ігрові комплекси, крім вульгарної багатовекторності? Крім розпалювання в душі дитини слабкого (до пори) вогника захланності, жадоби грошей? Взагалі більшість із того, що оточує сьогодні малюка, надто вже якесь правильне, раціональне, сказати б, — успішне й холодне. Це знекровлена реальність, із неї вийнято дух. Симулякр. Хітин. Адже успішність у західному розумінні — поняття стороннє, привнесене, яке остаточно не прижилося. У нас чимдалі більше любили кривих, косих, нещасливих, життям покривджених. Вважалося, що вони ближче до Бога, або, як писав класик, «в радости ты — естественный язычник, в печали и горе — естественный христианин». У нас любили хаос більше за порядок, прогалину більше за повноту, недовтілення більше за втілення. Тому й викликають неусвідомлене співчуття потвори на старих дитячих майданчиках.
Все-таки країна, яка померла, справді являла світові певного роду Цінності. І щоб пронести ці цінності, діти мали гратися з бетонними слониками. Виховуватися в бетонній аскезі. В ізоляції. Це, якщо хочете, необхідний перегин, засіб порятунку. Адже ті монструозні дитячі майданчики залишали по собі якийсь зазор абсурду. А він мав бути, цей зазор, інакше звідки, якщо «все правильно», взятися найголовнішому — продуву між двома світами: горнім і долинним?
Абсурд є своєрідною «охоронною грамотою»... Пам’ятаю, для мене в дитинстві все було оповите таємницею. Нині я дивлюся на свою дитину, на інших дітей — навіть у казці вони бачать лише вміло передану історію. І душа згортається, стуляється, злипається. Вона не промовляє: їй нема чого сказати.