Маленькому хлопчикові здавалося, що батьки ніколи не закінчать з’ясовувати стосунки. Він стояв у великій кімнаті біля вікна, а з кухні доносилися крики — батьки сперечалися на підвищених тонах, сварилися й наскакували одне на одного. Хлопчик думав, що цьому не буде кінця: йому дуже хотілося втекти, але бігти було нікуди. «А що, коли вистрибнути у вікно?» — подумав він і потягнувся до віконного шпінгалета. Але тут із кухні, відчувши недобре, повернулася мати. Втеча в смерть не відбулася. Хлопчик виріс, став чоловіком, пройшов вогонь, воду і мідні труби, але образ цього страшного літнього дня, коли йому схотілося перервати нескінченну сварку батьків своєю втечею з життя, переслідував його постійно. І в щасті, і в нещасті. У нещасті особливо. Психологічні травми, завдані в дитинстві, іноді живуть у наших душах до самої старості. І біль, завданий хлопчикові, теж жив — доти, доки він не навчився молитвою, любов’ю і вірою лікуватися від колишніх образ. Тоді він угамував свій біль, розчинив його в любові, довірі і надії.
Дитячі образи й травми, на жаль, не минають разом із дитинством. Ми ховаємо їх на «піддашшя» нашої психіки, забуваємо, як непотрібну річ, але це ще не означає, що річ перестає існувати. Діє психологічний механізм «витиснення» як один із видів психологічного захисту, в результаті чого тяжкі й неприємні для людини думки, спогади, переживання «виганяються» зі свідомості й переходять в сферу несвідомого, у «далеку кімнату» людської психіки. У сферу несвідомого можна загнати болючі дитячі спогади чи пережиті в юному віці психологічні травми. Але це не означає, що неприємні спогади зникнуть самі по собі. Навпаки, вони, як і раніше, впливатимуть на поведінку людини, тільки переживатимуться у формі тривоги або страху.
У психоаналізі витиснення є універсальним засобом, з допомогою якого можна уникнути внутрішнього конфлікту. Витиснені дитячі травми не згадуються, але це не означає, що вони не болять. Ці травми продовжують впливати на душевне життя дорослої людини під впливом зовнішнього подразнення або подразника. Витиснені та придушені дитячі спогади проявляються в невротичних і психосоматичних симптомах, у фобіях і конверсіях, а також в обмовках, описках, незграбних рухах і недомовках.
Скарлетт О’Хара з «Віднесених вітром» Маргарет Мітчелл полюбляла казати: «Я подумаю про це завтра...». Але завтрашній день наставав, а відкладена на завтра проблема, як і раніше, вкривалася пилом у «найвіддаленішій кімнаті» її психіки. Проте відомо: якщо на стіні висить заряджена рушниця, вона обов’язково вистрілить. І відкладена на завтра проблема проривалася в страхах і тривогах героїні, в її нічних скрикуваннях, страшних снах і мареннях. Потрібно було попрацювати над собою, пережити образу, просочити її любов’ю і вірою, але саме любові і віри героїні й забракло. Звідси й сумний фінал знаменитого роману, коли усунуті, витиснені глибоко в підсвідомість страхи та образи «наздогнали» героїню в найбільш непідходящий момент і зруйнували її життя.
При витисненні наші потяги, прагнення, бажання чи спогади перетворюються на симптоми, тривоги й страхи, а їхні агресивні складові стають неусвідомленим почуттям провини. У психоаналізі витиснення вважається найбільш неефективним засобом самозахисту. Витиснений зміст психіки рано чи пізно проривається у свідомість. Невирішений дитячий конфлікт може проявитися в поведінці дорослої людини як високий рівень тривожності та морального дискомфорту.
Якось, уже будучи дорослим, хлопчик, який так тяжко пережив бурхливі з’ясовування стосунків між батьками, посварився з коханою. Їхня суперечка була випадковою, безглуздою та короткою: як кажуть, милі сваряться, тільки тішаться. Вони розмовляли на кухні, біля вікна, і чоловіка раптом охопило колишнє дитяче відчуття. Йому захотілося вирватися, втекти, вистрибнути у вікно, позбутися проблеми з допомогою втечі. Жінка, яка любила його, виявилася мудрішою, хоча й не відразу: вона змінила гнів на милість, пригорнула чоловіка, заговорила до нього ніжно й ласкаво, як із нещасною скривдженою дитиною, поцілувала і розрадила. Вона згладила й пом’якшила випадкову сварку ніжністю і любов’ю. І дитячий спогад трансформувався, наснажився позитивною енергією.
У пережитій в дитинстві неприємній сцені народився новий, альтернативний фінал: із кухні вийшла мати, взяла хлопчика за плечі, пригорнула і поцілувала. І хлопчик повірив, що сварка батьків — випадковість, а головне, що вони про нього не забули, що вони однаково його люблять. І тепер, через багато років після цього неприємного дитячого епізоду, відчуття безвиході і власної незрозумілої провини перед батьками, які сварилися, трансформувалося в чоловіковій душі в усвідомлення того, що такі сварки — не єдиний варіант подружніх стосунків, що існують інші стосунки, засновані на любові і розумінні.
Чи спроможні ми взагалі щось забути? До кінця, на жаль, — ні. Але трансформувати неприємні дитячі спогади і наслідки отриманих у юному віці психологічних травм нам, на щастя, під силу. Тільки з дитячими травмами потрібно вміти працювати. Найкраще придумувати альтернативний фінал неприємної тяжкої ситуації, усвідомлювати, що в будь-якого дитячого горя міг бути і щасливий кінець. Тільки потрібно розуміти, чого не вистачало для цього щасливого кінця. Стрибати у вікно хлопчикові, звичайно, було не потрібно. Але на якийсь час вийти з дому і залишити батьків, котрі сварилися, вдвох, варто було б. Тоді вони самі згадали б про хлопчика і подалися б його шукати. А заодно б і помирилися. А ще можна було ввійти на кухню, обійняти по черзі маму і тата і спробувати помирити їх. Словом, бути мудрішим. Або, наприклад, у дорослій сварці з коханою пригорнути її першим і показати свою делікатність і толерантність.
Звичайно, від дитини важко вимагати мудрості, але дорослі повинні і зобов’язані її проявляти. Навіть якщо дитячі травми змушують їх знову і знову, із незрозумілою мазохістською впертістю шукати біль ятрити душу в кров. Не слід повторювати важкі сцени, пережиті в дитинстві, у дорослому віці, але вже з іншими учасниками. Інакше низці дзеркальних повторень не буде кінця, а ви так і не зумієте винести з події якийсь урок. Кожна ситуація дається нам для того, щоб отримати з неї урок. І якщо в дитинстві нам було дуже боляче, то цей біль учив нас мудрості й терпіння. А ще — любові і надії. Тому що біль проходить, а любов залишається. Як і терпіння. А ще — толерантність, настояна на вірі і надії.