UA / RU
Підтримати ZN.ua

Діти: «непристойні пропозиції» у цифрах

Першого лютого цього року в Інституті соціології НАН України відбулася презентація цікавого й во...

Автор: Вікторія Сорокопуд

Першого лютого цього року в Інституті соціології НАН України відбулася презентація цікавого й водночас досить неоднозначного дослідження, присвяченого комплексній оцінці масштабів сексуального насильства над дітьми, дитячій проституції, порнографії та продажу дітей в Україні. Його замовником став ЮНІСЕФ, а реалізацію було покладено на Центр соціальних експертиз Інституту соціології. До дослідження, географія якого охопила 15 українських областей, було залучено 1000 дітей (57,8% хлопчиків і 42,2% дівчаток) з неблагополучних сімей, спеціальних соціальних і навчальних закладів, а також «діти вулиці». Крім того, у рамках цього проекту було проведено глибинні інтерв’ю із сорока батьками, чиї діти колись стали жертвами насильства. Також було вивчено життєві історії сорока дітей, котрі або самі постраждали від домагань і сексуального насильства, або ж свідомо були залучені в секс-індустрію. Звісно, результати «Комплексної оцінки масштабів продажу дітей, дитячої проституції та порнографії в Україні» були б значно нижчі за дійсні, якби соціологи не залучили до даного дослідження, проведеного, до речі, із серпня по грудень 2009 року, і 58 експертів, які працюють у цій сфері. Багаторуку працю було благополучно завершено. Хай живе таке потрібне нашому суспільству прозріння!

До артеківських подій статистика, а отже й істинний масштаб так активно обговорюваних сьогодні явищ, була відверто смішною. Правоохоронні органи навіть констатували певний спад цього роду злочинів. Але виходило так не тому, що МВС і ряд інших структур щось від когось приховували. По-перше, підтвердити факт сексуального насильства стосовно дитини там, де жодних свідків немає, а судово-медична експертиза зазнала невдачі, — неможливо, а це означає, що розтління і розбещення дітей значно складніше довести, ніж факт статевих зносин із дитиною. По-друге, неправдоподібно низька кількість заведених у цьому сегменті кримінальних справ пояснюється не тим, що цих явищ у нас немає, а «кам’яною ерою» нашого законодавства. Нагадаємо, що Кримінально-процесуальний кодекс України був прийнятий іще за часів СРСР і, попри те що його, як різдвяного гусака, постійно начиняють змінами, він продовжує залишатися нормативним документом, який не відповідає українським реаліям. Так, прописана в ньому практика збирання свідчень потерпілих і те, як саме їх подають у суді, не передбачає стосовно розбещуваних і ґвалтованих дітей ніякого особливого комплексу заходів для психологічного та правового захисту.

Усе це призвело до того, що в Україні порушених справ у цьому сегменті одиниці. Згідно з результатами проведеного дослідження, якщо батьки дізнаються, хто саме ґвалтував або розтлівав їхню дитину, то, як правило, творять самосуди. Батьки практично не довіряють установам, які готові надати їм допомогу, а з різних видів послуг найчастіше вибирають консультації психолога. Самі діти зазвичай нікуди не йдуть і ні до кого «із цим» не звертаються. По-перше, не знають куди, по-друге, бояться батьківської реакції, а по-третє, дуже часто не хочуть зашкодити своєму агресору, котрого нерідко... люблять. Хоча психологи й кажуть про те, що в більшості випадків залученню дітей у дії сексуального характеру передує насильство, серед інших причин називається і незадоволена потреба дитини в любові, захисті й увазі. І якщо агресор стає для неї найближчим і рідним, то дитина ніколи його не видасть.

Забігаючи наперед, варто сказати, що суб’єктів пропозицій сексуального характеру в даному дослідженні соціологи розділили на чотири групи. До першої увійшли родичі, сусіди і знайомі (вітчим, дядько, зведений брат, сусід, старша сестра, п’яні мамині друзі тощо); до другої — незнайомі чоловіки і жінки в парадних, на вокзалах, ринках, зупинках, дорогах тощо; до третьої — друзі і знайомі старшокласники; до четвертої — роботодавці, працівники ринку, «серйозні люди» і додзвонювачі. Якщо раніше групу ризику в основному становили дівчатка, то тепер жертвами описуваних явищ дедалі частіше стають хлопчики. За оцінками експертів, сьогодні до різних дій сексуального характеру залучають навіть дітей семи-дев’яти років, хоча переважна частина цього страшного пирога «начинена» підлітками від 12—13 років і старших. Опитування дітей 14—18 років, проведене в рамках «Комплексної оцінки масштабів продажу дітей, дитячої проституції та порнографії в Україні» виявило, що 11% наших дітей показували своє оголене тіло, 10,4% дозволяли доторкнутися до його голих частин, 7,8% займалися сексом за плату, речі чи якісь послуги, 3,2% погодилися сфотографуватися або знятися у фільмі в оголеному вигляді. У 31% «працюючих» на вулиці дітей є неповнолітні друзі, котрі займаються проституцією, а 22% підлітків і малюків, які живуть на вулиці, були свідками (а 8% навіть учасниками) примушування неповнолітніх до сексуальних дій.

Регіональний зріз і колючі відсотки

Треба сказати, що в Україні сексуальне насильство над дітьми, дитяча проституція і порнографія тісно пов’язані із соціально-економічними та культурними особливостями регіонів. Так, наявність курортів і портів на півдні нашої держави, де, до речі, раннє статеве життя вже давно стало традицією, тільки стимулює поширення проблеми. На сході, через високий рівень безробіття і цілу низку соціально-економічних труднощів, експерти також констатують «буяння» розпусти. Недалеко пішла і північ України: низькі соціально-економічні показники, а також близькість столиці тільки підвищує ризик утягування дітей у секс-індустрію. Тільки західним областям з їхньою низькою щільністю населення і високим рівнем релігійності вдається стримувати поширення цього явища. І водночас низький рівень зайнятості населення в регіоні і трудовий міграційний процес усе-таки його підживлюють.

Відповіді досліджуваних дітей свідчать, що більшість пропозицій сексуального характеру адресуються тинейджерам. У віковій групі 14—18 років 18,8% отримували пропозицію оголитися повністю або частково (погодилися 11%); 15,9% — дозволити доторкнутися до голих частин тіла (погодилися 10,4%); 14,5% — зайнятися сексом за гроші, речі або послуги (погодилися 7,8%); 6,7% — сфотографуватися або знятися у фільмі в оголеному вигляді (погодилися 3,2%); 7,2% — учинити інші дії інтимного характеру (погодилися 3,6%). Якщо ж говорити про дітей 6—13 років, то з них 10,5% отримували пропозицію показати голе тіло або його частину (погодилися 3,9%); 7,5% — дозволити доторкнутися до його голих частин (погодилися 2,8%); 5,2% — зайнятися сексом за гроші, речі або послуги (погодилися 1,6%), 2,1% — сфотографуватися або знятися в фільмі в оголеному вигляді (погодилися 0,8%); 1,9% — учинити інші дії інтимного характеру (погодилися 0,5%).

Критичний конструктивізм

Цифри страшні, але навіть вони не цілком адекватні. За словами самих керівників проекту, так сталося, що чимало даних у ньому носять декларативний характер. «Дослідження справді було дуже складним, — каже експерт Центру соціальних експертиз Лідія Амджадін. — У багатьох інтернатах і притулках нам так і не дозволили ставити дітям запитання. Крім того, дуже часто на запитання про те, від кого саме надходила пропозиція сексуального характеру, діти відмовлялися відповідати або казали «мені соромно» й мовчали. І хоча у своєму дослідженні ми говоримо про п’ять-сім відсотків дітей, які надавали сексуальні послуги, можна припустити, що далеко не всі вони були з нами щирі».

Присутні на презентації експерти також відзначили низку проблемних зон, назвали місця «акупунктурних» для даної теми точок. Так, Катерина Левченко — президент міжнародної жіночої правозахисної організації «Ла-Страда Україна» і за сумісництвом радник міністра МВС, — почувши про те, що, за даними дослідження, 55% дітей, які живуть разом зі своїми батьками на вулиці, і 79% інтернатних вихованців знають, куди їм звернутися по допомогу, відразу відреагувала: «Такі цифри вражають. Якщо серед інтернатних дітей і дітей, котрі живуть разом зі своїми батьках на вулиці, такий великий відсоток грамотних, отже, нам більше не потрібно проводити ніяких програм, не потрібно вести ніякої роботи. Навіть ми, юристи, не завжди знаємо, куди нам потрібно звернутися з приводу захисту своїх прав, а тут ідеться про дітей. 79% інтернатних вихованців, швидше за все, впевнені в тому, що по допомогу їм потрібно звернутися до педагога».

Директору Держдепартаменту з питань усиновлення та захисту прав дитини Людмилі Волинець також були незрозумілі деякі цифри, у неї виникли запитання щодо їхньої коректності. «Якщо шестирічна дитина каже, що показувала комусь своє голе тіло, то принципово важливо знати, кому саме вона його показала, — каже вона. — Адже це могли бути її сестра, брат, інші діти, а міг бути агресор. Тут цього моменту немає.

У пропозиціях щодо протидії сказано: на законодавчому рівні потрібно посилити відповідальність батьків за виховання дітей, а також стимулювати розвиток норм, націлених на посилення виховної ролі сім’ї. З одного боку, я із цим погоджуюся, а з іншого — хочу запитати: хіба посилення відповідальності батьків стане стимулом до викриття подібних явищ? Порушуючи ці теми, ми не повинні втратити конструктивізм і маємо зробити все, щоб не сховати це явище ще глибше».

Чому «це» відбувається?

Як допомогти тим, хто внаслідок дитячих травм відчуває сексуальний потяг до дітей? Що робити і як працювати з тими дітьми, котрі самі виступають розтлівачами і насильниками стосовно інших дітей? Чому сексуальне насильство зміщується в сім’ю? Як стимулювати викриття таких фактів і чому «це» відбувається? Відповідей на ці запитання немає. Точніше, вони є, але сьогодні все ще мають досить розмиту форму. Так, серед загальних причин, що зумовлюють ці явища, керівники проекту називають і неадекватність законодавчих ініціатив, і неготовність батьків, учителів до відкритого обговорення з дітьми цієї теми, і низький матеріальний рівень сім’ї, внаслідок чого дитина сама починає заробляти. Крім того, дається взнаки й відсутність комплексного підходу при виявленні та реабілітації постраждалих від розтлівачів або ґвалтівників дітей, а також низький рівень довіри до відповідних служб і структур. Про формальність програм статевого виховання в навчальних закладах можна не писати — у будь-якій школі ця місія досі сприймається як покарання. Відповідні лекції проводять раз на енну кількість тижнів, причому школярів, як правило, просвіщають «одним ударом».

Недавно ВР ухвалила в першому читанні проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу України про посилення відповідальності за злочини проти статевої свободи і статевої недоторканності особи. Законопроектом передбачається збільшення мінімальної санкції ч. 4 ст. 152 Кримінального кодексу України, яка встановлює кримінальну відповідальність за згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також згвалтування малолітньої або малолітнього, з восьми до десяти років, а також пропонується можливість застосування довічного ув’язнення за скоєння такого злочину. Окрім того, проектом закону передбачено внести зміни до ст. 155 Кримінального кодексу України з метою посилення кримінальної відповідальності за статеві стосунки з особою, котра не досягла статевої зрілості.

Тобто основа змін — посилення відповідальності. Але це, по суті, нічого не змінює, оскільки сама система стосовно виявлення таких випадків, збирання даних, проведення судових засідань і правового захисту дитини залишається колишньою.

Не менш руйнівним є і внесок більшості вітчизняних ЗМІ у висвітлення проблеми. Історію багато років розбещуваної вітчимом дитини або факти про чергового затриманого в ході оперативно-пошукової роботи педофіла журналісти подають так, що виникає бажання більше ніколи не випускати власну дитину з дому. «Неймовірна сенсація» і «шокуючі подробиці» — от і все, чим наші ЗМІ здатні допомогти зґвалтованій або проданій для утіх дитині.