Але опосередковано він майже завжди виявлявся пов'язаним із темою вибору…
Кілька днів тому депутатка Верховної Ради Наталія Веселова на своїй сторінці у Фейсбуку запитала: "Друзі, що перше вам спадає на думку, коли ви чуєте "соціальна політика"?" Відповіді виявилися загалом передбачуваними: бідність, пограбовані пенсіонери, люди з інвалідністю, ВПО, дискримінація, способи маніпуляції, приниження уразливих людей, цинізм системи й безсистемність, зневажання професіоналізму, ще раз бідність...
"Соціальна політика - це системне бачення і професійна послідовна побудова системи задоволення потреб людей у соціальних послугах за рахунок чітко обчисленого ресурсу й максимально ефективного його використання, - вважає голова ради Української асоціації адміністраторів пенсійних фондів Тетяна Сальникова. - А також максимальної інклюзії самих людей, бізнесу в створення й контроль ефективності соціальних послуг, державно-приватного партнерства в їх наданні. Послідовна поступова децентралізація, зміщення механізмів контролю від держчиновників (що породжує корупцію) до власне споживача (що наближає соціальні послуги до справжніх потреб людей). Соціальна політика - це не про проїдання. Ефективна соціальна політика - це про зміцнення основ економіки. Це надпотужний резерв зростання, підвищення продуктивності відразу в багатьох напрямках (якість робочої сили, споживчий попит, податки, заощадження як інвестиційний ресурс, політична стабільність завдяки зниженню популізму й відсутності тих, хто голосує за надбавку до пенсії тощо).
Якщо ж говорити про нашу країну, то проблеми є майже з кожним із зазначених мною понять - "системне", "послідовне", "професійне"… Проблеми, м'яко кажучи, з соціальною політикою".
Зокрема й щодо дітей. "Фактично соціальної політики немає, - пише експертка у сфері захисту прав дитини Людмила Волинець. - Є лише соцвиплати". "І міністерство пільг і виплат", - додає одна з засновниць БФ "Свої" Леся Литвинова.
Соціальна політика - це діяльність, яка вже за своїм визначенням покликана забезпечити захист прав людини, зокрема й дитини. Однак навіть у передвиборну кампанію "кандидати в президенти не говорять про права шостої частини населення України - семи мільйонів дітей", - додає Людмила Волинець.
Восени 2018 року уряд України передав до Комітету ООН із захисту прав дитини Національний звіт "Зведений V і VI періодичний національний звіт про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини" (2011-2017 рр.). На думку громадських організацій, інформація, що відображає в документі зусилля уряду з дотримання норм Конвенції про права дитини, не збалансована. Позитивна динаміка статистики досягається за рахунок відсутності в ній даних з 2015 року щодо окупованих Криму й частини Донецької та Луганської областей. Значну увагу у звіті приділено спеціальним заходам захисту, але немає розділу про насильство стосовно дітей.
Правозахисники фіксують прогалини в законодавстві щодо прав дитини, серйозні проблеми в реалізації нормативно-правових актів, а також системні недоліки в роботі органів влади й підпорядкованих установ. Точковими й несистемними є дії держави й стосовно дітей, постраждалих від війни.
29 неурядових організацій, кожна з яких працює в певному напрямку, об'єдналися, щоб підготувати альтернативний "тіньовий" звіт про стан дотримання положень Конвенції ООН з прав дитини під координацією й експертним супроводом Коаліції "Права дитини в Україні" й Громадського об'єднання "Українська мережа за права дитини".
Звіт містить аналіз виконання Україною попередніх рекомендацій Комітету ООН з прав дитини, а також 136 актуальних рекомендацій українському уряду.
"На жаль, з 2011 року й до сьогодні забезпечення прав дитини не є пріоритетом у політиці держави. Політика із цих питань фактично відсутня, - каже виконавча директорка "Української мережі за права дитини" Світлана Клочко. - Зміни в законодавство приймаються ситуативно, часто - під конкретні випадки. Нормативно-правова діяльність не відповідає викликам і потребам у сфері. З 2011 року до Закону "Про охорону дитинства" внесено 20 новацій, до постанови Кабміну №866, що координує і дає алгоритм дій усім представникам влади, які займаються питаннями захисту прав дитини, - 18. Однак більшість законодавчих ініціатив носять косметичний характер і не містять комплексного підходу.
Реформа системи захисту прав дитини не має достатньої підтримки ні на рівні керівництва держави, ні на рівні органів місцевої влади й місцевого самоврядування.
Важлива реформа децентралізації, на жаль, призвела до серйозного зниження якості соціального захисту дитини. Є серйозна проблема в передачі повноважень від районних держадміністрацій (які до 2020 року припинять функціонування) до ОТГ, очільники яких дуже часто не розуміють, що таке захист прав дитини і яка відповідальність на них покладається. У результаті страждає дитина.
Державні плани й програми стосовно дітей, на жаль, фінансуються за залишковим принципом, за рахунок коштів, виділених для забезпечення функціонування відповідних міністерств і відомств або залишків після задоволення важливіших, на думку уряду, потреб".
Останні два-три роки ми багато говоримо про інклюзію. Але досі в Україні "превалює медична модель інвалідності, - каже очільниця ГО "Соціальна синергія" Маріанна Онуфрик. - "Ми сприймаємо інвалідність як хворобу. Відповідно, більшість заходів і послуг, які отримує в тому числі дитина з інвалідністю, медикаментозні. Це неправильно. Така модель негативно впливає, зокрема, й на доволі прогресивні й правильні реформи, що відбуваються в Україні, наприклад, на впровадження інклюзивної освіти. Медична модель інвалідності впливає так, що досі діагноз є визначальним для вибору програми розвитку і взагалі заходів щодо дитини в інклюзивному процесі й освіті. Є позитивні кроки у вирішенні цього питання. Видано розпорядження Кабміну про впровадження міжнародної класифікації функціонування, але воно належно не виконується.
У всіх сферах, що стосуються, освітніх, соціальних, медичних і реабілітаційних послуг, відчувається катастрофічна нестача кадрів - і кількісно, і якісно. Відсутність якісних послуг, відповідно до потреб, призводить до інституціалізації дітей з інвалідністю. Своєю чергою якість послуг інституціонального відходу далека від досконалості. Є безліч фактів насильства в таких закладах, і це відображено в альтернативному звіті.
Минуло вже майже три місяці, як ухвалили Закон про соціальні послуги, на який усі ми покладаємо великі надії і в розробці якого взяло участь багато громадських організацій. Цей закон міг би вирішити, принаймні на законодавчому рівні, багато питань. Крім того, на виконання закону, ми очікуємо оновлення стандартів державних соціальних послуг".
Однак закон досі не підписаний, хоча, згідно зі ст. 94 Конституції України, президент протягом 15 днів після отримання закону підписує його або повертає зі своїми вмотивованими й сформульованими пропозиціями у Верховну Раду для повторного розгляду.
"Звертаюся до президента з проханням підписати новий Закон України "Про соціальні послуги", який ухвалили ще 28 січня цього року, - пише на своїй сторінці в соцмережах голова наглядової ради БФ "Благомай" Костянтин Голуб'ятников. - На сьогодні ми спостерігаємо повний занепад соціальної сфери. Кількість людей у складних життєвих обставинах збільшується. Дослідження, які ми проводили в інституціональних закладах виховання дітей, свідчать, що за останні два роки дітей там побільшало. Основна причина - складні життєві обставини, яких батьки не можуть подолати і змушені віддавати дитину в інтернат. Це лише один бік прогалин у соціальній сфері. А є ще люди й діти з інвалідністю, самотні люди похилого віку, які потрібують опіки й догляду.
Завдання нового закону - перезавантажити систему надання соціальних послуг в Україні, розвивати послуги на місцях, перекваліфікувати соціальних працівників і збільшити їх кількість. Створити реєстр тих, хто надає й отримує соціальні послуги, єдиний порядок надання соціальних послуг. Запровадити широкий ринок соціальних послуг, планувати соціальне замовлення на три роки й залучати неприбуткові організацій, що надають професійні послуги.
Щоб закон почав діяти, треба ухвалити низку нормативно-правових актів. Але на сьогодні ми чекаємо підпису президента України".
"Міністр соціальної політики знову не зміг прийти в Комітет ВР з питань сім'ї, молодіжної політики, - написала на своїй сторінці у Фейсбуку національна програмна директорка "SOS Дитячі села - Україна" Дар'я Касьянова. - За планом був звіт про результати виконання програми Кабміну за 2018 рік. Замість міністра знову звітувала заступниця міністра Олександра Чуркіна.
Було озвучено: статус "постраждалих від війни" отримали 16 тисяч дітей. Із не менше ніж мільйона (!)... Представники міністерства пояснили це виключно бажанням і відповідальністю батьків.
На запитання про кількість поранених дітей, які отримали цей статус, було названо цифру 68. Це діти, які отримують усі можливі виплати й допомоги. Сподіваюся, це так. Хоча за результатами альтернативного звіту з понад 120 поранених дітей у Луганській і Донецької областях тільки двоє оформили інвалідність.
Я не знаю точної кількості постраждалих дітей на сьогодні, але ставлення до цієї проблеми мене зачіпає особисто. Не можу ввімкнути тут професійну толерантність і промовчати. За п'ять років війни ми не маємо статистики щодо постраждалих дітей, зокрема загиблих. Не маємо доступних якісних послуг для дітей. Не маємо навіть плану розвитку цих послуг (допомоги), бо не розуміємо масштабу проблеми й реального запиту. Всі потреби закривають міжнародні донори, НДО, БФ і волонтери. Якщо вони підуть, допомога закінчиться.
А сім'ї просто не вірять, що якась допомога від держави можлива. Опитування сімей Донецької області показало, що деякі діти вже п'ять років очікують своїх інвалідних візків".
Замкнене коло чи байдужість?..