"Ідіть працювати!", "Поверніться в сім'ю!". Ці два гасла, що провладні підспівувачі разом з Антимайданом тицяють в обличчя своїм опонентам на Майдані, видають владу з головою. Простодушно прохоплюючись, які саме місце й роль вона відвела народу на просторах нашої батьківщини, котру вона - не криючись - вважає "своїм районом". Працюйте й плодіться, щоб було кому працювати завтра.
Першим, як ви пам'ятаєте, "увімкнули" гасло про роботу. І лише по якімсь часі згадали про сім'ю. Точніше, про діточок. Автори гасел відверто бачать у народі насамперед робочу худобу. Яка, замість гарувати з ранку до ночі за компот, вирвалася зі стійла й улаштувала неподобство прямо на порозі панського будинку. Ці автори звикли (й хотіли б) бачити "народ" саме в таких обставинах - тяжка виснажлива робота, скромний дохід, якого вистачає рівно на те, щоб вижити, і брак сил, коштів і уяви на будь-що, крім простих і дешевих розваг. У цій ситуації їхні діти - залишені на школу й вулицю - отримають виховання, яке буде вигідне владі. Що це за виховання, знає кожен випускник радянської школи, як і батьки нинішніх школярів.
Людей, що вийшли на Майдан, від заклику "Ідіть працювати!", цілком природно, просто-таки верне. Занадто вже відверто їхнє соціальне буття зводиться до ролі робочої худоби, котрій не дозволено самій вирішувати, як жити. Але вони мало того, що самі ходять на свій Майдан - іще й дітей цього вчать! А це серйозний удар. Це означає, що завтра владі не полегшає. Навіть якщо зараз перебити й запроторити за ґрати особливо гарячих, мине якийсь десяток років - і знову буде Майдан. А як показує практика, кожен наступний Майдан - жорсткіший за попередній. Особливо коли зважити на те, що в дітей нинішніх "заручників Майдану" будуть досить вагомі - особисті - порахунки із владою.
Якось так вийшло, що громадянське виховання підростаючого покоління в нас бере на себе Майдан. І, відповідно, кожна зміна поколінь - приблизно раз на десять років - відзначається на Майдані. Студенти, які вийшли сьогодні "за Європу", дев'ять років тому ще по-дитячому переживали зі своїми батьками події помаранчевої революції. Вони бачили, що свій вибір можна і треба обстоювати. І вони вийшли обстоювати вже власний вибір - європейський. Із цим вибором вони пов'язували надію на краще життя. "Краще" не в споживацькому, а в романтичному значенні. Так, ті, хто вийшов на Майдан "за Європу", були романтиками. І це була переважно молодь.
Нинішній Майдан - іще один етап у громадянському вихованні завтрашніх дорослих. Дидактика, щоправда, виглядає екстремально. Але що робити, коли більше ніхто не бере на себе цей труд?
Утім, "Діти і Майдан" - тема, яку почали обговорювати тільки тепер. А не два місяці тому, наприклад. Коли дитячі личка прикрашали кожен репортаж із "гарячої точки" - в обрамленні синьо-зіркових стрічечок, українських прапорців, палаючих бочок, "йолок" тощо. "Проблемою" це стало тільки зараз - коли дітей на Майдані поменшало. Настільки, що в західних репортажах на їх відсутність уже вказують як на відмітну рису української революції.
То чому діти "вистрілили" саме тепер? Та тому, що всі інші аргументи вичерпалися, і креативникам просто більше нічого не залишалося, як вийняти з рукава останній козир - малих діточок. Тут-таки знайшлися психологи (їх тепер багато, і вони, як кажуть, нині "у тренді"), котрі почали давати стурбовані "рекомендації": когось умовляти й відмовляти; нагадувати про субтильність дитячої психіки; говорити про те, що діти в якомусь міфічному "потім" шкодуватимуть, що брали участь "у цьому", і осуджуватимуть батьків за те, що вони їх "використали"; що це, зрештою, просто небезпечно. На цій напруженій ноті "психологічний дискурс" перейшов у наступний регістр - і ось уже люди із серйозною міною переймаються запитанням: як розповідати дітям про Майдан? І чи треба взагалі це робити?
Та ні, ні, що ви! Як можна? В жодному разі, ані слова крихіткам! Мовчімо. Удаваймо, що нічого не відбувається. Говорімо, що все гаразд. Тато просто затримався на роботі, а не сидить у СІЗО. Мама поїхала у відрядження, а не перев'язує в медпункті поранених. І взагалі, все чудово. Все спокійно. Як на цвинт... Тьху! Як можна? При дітях!
Так. Давайте їм брехати. Це ж заради їхнього блага!
І можете бути певні, знайдеться хтось, хто розповість вашій дитині правду. Точніше, свою версію правди. Або хтось, як і ви, йому збреше. Але це вже не буде "неправда заради їхнього блага". Блага належать не тим, кому брешуть, а тим, хто бреше. У всякому разі так заведено в суспільствах, які тримаються на брехні. На кшталт нашого.
Більшість батьків упевнені, що брехати дитині - це їхня прерогатива. А на брехню, яку поширює школа, вони воліють просто заплющувати очі - всі знають, що боротися із цією системою безглуздо. Вони й самі виросли на радянській іще шкільній брехні. Брехні з телевізора вони теж не помічають - звикли. Ніхто особливо не звертає уваги на те, що діти виростають в атмосфері брехні. Це навіть вітається. І то сказати - навіщо діткам травми?
Та, крім того, що брехня, навіть коли вона на благо, зброя двосічна, - це ще й чудовий засіб відчуження. Будь-який дорослий добре це знає. Але чомусь не застосовує того знання на практиці, коли діло доходить до дітей. Утім, нас так виховали. Відчуження всередині сім'ї культивувалося. Сім'я була основним ворогом влади у ХХ ст. - за тоталітарних режимів. Контролю над кожною людиною, над її розумом дуже заважала альтернативна лояльність - та, яку визначали кревні зв'язки. І будь-який спосіб послабити ці зв'язки розвивався й знаходив підтримку. Повз портрети Павлика Морозова лавами йшли діти репресованих батьків, що виросли вірними псами режиму.
Цей режим і нині живий і діє. Згадайте характерний епізод нинішньої революції: мама солдата-"строковика", що стоїть в оточенні, розплакалася у прямому ефірі, після чого МВС випустило сюжет, у якому її син браво рапортує про те, що насправді в нього і його бойових товаришів "усе чудово". Тільки мене обурило те, що командири змусили хлопця посміятися з материнських сліз? Змусили зрадити її перед
усією країною? Тільки мені привидівся дух Павлика Морозова, його глузливий осміх у 25-му кадрі?
Зараз цей режим корчиться в конвульсіях. На жаль, тільки зараз, майже через чверть століття незалежності, українці намагаються добити совок у собі й своїй країні. Але розмови про "малий діточок", яких - Боже збав! - не можна травмувати всілякими майданами, чомусь охоче підхоплюють. Навіть ті, хто й сам на Майдані. Хто вийшов туди, зокрема, проти брехні, якою наскрізь просякло наше життя.
То, може, досить брехні? Бодай у найближчому оточенні - у сім'ї. Яка тільки тоді сім'я, коли вона живе спільним життям, дихає одним повітрям, говорить відверто про те, що важливо для кожного. І де послаблення з огляду на вік - тільки в доборі слів.
Узагалі, коли хтось починає голосно, на камери турбуватися про ваших дітей, виголошувати палкі промови про "використання дітей" і "роблення дітей заручниками", варто замислитися. Навіть на школу не можна покладатися - як це люблять робити багато батьків, упевнених у тому, що "школа повинна виховувати". Ні. Не повинна. Як державний заклад, школа транслює меседж, нав'язуваний їй владою. І добре, якщо вам пощастило з учителем або його безпосереднім начальством. Але найчастіше - це звичайні службовці на державній платні. І виховують вони відповідно.
Отут саме на часі поговорити про дітей-заручників. Так, вони заручники. Усіх. Заручники Фаріон, яку хтось пустив на поріг дитячого садка. Заручники Табачника - беззмінного наглядача за змістом шкільних програм і підручників. Діти, які наступного року помруть без ліків у лікарнях, - заручники влади, що збільшила в бюджеті утримання президента й силовиків, але скоротила витрати на дитячу медицину. Діти-сироти, які не потраплять у нормальні сім'ї, - заручники корумпованих чиновників. Діти, яких б'ють удома неадекватні батьки, будуть і далі заручниками відсутності правоохоронної системи в країні, що витрачає несосвітенні кошти на утримання цієї самої правоохоронної системи.
Будемо продовжувати про "дітей-заручників"? Чи все-таки погодимося з тим, що найкраще, що можуть зробити батьки в цих умовах, то це навчити дітей боротися проти того, що перетворює їх на заручників? Навчити їх не боятися. Вибирати. Нести відповідальність. Показати їм, як це робити на власному прикладі. Показати, що казки, які вони читають, діють у житті. Що вони виходять на вулицю. Що в битві добра і зла не можна стояти осторонь. Що з драконом треба битися. І можна його вбити. Можна, втім, загинути самому. Але треба пам'ятати, що бувають речі гірші за смерть.
Це травматичний досвід, можливо. Але чи є хоч одна людина, яка виросла без жодної травми? Дитина, що пролежала в коробці з ватою до повноліття, - нежиттєздатна. Дитина, якій до повноліття брехали, ніколи не навчиться відрізняти правду від брехні. А дитина, якій не дозволяли брати участь у складних подіях, ніколи не навчиться робити вибір. Ніколи не стане дорослою. Для когось вона стане досить зручним представником маси. Але чи хочете особисто ви для своєї дитини такої "зручності"?
Найсерйозніший аргумент дбайливців про дітей - це небезпека. Провокатори, силовики, гранати, просто їдкий дим - це поле бою, а не дитячий майданчик. Наше бажання відгородити дітей від кожної, будь-якої небезпеки - навіть не прояв свідомості, а простий батьківський інстинкт. Але навіть тут бувають різні, деколи вражаючі точки зору. Януш Корчак - втілення жертовної любові до дітей - вважав, що дитина має право пізнавати світ за всяку ціну. Це право було для нього вище за міркування безпеки. Спроби турботливих батьків завадити пізнанню через ризик він вважав аморальним проявом батьківського егоїзму.
Можливо, ця екстремальна педагогіка була знаком часу - передчуттям нацизму, гетто й газової камери. Але ті, хто відправив на смерть і Корчака, і його вихованців, і ще мільйони людей, ці тітушки свого простору-часу теж були колись дітьми-заручниками. Яких ніхто не вчив відрізняти брехню від правди. Які не рефлексували, не обговорювали наказів і були чудовими виконавцями. Вони жили за законом - і не замислювалися про право. Вони віддавали життя за огидні ідеї - і не розуміли їх огидності. Бо в дитинстві, коли їх можна було навчити відрізняти добро від зла й робити вибір, їхні батьки були зайняті боротьбою за фізичне виживання. На виховання дітей у них не залишалося ані часу, ані сил. І турботу про їх виховання взяли на себе інші - ті, кому потрібні були не люди, не громадяни, а робочі руки й гарматне м'ясо. Ті, кого така ситуація цілком улаштовувала, і вони готові були підтримувати її як завгодно довго.
То, може, годі ходити по колу? Вчімо дітей жити краще та обстоювати себе. Зокрема й на власному прикладі.