Ще 10 років тому в Україні важко було уявити таку кількість телевізійних ведучих зі східним або африканським корінням. Це характерно не тільки для нашої країни, але й, зокрема, для наших північних сусідів. Та й взагалі майже у всіх розвинутих країнах світу прагнення бачити на телеекрані щось незвичне, екзотичне, зокрема у зовнішності журналістів, стало звичною примхою пересічного глядача. В Іспанії насолоджуються виглядом світлооких блондинок, а в Швеції віддають перевагу яскравим брюнеткам.
Однак за цими невинними, на перший погляд, розвагами криються глобальні демографічні тенденції, які зачіпають не тільки національну, але й регіональну та глобальну стабільність. У низці країн (насамперед Росії, Латвії, Болгарії) демографічна ситуація близька до катастрофічної. Сьогодні в Росії на одну повноцінну сім’ю припадає лише 1,27 дітей, в той час як для стабілізації населення цей показник повинен складати щонайменше 2,1. За даними фахівців, у 2025 р. замість сьогоднішніх 145 млн. росіян буде жити лише 125 млн.
Не набагато кращою виглядає демографічна ситуація в Україні. Про необхідність здійснення на державному рівні комплексних заходів щодо її покращання йдеться у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році».
У травні 2003 р. відбулися парламентські слухання «Демографічна криза в Україні: її причини та наслідки», в ході яких резонансно прозвучали вже відомі жахливі факти. За 10 років чисельність населення України зменшилася майже на 4,5 млн. чол. Якщо ще у 1991 р. народжуваність перевищувала смертність, то у 2002 р. в країні померло на 373 тис. більше, ніж народилося. За прогнозами фахівців, при збереженні негативних демографічних тенденцій населення України у 2026 р. буде складати від 40 до 43 млн. чол., що приблизно на 10 млн. поступатиметься показникам початку 90-х рр.
Базуючись на отриманих результатах, Кабмін України був змушений у листопаді 2003 р. доручити НАН України розробку Національної концепції демографічного розвитку. Новостворений Інститут демографії і соціальних досліджень НАН України з 2003 р. розгорнув комплексні фундаментальні дослідження з програми «Демографія та проблеми людського розвитку», на основі якої розроблено проект Концепції демографічного розвитку України на 2005—2015 рр.
Її зміст обговорювався 16 червня 2004 р. на розширеному засіданні президії НАН України за участю високих посадовців Кабміну України. Не піддаючи сумніву необхідність забезпечення наукового підґрунтя державної демографічної політики, визначення основних напрямів, заходів і механізмів її реалізації, ці питання, на наш погляд, слід розглядати у значно ширшому контексті, враховуючи уроки інших країн.
Загальновідомо, що уповільнення динаміки зростання населення набуло глобальної масштабності. Якщо у 1985 році населення планети збільшувалося щорічно на 1,7%, у 2000 р. — на 1,3%, то за прогнозами у 2015 р. — лише на 1%. Саме наприкінці другої декади третього тисячоліття населення планети повинно стабілізуватися на рівні 7,2 млрд. чол.
І це при тому, що сьогодні приблизно 2 млрд. чол. живуть в антисанітарних умовах, 840 млн., у тому числі 200 млн. дітей, голодують або страждають від недоїдання. У доповіді ООН від 6 липня 2004 р. наголошується, що якщо протягом трьох років не підвищити виділення коштів на боротьбу зі СНІДом у чотири рази (до 20 млрд. дол. на рік), то такі країни, як Китай, Індія, В’єтнам, Індонезія може охопити масова епідемія цієї страшної хвороби, яка за масштабами буде нагадувати африканську трагедію п’ятнадцятирічної давнини.
Вітчизняні експерти стверджують: основною причиною негативних демографічних тенденцій в Україні виступають вкрай погані соціально-економічні умови життя переважної більшості населення, розбалансована система охорони здоров’я та інші, переважно матеріальні, чинники. Їх твердження мають певний сенс. Рівень валового внутрішнього продукту, що припадає на душу середньостатистичного українця, у 30 разів поступається показникам країн ЄС. Сьогодні за різними оцінками за межами України шукають роботу та працюють від 5 до 8 млн. чол., що, вочевидь, не сприяє високому рівню народжуваності.
Однак уважно подивимося на розвинуті країни світу. За даними ООН (2003 р.), середньостатистична європейська жінка репродуктивного віку має 1,4 дітей, що значно менше, ніж на початку 70-х рр. (2,0). Серйозну тривогу викликають результати, нещодавно отримані Австрійським інститутом сімейних досліджень. Як виявилося, середній ідеальний кількісний склад сім’ї у Німеччині та Австрії складає лише 1,7 дітей.
І справа тут не у відсутності відповідних програм. Приміром, у Франції, незважаючи на активне стимулювання народжуваності дітей, значні субсидії, раціонально обґрунтований розподіл ресурсів між сім’ями з малим доходом та одинокими батьками, демографічна ситуація залишається напруженою. І це при тому, що в країні на програми зміцнення сім’ї витрачається близько 4,5% ВВП (це один із найбільших показників в Європі). Не досягає зазначених цілей у скандинавських країнах і продумана політика виплат компенсацій, збереження робочих місць для батьків з метою стимулювання народжуваності. Зокрема, відзначається критичний демографічний стан в Швеції.
У той же час за перші три місяці 2004 р. народжуваність в Естонії підвищилася на 15%, оскільки тепер матері мають можливість отримувати повну заробітну платню після народження дитини впродовж 12 місяців. А взагалі, експерти прогнозують за 2004 р. у цій країні зростання народжуваності у межах 20%. Це у порівнянні з іншими європейськими країнами небачена динаміка, досягнута відносно простими заходами.
Проте орієнтація тільки на збільшення матеріальної допомоги сім’ям не завжди допомагає розв’язати проблему народжуваності. В різних країнах вона має суттєво відмінні наслідки. Світовий досвід вчить, що тут необхідні системні, комплексні дослідження, які враховують певні кластери показників у залежності від рівня урбанізації, особливостей життєвих стандартів, динаміки їх змін у регіонах тощо.
Як приклад, можна навести Японію. Основою небажання вступати до шлюбу з боку жінок виступають катастрофічні диспропорції у веденні домашнього господарства. Чоловіки господарюють вдома у середньому не більше ніж 24 хвилини на день, зосереджуючись переважно на таких простих речах, як викидання сміття або поливання рослин. Зовсім інше навантаження у жінок. Навіть ті, хто працює повний робочий день, щоденно віддають домашнім справам 5 годин 37 хвилин. Отже слова, які вибирає японка для опису свого сімейного життя, це, як правило, не звичні «любов, комфорт, щастя», а, насамперед, терпіння.
Саме через ці обставини сьогодні 54% японських жінок до тридцяти років — одинокі, порівняно із 35% у Великій Британії та 31% — у США. Отже цілком природно, що серед 15 країн ЄС (до розширення 1 травня 2004 р.) середній вік жінки, яка народжує першу дитину, збільшився з 24 років у 1980 р. до 27 років у 2000 р.
Крім значної матеріальної допомоги, вагомих соціальних гарантій жінкам, які мають дітей, необхідно враховувати інші чинники. Часто-густо могутній хвилі емансипації, індивідуалізації, бажання самореалізації жінок в розвинутих країнах світу не можуть протистояти навіть цілеспрямовані державні програми (заходи).
Треба також враховувати, що інститут традиційного шлюбу останнім часом зазнає суттєвої трансформації. Навіть в Україні, де ще існують міцні консервативні традиції, особливо у сільській місцевості, кількість дітей, які щорічно народжуються поза шлюбом, за роки незалежності зросла на 70%.
На це накладається інша
впливова глобальна тенденція: катастрофічне старіння населення планети. У 2000 р. у світі нараховувалося понад 600 млн. чол., чий вік сягав за шістдесят років. Це майже втричі перевищує їх кількість у 1950 році. Наступні 50 років чисельність шістдесятирічних збільшиться ще втричі і досягне позначки у 2 млрд. чол.
Вже зараз 21% населення Європейського Союзу складають ті, чий вік перевищує 65 років. За прогнозами фахівців, до середини ХХІ ст. цей показник досягне 34%, що невідворотно позначиться на економічній активності країн Старого Світу. Трохи кращими, але в цілому загрозливими залишаються і світові тенденції. За даними департаменту суспільної інформації ООН, у 1950 р. частка людей похилого віку (60 років та старші) складала на планеті 8%, у 2000 р. — 10%, прогноз 2050 р. — 21%.
При цьому спостерігається суттєве вирівнювання терміну життя в країнах з різними соціально-економічними та політичними характеристиками, суттєвими відмінностями у життєвих стандартах, культурі тощо. Приміром, у Мексиці смертність порівняно із США була у 1930 р. вдвічі більшою, однак до 2010 р., за прогнозами фахівців, вона стане однаковою. Необхідно підкреслити, що статисти та геронтологи й досі не розуміють природу таких надзвичайно суттєвих змін, але вони залишаються чітко доведеним емпіричним фактом.
Диспропорції між рівнем народжуваності та старінням населення мають значний вплив на економіку. У Німеччині вже сьогодні вік пенсіонерів починає напружувати національні фінанси. І це цілком природно, оскільки якщо у 1950 р. 60-річний громадянин ФРН сподівався прожити до 76 років, то сьогодні — до 81.
Подовження терміну життя разом із зменшенням народжуваності матиме довготривалий негативний ефект. Вже нині в розвинутих країнах світу нараховується 30 пенсіонерів на 100 працюючих. У 2040 році, за даними ООН, їх стане 70. Проте цифри будуть значно різнитися в залежності від історико-культурних, соціально-економічних та інших відмінностей країн. Передбачається, що на 100 працюючих в США нараховуватиметься 47 пенсіонерів, а ось в Японії, Італії, Іспанії та більшості країн Східної Європи — понад 100.
Суттєве зростання середньої тривалості життя змушує деякі європейські держави у дедалі більших масштабах здійснювати непопулярні заходи. Приміром, Швеція, де спостерігається найбільш тривалий вік життя людини серед країн ЄС (у 2000 р. прогнози на середні терміни життя шведів були такі: чоловіки —
81,7 р., жінки — 85 р.), здійснила реформування державної пенсійної системи. Згідно з новим законодавством, шведи можуть йти на пенсію у 61 рік, але фіксованої дати не передбачено. Ті, хто працюють до 65 років, матимуть можливість отримувати більшу пенсію.
На жаль, зростання середніх термінів життя населення європейських країн поки що мало стосується України. За роки незалежності тривалість життя чоловіків та жінок скоротилися приблизно на один рік і сьогодні складають відповідно 62 та 73 роки. Відтак тримати за орієнтир європейські стандарти щодо віку виходу на пенсію можна тільки у далекосяжній перспективі. Але вже зараз потрібно починати комплексну підготовку до ймовірного збільшення середніх термінів життя українців.
Значну загрозу несуть для
України інші актуальні небезпеки, пов’язані із сучасними демографічними диспропорціями. Фахівці стверджують, що стабілізація населення в розвинутих країнах світу на сучасному етапі неможлива без широкомасштабного притоку іммігрантів. Без них зокрема у ЄС, який складається з 25 членів, знизиться кількість населення з сьогоднішніх 450 млн. чол. до 400 млн. чол. у 2050 р. Схожі проблеми постають перед Росією, Японією, Південною Кореєю. Безумовно, сама імміграція не може розв’язати питання стабілізації чисельності населення, проте може стати вагомою частиною пом’якшення ситуації.
Відтак Україна, виходячи зі свого геополітичного положення, «приречена» бути своєрідною транзитною територією для потоку іммігрантів на захід, переважно з країн Південної та Південно-Східної Азії. Частина з них неминуче залишатиметься в нашій країні. Добре це чи погано? Тут існують діаметрально протилежні точки зору.
За переконанням генерального секретаря ООН К.Аннана, найближчим часом саме керування процесом міграції стане одним із значних випробувань для ЄС нового формату. Якщо це буде зроблено своєчасно і правильно, європейська спільнота збагатиться й посилиться. У протилежному випадку слід очікувати зниження життєвих стандартів та соціального розшарування суспільства у багатьох країнах. Разом з цим серед європейців існують серйозні побоювання щодо можливих негараздів потенційної масштабної міграції. Вони штучно підігріваються політиками правого спрямування, але спростовуються фахівцями-демографами.
Вже після розвалу соціалістичного табору лунали попередження про наплив у ЄС іммігрантів (очікувалося понад 25 млн. чол.). Але реально протягом 1990-х рр. із Східної Європи до країн ЄС переїхало не більше 2,5 млн. чол. І навіть об’єднання Німеччини, коли НДР із населенням у 17 млн. чол. приєдналася до ЄС, призвело лише до міграції незначної частки населення (близько 1%), тобто менше 200 тис. чол.
Згідно з результатами останніх досліджень, міграція з нових 10 країн ЄС складатиме не більше 335 тис. чол. на рік. Нещодавно ці цифри було переглянуто у бік зниження (до 286 тис. чол. на рік). Експерти вважають, що для значної кількості потенційних мігрантів знання іноземної мови залишатиметься достатньо суттєвою перешкодою. Не менше значення мають обмежені адаптивні спроможності бажаючих відшукати роботу за кордоном, нові можливості самореалізації, які відкриваються у країнах Центральної та Східної Європи тощо.
До обережного оптимізму підштовхують і інші порівняльні дані. За свідченням Верховної комісії ООН щодо біженців, кількість тих, хто шукає притулку в розвинутих країнах, за останні три роки зменшилася на одну п’яту, зокрема у Великій Британії — на 41%, у ЄС — в середньому вдвічі.
Серед 36 країн, де завжди намагаються відшукати притулку біженці, знаходяться майже всі європейські країни, а також США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія. Зменшення у 2003 р. тих, хто шукає притулку, на 20% (до 463 тис. чол.) — найнижчий показник після 1997-го і третій після 1988 року. Фахівці пов’язують ситуацію з біженцями з певним покращанням умов в таких країнах, як Афганістан, Косово, однак вони не ризикують прогнозувати збереження цієї тенденції на довгострокову перспективу. Будь-який масштабний спалах насильства або загострення соціально-економічної ситуації у нестабільних регіонах планети здатні активізувати рух біженців.
До цього слід додати об’єктивну потребу розвинутих країн у іммігрантах як через необхідність стабілізації населення, так і через потреби у відносно дешевій робочій силі, певних дефіцитних професіях та ін.
Вже сьогодні іммігранти здійснюють вагомий вплив на національну, культурну ситуацію багатьох розвинутих країн. Спалахи насильства на етнічному (релігійному) ґрунті фіксуються у Німеччині, Франції, Іспанії. Однак попереду можливі більш серйозні інциденти. За попередніми підрахунками аналітиків, тільки у Великій Британії пропорція етнічних меншин зросте з 6% у 2000 р. до 10% у 2030 р. Особливо небезпечною стає ситуація, коли «критична маса» іммігрантів зосереджується у певних регіонах. Таким чином збільшується кількість країн, які не можуть зберегти власну «недоторканість», і стають залежними від тих негативних процесів, які відбуваються у своєрідній «світовій резервації».
Слід також наголосити, що
після подій 11 вересня 2001 р. контроль над імміграцією, особливо нелегальною, та потоком біженців став пріоритетним питанням національної безпеки США та інших країн Заходу.
Загроза проникнення терористів під виглядом іммігрантів або біженців стала вкрай ймовірною. Для її запобігання залучаються численні силові структури. Так, у стратегічній воєнній доктрині Іспанії «Перегляд стратегічного поняття оборони», яка розрахована до 2015 р., зазначається, що масова нелегальна імміграція до країни являє небезпеку для національних інтересів держави, у зв’язку з чим збройні сили можуть надавати додаткову допомогу для боротьби з нею. Схожі заходи запроваджують інші держави.
Для України, яка бере активну участь у стабілізуючих, миротворчих операціях тощо, боротьба проти можливих терористичних атак являє собою не лише теоретичний інтерес. Тут можна виділити два аспекти. Перший стосується зв’язку між інтенсифікацією військової присутності за кордоном та ймовірністю здійснення терористичних актів у відповідь на це. Другий — стану фізичного та психічного здоров’я військовослужбовців, які пройшли через гарячі точки. Останньому поки що не приділяється належна увага.
Однак, згідно з останніми даними липня 2004 р. (New England Journal of Medicine), 19,5% американських військовослужбовців сухопутних військ, які були в Іраку, мають значні психічні та розумові проблеми. Якщо до їх переліку додати такі симптоми, як стан постійної тривоги, то цифра підвищиться до 27,9%. Це значно більша кількість постраждалих людей, ніж спостерігалося під час першої війни у Перській затоці та у В’єтнамі.
Таким чином військовослужбовці із захворюваннями на посттравматичнеий стресовий розлад (PTSD) матимуть серйозні проблеми у суспільстві. А взагалі людей, що страждають від PTSD, нараховується серед дорослого населення США 3—4%. Отже широкомасштабне залучення країни до миротворчих операцій може негативно позначитися на психічному та фізичному здоров’ї як американської, так і інших націй. Повною мірою це стосується й України.
Як бачимо, боротьба з негативними демографічними тенденціями та наслідками має комплексний та динамічний характер. Вона зачіпає розробку та виконання програм допомоги сім’ям, одиноким батькам, запровадження виважених освітніх проектів, піклування про охорону здоров’я та інше на національному та регіональному рівнях.
Важливе значення має відновлення духовно-національних традицій, здоровий спосіб життя, виважена, адекватна інтересам країни зовнішня політика та багато іншого.
Світовий досвід переконує: у демографії немає загальних «вічних» рецептів. Зважаючи на суттєві регіональні особливості України, можна з впевненістю говорити про необхідність запровадження диференційованих підходів щодо покращання демографічної ситуації, яка склалася. І посилювати цю роботу слід негайно.