Чому саме Сковорода став символом української філософії? Чому не ректори Києво-Могилянської академії Прокопович або Кониський? Чому, тим паче, не керівник харківського колегіуму та його начальник-єпископ, котрі ввійшли в історію тільки як сучасники та гонителі Сковороди? Справа не тільки у своєрідності життя та іміджу Григорія. (Екстравагантності в житті інших теж були.) Не лише він добре знав Біблію та філософію, інші написали значно більше від Сковороди, проповідували з кафедр ті ж Божі чесноти. Але у Григорія був справжній філософський характер: вміння жити за своїми переконаннями і воля до цього, сміливість думки і мужність вчинку, здатність приймати рішення і діяти за власною несплячою совістю, не боячись конфлікту з начальством та системою, а також настроями юрби, навіть якщо то була юрба інтелектуалів. Сковорода не прагнув до такої суєтної мети, як кар’єра, сан, становище у суспільстві. «Чесним політиком бути неважко — конкуренції майже ніякої», — сказав невідомий автор. Справжнім філософом бути ще легше, додам від себе, конкурентів не дуже багато. Хто прагнув минущих цінностей, міг досягнути їх сповна, бути по-своєму щасливим, але пішов у небуття. А Григорій Сковорода орієнтувався на вічне, нетлінне і тому залишився серед нас.
Головне у філософській спадщині Сковороди, звичайно, його життя. Життя у пошуках істини, у прагненні до справедливості, у самовдосконаленні, у сміливості духу та злагоді з собою. Бо хіба філософія може виражатись тільки у текстах? У текстах мислителя — тільки окремі ключові думки. Решта — в його житті, у вчинках. Філософія Сковороди — це його життя, а не якісь там «забавныя писульки» (його іронічна самооцінка). А от думки і вчинки, позиція філософа-нонконформіста — це універсальна цінність.
Зі Сковородою намагаються зробити те ж, що й завжди з пророками — приручити, зловити у сітку офіціозу. Але Григорій впирається. У нього не відібрати головного — його дисидентства. Тому живий Сковорода не потрібен сьогоднішнім чиновникам, в тому числі з дипломами філософів. Кам’яний Сковорода — будь ласка. Один з університетів узяв собі ім’я мислителя, поставив на подвір’ї йому пам’ятник, але духу Сковороди там нема й близько. Якби живий Григорій прийшов туди з наміром викладати філософію, йому сказали б, що тут не беруть «людей з вулиці», а єхидною посмішкою дали б зрозуміти, кого беруть і як. А якби він туди якось потрапив — вигнали б ще швидше, ніж з бурси у XVIII столітті.
У часи Сковороди для викладання філософії потрібен був духовний сан або, як мінімум, послух: дути в ту ж дудку, що й офіційне православ’я. В радянську епоху досить було вступити до КПРС, яка мала хоч якусь легальну структуру та ідеологію і бути лояльним до них. В неототалітарній системі треба бути членом неформальної партії начальника, його «сім’ї» (італійці кажуть: maffia), втім, бос любовно називає її «командою». Зрозуміло, що в умовах напівкримінальної закритості команда стає клікою, шеф — паханом, а підлеглі — інтелектуальними рабами. Незалежного Григорія в таку «сім’ю» не прийняли б, бо ні хабар, ні прислужництво для справжнього філософа неприйнятні.
Сковороду оточувала феодально-клерикальна система з формальними і неформальними зв’язками духовних та світських осіб, котрі стояли на сторожі існуючого ладу. Якщо Григорія вигнали з одного навчального закладу, то потрапити в іншій було майже неможливо: спрацьовувала кастова солідарність.
Сковороду не визнавали за життя не тільки тому, що боялись його інакодумства, а й тому, що заздрили. Григорій був більмом на оці боягузам і нікчемам. Він був живим нагадуванням про істину, добро, справедливість, а їм до цього було байдуже. Їх дратував незалежний характер Сковороди, вони заздрили силі його духу. Єретик був ближче до Христа, тоді як вони, релігійні функціонери, — до антихриста. Для самоствердження і самовиправдання їм треба було принизити його у власній свідомості. Григорій з гіркотою писав Ковалинському, що «зазнав стільки ворожнечі, зіткнувся з такими наклепами, з такою ненавистю». Але в людини, що робить зло, справжні мотиви заганяються у підсвідомість, поступаючись місцем «праведному» гніву на «відступників».
Казенне християнство ігнорувало, замовчувало Сковороду. Тоталітарна система, включаючи її теперішню форму, прагне забазікати дисидентство Сковороди пустопорожніми похвалами на його адресу, норовить хоч після смерті зробити його, всупереч його волі, «стовпом». Здавалося б, навіщо сучасним чинам від любомудрія канонізувати Сковороду, навіщо проводити ювілеї? Щоб самоствердитись у ролі «теж-філософів», та ще й єдиних (офіційних) інтерпретаторів Сковороди? Місце єпископів і дяків зайняли їхні сучасні двійники неототалітарно-мафіозної системи. Сьогоднішній псевдофілософ, — умовно назву його Каструля, продовжує стару як світ традицію: в текстах із трибуни одне, а в житті зовсім інше. Каструля — це узагальнений тип філософа-кастрата, у якого відрізані головні якості філософа справжнього — пристрасть до істини, добра і справедливості, сміливість думки і вчинку. Втім, Каструля — не тільки не конкретний персонаж, частково цей тип сидить майже в кожному, так само, як у багатьох є щось від Сковороди.
Уявімо собі, що Сковорода став би «стовпом» — ректором колегіуму, довівши єпископу свою смиренність та відданість. Для цього йому треба було б перестати бути собою.
Характерно, що всякі спроби заговорити з псевдофілософом Каструлею на тему морального вибору, позиції філософа у корумпованому неототалітарному суспільстві зустрічають з його боку шалене відторгнення. Йому дискомфортно думати про те, що може піддати сумніву насиджену позицію. Бо якщо мати волю проаналізувати її без самообману, довелось би визнати своє боягузство і духовну лінь, а то й нікчемність, але внутрішня цензура не пускає у свідомість незручні думки. Звідси — істерія, прострація.
Хтось скаже: Сковороді не вистачало мистецтва можливого, вміння балансувати, досвіду пристосування, мистецтва брехні. Це — політика. А філософія — це мистецтво істини, царство істини, мистецтво неможливого, — якогось прориву, нетрадиційного кроку, думки і вчинку.
У кожного мислителя свій шлях, свій час і своя форма дисидентства. Та він не може померти байдужим філософським олімпійцем або придворним «разносчиком» філософії. Сковорода теж починав з придворного хору, але не міг довго дути в казенну дудку, підспівуючи офіціозу. А Каструля і на схилі життя не може прокинутись до інакодумства, до критичного та діяльного сприйняття світу. Спить і інших присипляє: нічого, мовляв, вже незалежність, вже демократія, ну, пройде «первинне накопичення» — і нам якусь кістку кинуть. Або ж залишається на рівні кухонного критицизму: нічого не змінилось і не зміниться, а раз так, то чого рипатись, живи собі, як інші, та й усе.
«Світ спить і пастирі його не будять». Це вічна проблема: місія філософа. За Сковородою — будити від сплячки. Його опоненти — тодішнє духовенство і теперішні «чисті філософи» вважають, що будити — то не справа філософії, бо це значить встрявати в політику, бо якщо прокинеться, то буде бунт. У дійсності навпаки: на барикади біжать після довгої сплячки на печі. Бісмарк, говорячи, що Росія довго запрягає, зате швидко їде, забув додати: тому й віз перекидається. Сковорода говорив, що він тільки уникає сіток, а рвати їх будуть інші. Насправді він їх теж рвав: прокинутися самому і будити інших — то і є розірвати головну сітку. Для Каструлі проблема сіток не існує, є «об’єктивні обставини». «Вже можна ходити на двох ногах, а деякі все ще плазують рачки» (Каверін). Хто переносить вчинок на потім під приводом того, що ще не час, той ніколи не проснеться до дії.
З позиції обивательської та чиновницької Сократ, Сковорода та й більшість справжніх мислителів були «конфліктними», «скандальними». Природно , що люди, критично налаштовані за своєю суттю і професією, вступають у протиріччя, в конфлікт з тоталітарною системою, котра можлива і на релігійній, на атеїстичній і на кримінальній основі. Але система — це врешті-решт люди, об’єднані певною організацією. Конфліктуючи з системою — конфліктуєш з функціонерами, — носіями і охоронцями системи. До того ж, тоталітарна організація суспільства прагне кожного обивателя зробити чиновником, хоч маленьким, діє методом «опори маси». Втім, чиновники, звинувачуючи самостійну особистість у конфліктності, діють за принципом «держи злодія». Авторитарна і тоталітарна система та її функціонери самі надзвичайно агресивні стосовно своїх громадян, принижуючи їх, обмежуючи їхні права, застосовуючи проти них фізичне та моральне насильство. А особистостей, що «не ловляться», не ламаються, не гнуться, мають силу і гідність відстоювати свої права, звинувачують в конфліктності, вони, бачте, «качають права». І не тільки чиновник-конформіст, а й людина натовпу підключається до цькування незалежної особистості як «конфліктної», «ненормальної». Оскільки зашорена тоталітарна людина обмежена вузьким поняттям норми, то все, що виходить за межі встановленого системою послушництва, пристосуванства, сприймається як аномалія. Виникає своєрідний синдром — манія встановлення діагнозу «білим воронам». Прапрадід радянської каральної медицини Микола І наказав: «Чаадаєва вважати божевільним».
«Світ ловив мене, але не спіймав». Ясно, що для епітафії людина вибирає щось найважливіше. Григорій зухвало кинув своїм ворогам: я не дався вам у руки, ви мене не зламали, не приручили. Це — не хизування, а справедлива самооцінка. А ще більш, звичайно, послання нащадкам, остання воля, останнє слово Сковороди, яким він хотів докричатися до нас. Це — загорнутий в іронічну форму заклик не бути «ручним», не зраджувати своїх переконань. А Каструля ловиться на посаду, гроші, а то й на гачок без наживки. Вік багатьох каструль такий, що давно час думати про вічність, про Бога (хоча б за формулою «Бог — це совість»), очиститись від брехні, бодай перед лицем безмежності. А вони все «крутяться», пристосовуються, і — брешуть, брешуть, брешуть…
У кожного філософа повинна бути хоч одна думка, яку не соромно було б написати на могилі, думка, що відбивала б сутність особистості. А який напис на своїй могилі міг би заповісти Каструля? Хіба що: «Любов (до мудрості) приходить і відходить, а їсти хочеться завжди», «Хотів жити, тому й крутився», «Служить был рад, прислуживаться тоже»...
Сковорода був воїном істини, вчорашні каструлі — солдатами партії, а нинішні — члени команди шефа. Григорій сміливо і без церемоній відмовився увійти до тодішнього бомонду. А Каструля готовий бігти на якесь казенне шоу, куди жене його влада і начальник, — для підтримки штанів якогось «стовпа», котрого високо занесло, а злазити не хочеться.
Втім, стають модою і походи до Сковороди, — як привід для пікніка. Але по-справжньому йти до Сковороди — це підніматися до його гідності, до «хвате й вас!..» Піднятись до Сковороди — це не боятись втратити насиджене місце — на кафедрі, в кабінеті — заради істини і справедливості, якщо потрібне сміливе слово і неординарний вчинок.
Згадаймо блискучий афоризм Сковороди: «Не смешно ли, что все в пекле, а боятся, чтоб не попасть?». (Тут Григорій — предтеча радянського анекдоту: «Можеш віддати життя за нашу владу?» — «Звичайно, можу — навіщо ж мені таке життя?»).
Філософ не той, хто тільки з трибуни говорить правильні слова або пише книжки про доброчинність. Про це вже написано море книг і сказано океан слів. Філософ — це той, хто може сказати у відповідь на спроби його зловити, загнуздати, купити: «Хвате й вас, стовпів неотесаних!»