Це був один із найвидатніших людей нашого часу.
У.Черчилль
У XX столітті відома і надзвичайно загадкова особистість британського супершпигуна, бойовика, дипломата і письменника Томаса Едварда Лоуренса, або Лоуренса Аравійського, була синонімом романтичних пригод. Блискучий випускник Оксфорда, історик і археолог з науковим ступенем очолив армію бунтівних бедуїнів, ставши мозком Великого арабського повстання і його організуючою силою. Оголошене 1916 року з Мекки шерифом Хусейном, нащадком пророка Мохаммеда, Арабське повстання мало на меті здобути незалежність для арабів. Військовий і духовний лідер арабського заколоту проти турків Лоуренс був неперевершений ідеолог і тактик партизанської війни.
На жаль, його досвід і знання «спілкування» з арабами втрачені. Більш того, багато арабів сьогодні не можуть вибачити Британії і Лоуренсу той мир, що вони принесли Близькому Сходу.
Сімейні таємниці
Знаменитий герой був невисоким на зріст, кульгав, мав м’який мелодійний голос, його мова була характерною для людини з вищого світу. Легенда Лоуренса почалася ще до народження, і його сім’я зберігала власні секрети протягом двадцяти років після його смерті.
Наприкінці вісімдесятих років Х1Х століття багатий англо-ірландський сквайр — четвертий баронет Томас Чепмен з аристократичного роду нащадків Уолтера Рейлі, залишив Ірландію, своє добро, дружину, чотирьох дочок і втік з гувернанткою міс Лоуренс. Містер і місіс Лоуренс разом мали п’ять синів і зовні були такими респектабельними, начебто перебували в законному шлюбі за всіма церковними канонами. Томас Едвард Лоуренс, який згодом стане знаменитим Лоуренсом з Аравії, був їхнім другим сином. Він з’явився на світ 15 серпня 1888 року й у шкільні роки розповідав своїм однокласникам, що народився в один день з Наполеоном.
Прагнучи дати дітям гідну освіту, батьки Томаса влаштувалися в Оксфорді. Небагатослівний, цілеспрямований, незворушний, Лоуренс учився чудово. Через невисокий зріст і кульгавість він ненавидів спортивні ігри, але однокласники відзначали його залізну волю, гострий розум, ексцентричність, великодушність і прагнення подобатися. Тоді ніхто з них не визнавав у ньому майбутнього лідера. Він мало спав, мало їв, багато тренувався і прикрашав свою кімнату портретами знаменитих шевальє епохи лицарства, що вражали його своїми героїчними вчинками і кодексом честі, якому він завжди слідуватиме у своєму житті.
У 1906 році Лоуренс дізнається правду про свою сім’ю: його батьки ніколи не були одружені і він був незаконнонародженим, як і четверо його братів. Юнак пережив найглибшу кризу. Потрясіння було таке велике, що він утік з дому. Протягом півроку Лоуренс служив рядовим у Королівській артилерії, і лише брутальність і жорстокість армійської служби змусили його повернутися додому.
У 1908 році в Оксфорді Лоуренс познайомився з Девідом Хогартом, визнаним археологом і вченим по Близькому Сходу, співробітником Інтеллідженс сервіс, надзвичайно обдарованою людиною, яка кардинально вплинула на його долю. Лоуренс розпочав курс навчання в коледжі єзуїтів Оксфордського університету, що забезпечувало його становлення не лише як археолога, а й офіцера розвідки. Віддаючи данину своїм романтичним уподобанням, Лоуренс вибрав середньовічну військову архітектуру предметом наукової праці на випускних іспитах і вирушив до Франції вивчати замки хрестоносців. У цій подорожі він захворів на малярію, а під час фотозйомок і замальовок чергової фортеці був заарештований за підозрою в шпигунстві.
Оксфордський мандрівник
Темою своєї дисертації для одержання наукового ступеня Оксфордського університету Лоуренс вибрав вивчення впливу хрестових походів на європейську військову архітектуру. У 1909 році він здійснив тисячомильний похід до Сирії і Палестини. Головним ініціатором цієї ідеї був Хогарт. Вибраний ним регіон, як частина Османської імперії, був сферою стратегічних інтересів Форін офіс. Британія прагнула втримати європейські держави, насамперед Францію, Німеччину і Росію, від зближення з Близьким Сходом через побоювання втратити контроль над Єгиптом і своїми комунікаціями з Індією.
Сподіваючись, що Османська імперія неминуче розвалиться, європейські держави заздалегідь прагнули поділити її між собою. Найбільшу активність виявляли Франція і Німеччина. Німецькі інженери будували залізницю «Берлін—Багдад» для мусульман, що йшли на прощу у святі місця — Мекку і Медину. Таке сполучення між Берліном і Босфором, без сумнівів, суперечило британським інтересам і сприяло небезпечній близькості німців до Єгипту й Індії. Основне завдання Хогарта в Сирії полягало в пошуках придатного місця для розкопок на півночі країни, які б зручно приховували спостереження за перебігом будівництва залізниці і слугували б цілям самої археології. Місце, рекомендоване Хогартом, називалося Карчемиш і знаходилося в 60 милях на північ від Алеппо, саме там, де залізниця від Берліна до Багдада мала перетинати велику ріку Євфрат.
Хогарт через керівництво Коледжу єзуїтів отримав для Лоуренса від лорда Керзона, канцлера Оксфордського університету, спеціальні напучення безпечної поведінки у разі контактів з турецькою владою. Лоуренс подорожував три тижні один і дуже близько підійшов до Карчемиша, де зробив потрібні Хогарту зйомки. Він потрапив у перестрілку з кочівниками, ще десь був пограбований і жорстоко побитий, залишився без шкарпеток і фотокамери, але досягнув успіху у вивченні 36 замків, зробивши ретельні малюнки і фотографії побаченого. Дисертація принесла Лоуренсу першу нагороду Оксфорда з історії.
У 1911 році за дорученням Британського музею і як протеже Хогарта Лоуренс вирушив археологом у Карчемиш. Він показав себе як здібний організатор, водночас робота археолога приносила йому задоволення. Він започаткував традицію відзначати кожну нову археологічну знахідку пострілами з револьвера. Лоуренс потоваришував з деякими арабами, зокрема з шейхом Хамуді і місцевим 14-річним хлопчиком Дахумом, з яким спілкувався, як з молодшим братом. Ця дружба викликала чимало пліток у Карчемиші, особливо після того, як Лоуренс, який полюбляв шокувати громадську думку, не став спростовувати чутки про їхню фізичну близькість.
Вивчаючи регіони навколо Євфрату, Лоуренс серйозно захворів, мабуть, на тиф. Часті напади ознобу доводили його до нестями. Будучи все ще в поганому стані, він повернувся до Англії, взявши з собою Дахума і жалісливого шейха. Цілком можливо, Лоуренс одержав інструкції взяти їх з собою, щоб навчити їх розвідувальної справи, що не можна було зробити в Сирії.
Перший сезон у Карчемиші був вдалим, і Лоуренс продовжив розкопки як археолог. Але 1913 року після прибуття до Стамбула німецького генерала Лімана фон Сандерса непорозуміння між Британією й Османською імперією почастішали. На початку 1914 року Лоуренс під приводом наукової експедиції досліджував північну частину Сінаю на схід від Суеца. Цю підозрілу землемірну діяльність турки незабаром заборонили, але «археологи» продовжували роботу. Від Лоуренса зажадали негайно повернутися до Англії і написати археологічний звіт, щоб заспокоїти лють Стамбула. Він підготував досить великий звіт про археологічні пошуки в Карчемиші і на Сінаї, але було занадто пізно поліпшувати англо-турецькі відносини. Події у світі змінювалися так швидко, що звіт не встигли опублікувати. Туреччина вступила у війну, і Лоуренс одержав призначення до Єгипту.
Керівництво Британського музею заявляло, що жодних політичних цілей у проведенні розкопок у Карчемиші не було. Кілька гарних речей, знайдених на розкопках, музей нібито придбав. Примітно також, що Лоуренс після війни не виявляв жодного зацікавлення археологією, незважаючи на блискучі перспективи.
Заколот у пустелі
Лоуренс був захоплений ідеєю одягти військову форму якомога швидше — почуття, яке поділяло ціле покоління молодих британських патріотів. Він намагався спочатку вступити до регулярної армії, але оскільки добровольців було більш ніж досить, військове відомство відмовлялося брати чоловіків, зріст яких був менший шести футів.
Наприкінці 1914 року пішли часті запити до Лондона від єгипетського командування з проханням надіслати фахівців, які володіють арабською мовою і знають регіон. У каїрському Араб-Бюро Лоуренс провів понад рік, здебільшого допитуючи полонених, складаючи карти і звіти про політичну ситуацію в Османській імперії. При цьому він здобув репутацію невиправного нехлюя. Недбало одягнений, з довгим розпатланим волоссям, досить нахабний і цілком недисциплінований, Лоуренс поводився з викликом, що призводило до частих сварок з вищим начальством. Це був саме той період, коли молодший лейтенант Лоуренс стає відомим завдяки своїй розхристаній зовнішності і несамовитій їзді на визивно великому мотоциклі.
У середині 1915 року брати Лоуренса Білл і Франк загинули на західному фронті у Франції. Їхню загибель він пережив дуже тяжко. Лоуренс вважав, що не має права залишатися в спокійному Каїрі і домігся направлення до Месопотамії для підготовки заколоту проти турків серед жителів Басри. Правда, сам він вважав цю ідею абсурдною і був правий — вона провалилася.
Потім Лоуренс спрямував свою енергію на розроблення Арабського повстання. Британія мала великі надії на цей заколот у турецькому тилу, тому що він відповідав британській стратегії в її війні проти Туреччини і Німеччини. У той час багато інформованих європейських інтелектуалів співчували ідеї арабської незалежності, серед них був і Лоуренс. В арабів не було явного лідера, хоча окремі особистості і сім’ї мали величезний вплив, особливо шериф із Мекки Хусейн. Сім’я Хусейна — хашиміти (нинішній королівський дім у Йорданії) — стверджувала, що він є прямим нащадком Пророка Мохаммеда через його дочку Фатіму. Шериф Хусейн мав необхідний вплив на ініціацію заколоту принаймні у своєму регіоні, але не мав загальної підтримки і не був єдиним претендентом на трон арабського королівства.
Попередні кілька років британські дипломати секретно спілкувалися з Хусейном, запевняючи його в тому, що корона зі столицею в Дамаску увінчає його мрію про незалежну арабську націю. До початку 1916 року шериф і його сини, натхнені обіцянками Британії, закінчували останні приготування до повстання. Потай від Хусейна Британія в січні 1916 року уклала секретний пакт із Францією і Росією, відомий як угода Сайкса—Пікота—Сазонова. В ньому йшлося, що у разі перемоги союзників у війні вони поділять території Османської імперії між собою.
Протягом першої половини 1916 року другий син шерифа Абдулла поїхав до Каїра і таємно контактував з британцями як представник Хусейна. Спираючись на британську підтримку (було виділено 70 000 фунтів і значну кількість зброї), шериф Хусейн за розкладом почав Велике арабське повстання — зробив перший постріл з балкона свого будинку в Мецці у бік турецьких казарм. 13 червня 1916 року всі турки в Мецці, а 16 червня — в Джидді здалися. Проте Медина залишалася занадто серйозною перешкодою, аби шериф міг її подолати своїми силами.
Емір Динаміт
Армія Хусейна, що складається переважно з бедуїнів і яку очолюють його чотири сини, здобула кілька перемог. Інколи, у разі затримки з британськими поставками, повстання затихало, і Дамаск — основна й остаточна мета — все ще перебував в межах недосяжності — у 850 милях на північ. Лоуренс усвідомлював, що бедуїни керуються зовсім не такими абстрактними західними ідеалами, як національна держава. У чому вони мали потребу, так це в харизматичному лідері з незаперечним авторитетом. З чотирьох синів Хусейна лише Фейсал, який командував арабськими військами в Медині, здавався йому здатним для такої ролі.
Фейсал був високий, стрункий, у довгому білому шовковому одязі, з блідим, як маска, вродливим обличчям і чорною бородою. «Як вам подобається це місце тут, у Ваді Сафра?» — звернувся він до Лоуренса. «Гарне місце, — відповів Лоуренс, — але занадто далеко від Дамаска». Радники Фейсала скам’яніли. Ніхто з них не наважувався так зухвало розмовляти з принцом Мекки. Втім Фейсалу сподобався прибулий гість.
Повернувшись у листопаді 1916 року до Каїра, Лоуренс наполегливо переконував своє керівництво зробити ставку на Фейсала і сприяти зусиллям повсталих, допомагаючи їм зброєю і золотом, щоб пов’язати прагнення бунтівних шейхів до незалежності з основною воєнною стратегією Британії. Його начальство було здивоване такою новиною, що давала надію, і Лоуренс одержав дозвіл постійно консультувати Фейсала.
«Арабська війна велася під проводом арабів, в інтересах арабів і на території Аравії», — такими були слова Лоуренса про дворічну партизанську кампанію, в якій він служив арабам як військовий радник і Британії як офіцер зв’язку. Незважаючи на британську допомогу, справи в шерифа йшли не дуже добре, його війська зазнали хвилю поразок. Незабаром британські власті втратили будь-який інтерес до повстання, не мали зв’язку з Лоуренсом, який навесні 1917 зникнув надовго. У цей час він перебував у постійному русі між штабами військ Хусейна і вкотре прибув на зустріч із Фейсалом, щоб обговорити невдачі повстання.
Він описував у своїй книзі, як безмісячної і безвітряної ночі пробирався до штабу серед великої кількості запалених багать, навколо яких сиділи бедуїни, що їли або готували каву, чи просто спали, використовуючи для цього будь-яку вільну хвилину. Навколо бродило безліч нічийних верблюдів. Фейсал сидів у шатрі при світлі лампи... За шатром стояла гарба з сіном, але верблюд відв’язався, і головнокомандувач разом із Лоуренсом, а також лампою, опинився під сіном. Ситуація з повстанням здавалася настільки критичною, що Лоуренс вирішив, що це останні дні кампанії.
У таборі Абдулли він серйозно захворів на дизентерію і під час хвороби обдумав усю стратегію Арабського повстання. Бедуїни були вправні лише в обороні, їхня справжня сфера — це партизанська війна. За словами Лоуренса, «смерть турецьких мостів і залізниць була куди важливішою, ніж атаки на добре укріплені турецькі гарнізони». З цієї пори, крім управління потоками британської військової та фінансової допомоги, Лоуренс очолив партизанську кампанію, атакуючи залізницю Хеджаза, використовуючи динаміт для знищення ворога і паралізуючи турецькі війська, — неабиякий подвиг, з огляду на те, що його військо складалося з некерованих кочівників. Він зберігав дисципліну й організацію в арабському, а не західному стилі — просто й ефективно, і ніколи не дозволяв виклику залишатися без відповіді. Він навчив своїх людей користуватися легкою вогнепальною зброєю і виконувати прості підривні роботи. Сам він чудово маніпулював з вибухівкою, й мости, до радості бедуїнів, завжди злітали в повітря. Саме такою Лоуренс — емір Динаміт — уявляв арабську війну. Він вдягався в арабський одяг, брав участь у перестрілках, спритно ухиляючись від куль, і лікував свої рани арабськими засобами. Він був натхненним, хоча іноді й нереалістичним лідером, якого поважали араби за абсолютну зневагу до небезпеки і готовність долати не просто дискомфорт, а й усілякі нестатки. У Лоуренса був такий незаперечний авторитет, що бедуїни запрошували його вирішувати внутрішньоплемінні та сімейні суперечки. В одному шестиденному поході йому довелося одружити молодят, розлучити одне подружжя, розсудити дванадцять випадків нападів із застосуванням зброї, чотири крадіжки верблюдів, дві крадіжки майна, чотирнадцять випадків родової помсти, два пристріти й одне чаклунство. Навряд чи це нагадувало обговорення високих матерій у колі джентльменів лондонського елітного клубу. Він мав право виносити й особисто виконувати смертні вироки своїм людям, і ці фонтани крові, що виливалася з ран, і передсмертні благання про помилування стануть згодом його кошмаром.
Невеличкий, але ефективний другий фронт Лоуренса в турецькому тилу заявляв про себе то в одному місці, то в іншому, сковуючи сили ворога і паралізуючи лінію залізниці Дамаск—Медина, роблячи її непотрібною для турок, які намагалися придушити повстання. Ця тактика — «вразити і зникнути» — зруйнувала турецькі комунікації на великій відстані. До кінця війни бедуїни контролювали 100 тис. кв. км території, утримуючи 600 тисяч турок у пасивній обороні. Вони вбили і поранили близько 35 тис. турків за мінімальних власних утрат. На кожних двох мертвих арабів припадало триста мертвих турків. «Мертві були чудово прекрасними», — описував Лоуренс цей бій, уже тоді одержимий нав’язливою ідеєю смерті, її описом з подробицями, від яких холонула кров, з фотографуванням. Ці моторошні знімки він надсилав додому, і його старший брат Роберт, військовий лікар, із здивуванням цікавився, як він пояснює появу таких фотографій. «Я якось запитав його, чи відчуває він відразу через такі жахливі вчинки», — писав Джордж Бернард Шоу. Він відповів, що йому, справді, було дуже огидно.
Дамаський тріумф
Акаба — найбільш північна точка Червоного моря — стала першим значним успіхом арабських партизанських загонів. Узяття Акаби обійшлося в 200 тис. фунтів стерлінгів. Ця сума була величезною у ті часи навіть для британців, не кажучи вже про стандарти бедуїнів. Кочівники ніколи не знали розміру багатств, якими Лоуренс оплачував їхню бойову службу. Через півстоліття після його смерті уцілілі бедуїни того покоління на запитання, чи пам’ятають вони Лоуренса, відповідали, що це людина, у якої було золото. Поступово багатство змінило і зовнішність самого Лоуренса: його арабський одяг ставав дедалі вишуканішим і розкішнішим, набагато кращим, ніж у Фейсала, а головний убір вартістю п’ятдесят золотих гіней робив його вищим на зріст і був предметом заздрості британських колег. І щойно Акабу захопили, Лоуренс вирушив у небезпечну подорож через дикі і ворожі турецькі території до Суеца доповісти про це. Він викликав сенсацію в генштабі фельдмаршала Елленбі своєю несподіваною появою із Сінайської пустелі в арабському одязі. Взяття Акаби кардинально змінило дух повстання. Лоуренс зміг переконати Елленбі, що його партизанські загони зможуть допомогти йому захопити Палестину і Сирію в кампанії проти армій фон Сандерса, яку Елленбі мав намір розв’язати восени 1917 року. Фейсал прийняв цей план і як генерал-лейтенант британських збройних сил поступив під командування Едмунда Елленбі.
В Акабі на Лоуренса чекав наказ негайно вирушити до Гази. Головнокомандувач Єгипетського експедиційного корпусу Едмунд Елленбі хотів, щоб Лоуренс розділив з ним честь історичного входження до Єрусалима, через особливий статус якого було віддано наказ узяти місто без зайвого шуму. Дев’ятого грудня 1917 року вони тихо і спокійно ввійшли у Святе місто.
Падіння Єрусалима означало кульмінацію блискучої кампанії Британії проти турків. У місті всіх релігій було оголошено воєнний стан, у християнських святих місцях виставлено охорону з християн, водночас мусульмани з індійських полків охороняли мусульманські святині. Бедуїни надійно прикрили правий фланг Елленбі в Палестині і довели правдивість твердження Лоуренса: «Партизанська війна — це набагато більша наука, ніж удар багнетом».
Події в Петрограді восени 1917 року мали серйозні наслідки для Арабського повстання. Після Жовтневого перевороту Росія негайно вийшла з війни до великої радості Берліна і Стамбула. Щоб дискредитувати колишніх союзників, більшовики опублікували тексти найделікатніших секретних договорів, до яких був причетний царський уряд. Деталі угоди Сайкса—Пікота—Сазонова в грудні 1917 року з’явилися в «Известиях» і були негайно перекладені арабською мовою і передруковані турками. Шерифа Хусейна, зрозуміло, обурила явна подвійність британського уряду. Проблему вирішували прийомами найвитонченішої дипломатії. Довірливий шериф прийняв британські пояснення, ніби цю угоду ніколи не було ратифіковано, і турки використовували її як психологічну зброю для розірвання британсько-арабських відносин.
З кінця 1917 року Лоуренс став відчувати провину за непорозуміння з арабами, його ставлення до того, що відбувалося, почало змінюватися. Лоуренс писав: «Ми закликаємо їх боротися за неправду, і я не можу цього перенести».
У міру того як розвивався фінальний наступ на Дамаск, британський уряд, заплутавшись у суперечливих обіцянках французам і арабам, не кажучи вже про обіцянку Бальфура сіоністам, шукав шляхи обминути договір Сайкса—Пікота—Сазонова. Якщо британські війська окупують Дамаск, то не залишиться нічого іншого, як віддати Дамаск французам. Проте якщо буде продемонстровано, що араби взяли Дамаск і при цьому зазнали значних втрат, можна буде переконати французів прийняти ситуацію. Але щоб зробити це правдоподібним, потрібно було створити видимість змагання між британцями й арабами на останньому рубежі до Дамаска.
30 вересня 1918 року британські війська стояли в передмістях Дамаска, і деякі загони ввійшли до міста раніш за арабів з метою запобігти безладдю. Розуміючи політичні ускладнення того, що британські частини першими ввійшли до міста, Лоуренс таємно посилає бедуїнів встановити там хашимітський прапор. 1 жовтня 1918 року арабська кіннота галопом проскакала вулицями міста, після чого війська еміра Фейсала ввійшли в Дамаск. Водночас патрулі Австралійської гірської дивізії фельдмаршала Елленбі ввійшли до великого міста. Юрби радісних сирійців заповнили вулиці Дамаска. Лоуренс просувався серед кавалерії в броньованому автомобілі. Арабський наїзник підкинув вгору свій головний убір і закричав йому: «Дамаск вітає тебе!» Взяття одного з найвідоміших міст арабського світу було для майора Лоуренса подією. Вперше він відчув себе в центрі історії, яку сам створив. Це було щось на кшталт епічного хрестового походу, про який він фантазував в отроцтві, а тепер вчинив особисто.
Але реалії війни спростовували колишні ілюзії. Друзі гинули на його очах, невинні громадяни страждали від первісної дикості і жорстокості, що перевершувала його уяву. Британський офіцер-медик, прийнявши Лоуренса за араба, відповідального за мерзотності, що коїлися над живими і мертвими турками в госпіталі, дав йому ляпас. Занадто часто наражаючи своє тіло і душу на суворі іспити і досягнувши, зрештою, своїх цілей узяттям Дамаска, Лоуренс почувався втомленим і зневіреним. Він був поранений багато разів, зазнав сповна екстремального впливу голоду, клімату і хвороб, через воєнну необхідність змушено чинив жорстокості. Під час розвідки в Дераа його схопили турки, впізнали і скоїли гомосексуальне насильство. Лоуренс, який уникав простого потиску руки і відкидав будь-яку думку про секс, був ущент розбитий. Цей випадок залишив психічну травму на все життя, від якої він так і не зміг оговтатися.
І от у Дамаску загинула його надія щодо арабів саме у момент їхнього тріумфу. Елленбі дав ясно зрозуміти, що Фейсал як генерал-лейтенант британських військ повинен беззастережно прийняти протекторат Франції. Фейсал розлютився. Лоуренс відмовився приймати французькі військові нагороди і не побажав співробітничати з французьким офіцером зв’язку. Йому вдалося поставити біля влади в Сирії Фейсала, але в нього не було можливості позбутися французів. Він почував себе зрадженим і зганьбленим своїм власним урядом. Його місію було закінчено.
Зникнення еміра
Полковник Лоуренс, який прозрів і зневірився, повернувся до Англії людиною з репутацією фахівця зі Сходу серед політичних лідерів і військових, але майже не відомим широкому загалу. Незабаром, проте, громадськість дізналася про його героїчну епопею в пустелі. Томас Лоуелл, американський військовий журналіст, провів вісім днів з Лоуренсом серед арабських військ у пустелі, збираючи матеріали для своїх публікацій. Після війни Лоуелл написав кілька статей для преси і, приїхавши до Лондона, розпочав демонстрацію вкрай популярних кінолекцій «З Елленбі в Палестині і з Лоуренсом в Аравії». Кіношоу відбувалися на найкращій сцені Лондона в Ройал Опера Хауз. У цих історіях, що мали нечуваний прийом у публіки, яка вже переситилася кривавими звітами з окопів Європи, Лоуренс постав романтичною фігурою, некоронованим королем Аравії, принцом Мекки, за голову якого турками було призначено нагороду в 500 тис. доларів. Преса в США і Британії наввипередки друкувала про нього приголомшливі статті.
У той самий час, коли він сумував про свої загублені надії і карав себе за співучасть у британському зрадництві, Лоуренс раптом став національним героєм і відчув міжнародну підтримку. Він вирішив використати свою популярність, що зросла, для останнього раунду боротьби за арабську незалежність. Емір Динаміт зосередився на підготовці до наступної мирної конференції, висловлював свою думку перед високими комісіями, писав статті в «Таймі». Він вибрав для себе імідж чесної людини, що потрапила в безчесні обставини.
На церемонії нагородження в Букінгемському палаці він зайшов так далеко, що відмовився приймати нагороди з рук короля Георга V, посилаючись на негідне поводження Британії з його друзями з Аравії. Король так і залишився стояти з коробочкою з орденами в руках. Араби розцінили такий демарш поганим вчинком відносно монархії. Сам же король був заінтригований, пізніше вони зустрічалися в неофіційній обстановці, де Лоуренс розповідав йому про свою незаконнонародженість. Він надіслав королю в подарунок гвинтівку, що була з ним в Аравії і яка нині знаходиться у Військовому музеї в Лондоні. Якщо в палаці випадок з орденами і не забули, то принаймні вибачили. Вищий світ був заінтригований цим загадковим героєм війни. Лоуренс одержав запрошення на ленч до Уінстона Черчилля — так почалася їхня дружба.
Мирна конференція відкрилася в Парижі 18 січня 1919 року. Екзотична група Фейсала під проводом Лоуренса привернула загальну увагу. Проте Лоуренс недооцінив французьку міць і французьку національну гордість. Франція не відмовилася від своїх претензій на Сирію, Ліван і Палестину. Фейсал і Лоуренс боролися, сперечалися, відстоювали арабську незалежність, але безуспішно. До кінця листопада 1919 року британці залишили Сирію, і Лоуренс, розлючений і безпорадний, повернувся до Оксфорда.
У період із 1919 по 1922 р. він ділив свій час між політичними турботами на Близькому Сході і роботою над мемуарами. Він скаржився своїм друзям, що хотів би відпочити і забути Аравію й усе, що з нею пов’язано. Написання книги «Сім стовпів мудрості» — своєї власної версії про події в Аравії, стало не лише терапевтичною необхідністю, а й нав’язливим спонуканням. Усе частіше Лоуренс став удаватися до таємних самокатувань батогом — мазохістської практики грішників середньовіччя, які каялися.
Проте він не зміг цілком відійти від політики, тим більше, що ситуація в Сирії і Месопотамії різко погіршилася. На воєнному літаку Лоуренс вирушив до Каїра, начебто за паперами і документами для роботи над своєю книгою. В авіакатастрофі пілоти загинули, але Лоуренс залишився живий. У цій подорожі він зустрів Джона Філбі, батька майбутнього радянського розвідника Кіма Філбі. Джон був дослідником Аравії, прийняв іслам і став радником Ібн Сауда — іншого сеньйора пустелі. Філбі попередив, що Ібн Сауд — це сила, з якою варто рахуватися, і він може вигнати Хусейна, свого династичного суперника, з Мекки. Проте британський уряд проігнорував його застереження. Протягом наступних трьох років союзники ухвалили ще кілька угод щодо Близького Сходу, Франція одержала мандат над Сирією і Ліваном, а Британія — над Палестиною і новою створеною країною — Іраком.
Після того як британці пішли з Дамаска, опозиція і французи вигнали Фейсала із Сирії. За впливової допомоги Лоуренса Фейсала поставили королем Іраку, а його брата Абдуллу — королем іншої, також щойно створеної союзниками держави в пустелі — Йорданії. Шериф Хусейн, проте, незабаром перестав зважати на думку британської влади, і Британія покинула його напризволяще. У 1924—1925 рр. Ібн Сауд розгромив війська Хусейна і захопив мусульманські священні міста Мекку і Медину, ставши засновником Саудівської Аравії. Союзники, що поділили Близький Схід, багато що не врахували. Динаміт політичних угод, закладений союзниками в 1914—1922 рр., почав вибухати: жахлива криза з джихадом, переворотами і кривавою різаниною незабаром вибухнула в Азії і на Близькому Сході. Союзники не передбачили основного — що їхній контроль виявиться таким недовговічним.
Після нетривалого перебування на посаді радника з арабських справ міністра колоній Уінстона Черчилля Лоуренс залишає політику. Він відхилив усі пропозиції зайняти посаду в майбутньому уряді. Якби він погодився стати дипломатом, як йому пропонував Черчилль, він би міг представляти британський уряд на дуже високому рівні. З його науковим ступенем він міг би знайти роботу як викладач або археолог. За бажання зміг би стати навіть королем Аравії: його популярність серед арабів у ті роки була просто фантастичною. Замість цього він вибрав інше — зникнення. Лікування від депресії він знайшов для себе сам. Полковник у 30 років Лоуренс стає рядовим у 34 роки. У серпні 1922 року він поступає на службу в Королівські ВПС під вигаданим ім’ям Джон Росс.
Преса, що шуміла про нього з 1919 року, незабаром зашуміла про його зникнення. Через кілька тижнів рядового Джона Росса знайшов один репортер на базі у Фарнборо, і його негайно звільнили з ВПС. У березні 1923 року завдяки допомозі друзів Лоуренс поступив рядовим у Королівський танковий корпус під ім’ям Томас Шоу, яке він вибрав навмання, хоча одним із значних моментів його повоєнного життя була дружба з драматургом Бернардом Шоу, і прослужив там два роки. Весь цей час він наполегливо (аж до спроб самогубства) намагався перевестися до ВПС. У 1925 році після листа Бернарда Шоу Черчиллю він знову вступив до ВПС і з ентузіазмом продовжував працювати над своєю книгою «Сім стовпів мудрості», відмовившись від значної пенсії заради щоденного двошилінгового заробітку військового льотчика.
Його книги — результат непрощенного почуття провини, викликаного участю в Арабському повстанні. Вони пронизані інцидентами і видовищами, заповнені непересічними характерами і напруженим самопізнанням. Водночас ці книги містять винятково цінні поради з тактики і стратегії партизанського руху. У період Другої світової війни «Сім стовпів мудрості» були розіслані командирам Опору як підручник партизанської війни.
Щоб окупити витрати на видання своєї праці, Лоуренс погодився продати скорочений варіант — «Заколот у пустелі». На той час, коли книги були видані, він знаходився на якійсь військовій базі в Карачі в 10 милях від афганського кордону, далеко від слави, викликаної обома книгами.
Незабаром стали циркулювати чутки, що Лоуренс опинився поблизу Афганістану неспроста. У липні 1929 року «Нью-Йорк Сан» повідомила, що «невпізнанний в арабському одязі, але відомий кожному ватажку від Суеца до афганського кордону, колишній полковник Лоуренс продовжує своє паломництво Близьким Сходом». У статті стверджувалося, що нібито він займається укладенням договору з шахом Ірану. У грудні «Дейлі Ньюс» заявила, що Лоуренс почав вивчати мову пуштунів і готується ввійти до Афганістану.
Безпідставні чутки про його діяльність як шпигуна в Центральній Азії й участь у змові проти СРСР змусили керівництво королівських ВПС терміново перевести Лоуренса на іншу базу. Йому запропонували на вибір або віддалений регіон, або Британію. Лоуренс розумів, що занадто віддалених регіонів для нього не існує, і зажадав повернутися додому. В обстановці найсуворішої таємності він був відправлений на батьківщину, що ще більше стривожило пресу: чому цей «просто звичайний льотчик», що називає себе то Шоу, то Сміт, був відправлений до Англії з такою обачністю? І чого його відразу повезли з Плімута в Адміралтейство на ленч?
...Останні роки життя були проведені на базі ВМС у Британії. У цей період рядовий Лоуренс працював над випробуванням і поліпшенням дизайну високошвидкісних морських літаків. Якось літак, що зазнав аварію, впав у море, і всю базу підняли на рятувальні роботи. Ситуація була катастрофічною, літак із приреченим екіпажем швидко занурювався у хвилі. Серед загальної паніки Лоуренс холоднокровно взяв на себе контроль за рятувальною операцією і проникнув у потопаючий літак. Шестеро льотчиків були врятовані. З цього дня Лоуренсу доручили розробляти швидкохідні рятувальні човни.
Він був до краю захоплений швидкістю і носився на своєму мотоциклі злітною смугою серед літаків, що злітали і сідали. За останні 12 років Лоуренс змінив сім мотоциклів, один кращий за інший, і на цих мотоциклах розвивав божевільну швидкість до 108 миль на годину.
25 лютого 1935 року Лоуренс одержав офіційне повідомлення про відставку. День, якого він боявся, настав. Йому було 46 років, він добре знав, де житиме — у маленькому котеджі в Дорсеті під назвою Клоудз Хілл. Чого він не знав, так це того, що там робитиме. Через два місяці доля сама вирішила проблему його майбутнього. Вранці 13 травня 1935 року Лоуренс на своєму мотоциклі злетів на вершину пагорба і під час спроби уникнути зіткнення втратив керування. Завдяки його реакції двоє хлопців-велосипедистів врятувалися, а Лоуренс помер через шість днів.
Це була його остання насолода швидкістю і викликаний нею стан блаженства, коли все навколо стало схоже на жадану білу пустелю, де героїчна боротьба закінчилася і покара більше не здається необхідністю.