Дедалі частіше в Києві з’являється дивна фігура, яку недавно один із відомих телеоглядачів представив глядачам в іпостасі монарха України Михайла Карачевського-Волка. Я не бачив цієї передачі, і мене цікавить лише форма звертання журналіста до співрозмовника, яка визначає ставлення ведучого до цього дійства: «пане» чи «Ваша Величносте»?
Уже близько десяти років київські газети не пропускають нагоди поспілкуватися з цією особою, представляючи її Великим князем Київським, Чернігівським, Смоленським і т.ін., прямим нащадком справді Великого князя Михайла Всеволодовича Чернігівського. Пам’ятається, років п’ять тому одна газета помістила навіть родовід Михайла Карачевського-Волка. Інша опублікувала велике інтерв’ю з ним із фотографією родового герба. Були й інші газетні матеріали, що викликали здивовані запитання читачів і журналістів до Київських дворянських зборів: люди, певне, вбачали якийсь зв’язок між нами й цим «Великим князем». Потім — це телепредставлення і розповсюдження запрошень на урочисте зведення якогось громадянина чи то в графський, чи то в княжий ранг, розісланих «Його Величністю» солідним адресатам. Запрошення ці одержали навіть іноземні дипломати — від людини, котра не має підданства України...
Досі мене не дуже цікавили мандри Михайла Карачевського-Волка містами й селами України, і я з іронією ставився до проявів його манії величі. Але тепер я вирішив звернутися до спеціальної історичної літератури зі своєї бібліотеки.
У Михайла Грушевського в «Истории Украины-Руси» (т. Х) згадується «історіограф Василь Вовк-Карачевський».У Г.Мілорадовича в «Родословной книге Черниговского дворянства» (СПб, 1901 р.) написано: «Карачевський-Волк Леон Семенович, кол. асесор, чиновник для особливих доручень при Чернігівській казенній палаті... Карачевські-Волки належать до дворянства Могилівської губернії, де мали маєток з 1727 року в Чернінському повіті. Їхній нащадок Леон Семенович за маєтком у с. Кувечичах Чернігівського повіту зарахований до дворянства Чернігівської губернії з занесенням у I частину Родовідної Книги. Діти Леона Семеновича: Микола — 1859 р., Михайло — 1864 р., Федір — 1866 р., Олександр — 1867 р., Григорій — 1871 р., Марія — 1857 р. і Віра — 1873 року народження. Дворянство дане Указом Урядового Сенату №1021 від 6 вересня 1821 р.». І край! Звернімо увагу на ту обставину, що рід занесено в першу частину РК як пожалуване дворянство. Титуловане дворянство вносили в п’яту частину.
«Найясніше прізвище» не згадується в жодній із численних родовідних книг Росії, ні в Костомарова, ні в Мелетія Смотрицького, ні в капітальній праці Н.Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.», ні в М.Бичкової, ні в Є.Карновича, ні в О.Зиміна, ні у В.Модзолевського в його «Малороссийском Родословнике». Герба, опублікованого в газеті, немає в «Малороссийском Гербовнике» В.Лукомського й В.Модзолевського. Існує ще еталонна родовідна книга для аристократичних родів Європи, знаменитий «Готський Альманах». Карачевського-Волка немає і в ньому.
Карачевські (не Волки) зустрічаються в історії частіше. До них належать: четвертий син Михайла Святого Чернігівського — Мстислав, князь Карачевський і Звенигородський, його син Тіт, князь Карачевський, і онук Мстислава син Тита — Святослав, князь Карачевський. На цьому удільні (не великі!) князі Карачевські закінчуються після розділу однойменного князівства між нащадками, що стали родоначальниками інших прізвищ. (О.Зимін. «Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV и первой трети XVI вв.» і М.Бычкова «Состав класса феодалов в России XVI в.») Сини Михайла Святого Чернігівського дали історії десять княжих родів, онуки та правнуки — ще стільки ж. Але Карачевських-Волків серед них немає.
У Н.Яковенко згадується Іван, князь Карачевський — чоловік Ю.Гольшанської (середина XV ст.). З князями Карачевськими на цьому закінчили. Але дворяни Карачевські зустрічаються. Приміром, у М.Грушевського: «Родина Карачевських під час ревізії прав предложила три грамоти Витовта, сфальшовані, здається, всі за порядком, і потім, розпочавши спір з старостами, завдяки сим грамотам виграла вправу — признана була за шляхту привілегіовану... З предложених Карачевськими Витовтових документів привилей на Симяки є бесперечно фальсіфікат, а привилей на Княжу Луку, коли тепер маємо його факсіміле… треба признати таким же... Третьої тепер не маємо, але, мабуть, і вона не була липша» («Исторія...» т.V). Історик пише ще про одного Карачевського, котрий силою вигнав сусідів Лосковських із їхнього села. А також про те, що Карачевські, що встигли «вилізти на верх права земского коронного», не втрималися «і потонули серед польського загалу тої привілегіованої шляхти» (т.VI). У книжці Н.Яковенко згадується Василь Карачевський як приклад поширення на Волині титулу «пан». Не багато!
І все-таки, людина без українського громадянства, що почала вважати себе монархом України, підкоряє своєму впливу не тільки пресу, а й державних, духовних і ділових мужів, котрі, певне, вважають щастям для себе сфотографуватися з ним для якогось часопису чи побувати на театралізованих церемоніях нобілітації того чи іншого пана.
Закінчую ці дилетантські (професіоналам тут нічого робити) нотатки запитанням: якщо ці маніпуляції з титулами й орденами обгрунтовані й законні, то чому б газетам, що приклали руку до «розкручування» цієї дивної особистості, не опублікувати повний список нової української аристократії та кавалерів орденів, отриманих від пана Михайла Карачевського-Волка, із указанням заслуг цих людей перед ним (не перед державою ж!)? І чому держава дозволяє виконувати цю шляхетну місію приватній особі, котра має (судячи з газетних публікацій) лише довідку про своє українське походження, видану, за її словами, Міністерством закордонних справ Франції?