Фотографії Олександри Радченко та її рідних поруч із альбомом акварельних малюнків |
У ніч на понеділок 5 грудня 1932 року 36-літня сільська вчителька Олександра Радченко, мати трьох дочок - Еліди, 1926-го, Ніни, 1927-го і Діни, 1932 року народження - побачила віщий сон і описала його в особистому щоденнику: «Зараз близько четвертої години. Я прокинулася від страшного чи дивного сну. Була я в якомусь величезному порожньому залі зі скляним верхом і підлогою. По цій підлозі я рухала якусь скриню... потім я пішла кудись, а коли повернулася, не знайшла скрині й страшно злякалася: там були всі мої речі. Буквально все, білизна, сукні, листи... і найбільше мені шкода було щоденника. Я вигукувала вголос і скаржилася якимось людям, що я його шість років писала, шість років так шкода. Кімната порожня, величезна раптом перетворилася на якесь відкрите місце, що поросло травою. Три чоловіки копали глинисту землю, один із них розраджував мене і говорив, що він усе втратив... Я стояла над виритою ямою...»
Через 13 років, 14 грудня 1945 року, кілька зошитів-щоденників із записами про Голодомор стали причиною арешту Олександри Радченко. Її було засуджено за антирадянську агітацію на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із наступним обмеженням прав на п’ять років, із конфіскацією особистого майна.
Ці щоденники, прилучені до кримінальної справи Олександри Радченко, реабілітованої посмертно 1991 року, було розсекречено Службою безпеки України разом з іншими архівними документами радянських органів державної безпеки про Голодомор 1932-1933 р. в Україні. На сьогодні масив документів, що їх збирали співробітники Галузевого державного архіву Служби безпеки України протягом трьох років, налічує 5000 аркушів нормативно-розпорядницьких документів органів радянської держбезпеки, свідчення очевидців, матеріали кримінальних справ. Усі вони віднедавна доступні для громадськості.
Через десятки років знову побачила щоденники матері і старша дочка - Еліда Василівна Золотоверха.
- Я випадково почула по радіо, що можна ознайомитися зі щоденниками Олександри Миколаївни Радченко, які містяться в СБУ. Я була зворушена, розплакалася. Мама недарма 10 років відсиділа, і її робота не пропала марно. Вона писала правду...
Олександра Миколаївна Радченко народилася 1896 року в Охтирці Харківської губернії в родині службовця. Її батько був заступником керуючого одного з великих цукрових заводів. 1912 року О.Радченко закінчила середній спеціальний навчальний заклад і стала вчителькою російської мови. Непогано малювала. У роки Голодомору вчителювала на Харківщині в кількох селах, котрі межують із лісовим господарством, де лісником працював її чоловік.
Емоційна, художньо обдарована людина, Олександра Радченко свої життєві враження записувала у щоденник із 1926 року. Так у ньому з’явилися її роздуми про голод в Україні.
Дочка вчительки Е.Золотоверха згадує:
- Я була ще дівчинкою, але бачила, що мама дуже переживала, вона писала у щоденнику і говорила, що діти її, онуки й правнуки про той жах, який переживала Україна, мають знати.
Із щоденника Олександри Радченко:
«Вівторок 5 квітня 1932 р.
Голод - штучно створений голод - набирає кошмарного характеру. Чому викачували до зернини хліб, нікому не зрозуміло, і тепер, коли вже бачать результат такого викачування, все-таки вимагають хліб на сівбу, взагалі посівний матеріал. А коли селянин обурено вигукує, що в нього забрали весь хліб на хлібозаготівлю, йому відповідають запитанням: «А навіщо ти весь віддав, слід було мати на увазі, що сіяти чимось треба». А діти голодують, змучені, виснажені, замучені глистами, бо їдять вони буряки. І ті ось-ось закінчаться, а до врожаю ще чотири місяці. Що буде?! Злидарське життя поступово перетворює людей на брутальних, жорстоких, розгнузданих, готових на злочин істот...
Четвер 2 червня 1932 р.
Як тяжко жити, до розпачу тяжко. Взагалі, час незвичайний, не відомий в історії. Усі страждають від недоїдання або голоду. І взагалі від напівзлиденного способу життя. До всього байдужість - страшна, гнітюча...
Середа 8 червня 1932 р.
…Хліба для робітників і службовців зовсім немає в лісництвах. Усі засоби харчування витрачено на садіння й сівбу.
Неділя 30 жовтня, ніч
Місяцями не їли білого хліба, та й про чорний, тобто житній, часто нагадували не розкидати кусники, бо голодні потім сидітимемо. Ой, як огидно жити. Затіяли другу п’ятирічку. У містах страшна скрута з продуктами. Голодуватимуть люди нинішнього року. Що це буде, чи витримаємо? Чи вистачить терпіння в людей?..
Неділя 20 листопада 1932 р.
Діда, що працює у крільчатнику, «пограбували власті», як він доповів. Це означає, що забрали все, що було зі злаків та овочів. Він уже розкуркулений два роки, майже жебрак, хіба що не просить милостиню. Йому 70 років, старій років 65 і з ними на квартирі їхня дочка-каліка. І ось у них, убогих, забрали все, чим вони могли прожити до лютого. Забирають усе, лазять по скринях, навколо лемент, плач. Кричать - забирайте ж і дітей, а їх по п’ятеро у сім’ї. Все це відбувається в усіх селах та хуторах, а епідемія висипного тифу дедалі страшніша. Що ж це буде? Хто віддає розпорядження, що за комедія? Адже на конференції компартії України говорили влітку про перекоси, про те, що члени уряду пізно довідалися про це, а тепер ще гірше.
Понеділок 9 січня 1933 р.
…Провела я Лілю і їй нав’язувала вузлик (їжу). Рідкісний тепер дім, де нав’язують вузлики і ялинку влаштовують. У Харкові коїться жах голоду. Крадуть дітей і продають ковбасу з людського м’яса. Крадуть і беруть викуп, писали в газетах, що вживають заходів, але... діти все гинуть.
Четвер 23 березня
Горя я бачила людського цього дня жахливо багато. З тяжкими враженнями поверталися додому... край дороги побачили ми мертвого діда, обірваного, худого... В’їжджаючи в Бабку, ми наздоганяли хлопчика років семи, супутник мій крикнув, але хлопчик ішов хитаючись і ніби не чув, кінь наздогнав його, я крикнула, хлопчик звернув із дороги нехотя, мене тягнуло глянути в обличчя йому. І моторошне, страшне, незгладиме враження залишив вираз цього обличчя... такий вираз буває в людей, коли вони знають, що мають ось-ось скоро, скоро померти, і не хочуть смерті. Біля сільради зустріли старого з таким самим виразом, як у хлопчика. А сьогодні селянин прийшов просити роботи... хапав буряк сирий з-під лавки. Обличчя в цього чоловіка було брезкле від голоду. У неділю прийшла з повними розпачу і благання очима дружина священика... в них удома 7 чоловік».
Дочка Олександри Радченко підтверджує слова матері: «Приходили до нас у лісництво і часто просили дати щось, мама завжди підгодовувала, чим могла».
Сільська вчителька продовжує майже щодня записувати і систематизувати побачене й почуте.
«Квітень. Факти голоду.
Вже 3-тя година ночі, отже, сьогодні 27 квітня... останніми днями страшенна апатія. Що сталося, не можу зрозуміти, мабуть, увесь жах створеного голоду так позначився на моєму здоров’ї... Люди вмирають по кілька осіб на день у кожному селі, і це по всій Україні. Жінка (поденниця) розповідала, що вдома семеро дітей, вона лишила їх зовсім голодними, і що найменша, напевно, сьогодні помре. Коли вона йшла, я запитала, чи залишила вона хоч крихту хліба вмираючій дитині. «Що там дітям, тут себе підтримати б, однак діти помруть». Мене жахнула ця відповідь. Отож уже не жаль дітей.
28 квітня
У Бабці померло за 27 і 26 квітня 22 людини від голоду.
4 травня
Днів зо два чи зо три тому в Бабці судили за сівбу жита... Винесли вирок. Міліціонер скомандував підвестися. Усі підвелися, а один сидів. Наказ підвестися прозвучав ще раз, чоловік продовжував сидіти. Міліціонер підійшов, щоб штовхнути його, і зойкнув - чоловік сидів мертвий. Його два дні не ховали».
Олександра Радченко у своїх особистих нотатках намагалася зберегти атмосферу тих днів, свої міркування для себе, своїх рідних. Уже на суді, обвинувачена в антирадянській агітації, вона не зраджувала своїх переконань, наполягала на тих висновках, яких дійшла шляхом болісного осмислення подій: «Мети ставати на антирадянський шлях у мене не було. Я не вважаю, що написаний мною в 1930-33 р. щоденник має антирадянський характер тільки тому, що я тоді перебувала поза нормальною обстановкою, коли радянська влада вела політику залучення селян у колективне господарство».
Еліда Василівна, бережно гортаючи записи матері, згадує:
- Незадовго до арешту мами інформатор, підісланий у наш будинок, той, котрий прочитав і доніс про мамині щоденники, ніби випадково запросив нас у свою квартиру, коли ми проходили мимо вулицею. Там за накритим столом випивали кілька військових у формі. Один із них підвівся і раптом ударив маму, почав кричати, що ми вороги народу і треба нас убивати... Тут у будинок забіг ще один військовий і сказав, що йде їхній начальник. Ми з мамою скористалися з нагоди, вискочили і по снігу побігли до лісу. Військові на санях почали нас переслідувати і стріляти по нас. Наздогнали й поставили на коліна, ми просили не вбивати...
Під час Великої Вітчизняної війни сім’я Радченків жила на Буковині. Після визволення від фашистської окупації у травні 1944 року чоловіка О.Радченко призвали в Червону армію, повернувся на нове місце проживання сім’ї в с. Мархіївка Городоцького району Кам’янець-Подільської області (тепер -Хмельницької) 15 серпня 1945 року. Складалося враження, що хтось чекав моменту, аби діти не залишилися без догляду. Бо з обшуком прийшли через кілька днів після повернення глави сім’ї з фронту.
Згадує Е.Золотоверха:
- Мама щоденників ніколи не ховала. Добралися до скриньки, де лежали щоденники. Я п’ять-шість загальних зошитів, які лежали на столі, встигла закинути під подушку. Після арешту мами ми почали їх читати, а там стільки жахів було написано про Голодомор, що ми вирішили, що всю сім’ю розстріляють, тому ми спалили їх...
Послідовно втілюючи державну політику, спрямовану на відновлення історичної пам’яті українського народу, Служба безпеки України завершила роботу над розсекреченням і впорядкуванням документів про Голодомор 1932-1933 років, які зберігалися в Галузевому державному архіві СБУ та в архівах регіональних органів.
Частину документів того часу буде виставлено на приуроченій до днів пам’яті про трагічні події в нашій історії виставці «Голодомор. Розсекречена пам’ять», організованій Службою безпеки України в київському Українському домі: накази й директиви Державного політичного управління УСРР, документи таємного діловодства й оперативно-статистичної звітності про репресії на селі, архівні кримінальні справи жертв каральної політики комуністичного режиму, свідчення очевидців, матеріали перлюстрації чекістами листів селян, червоноармійців, представників інших прошарків населення України.
Серед них і матеріали кримінальної справи Олександри Радченко, її щоденники. Мета виставки - документально відтворити історичну правду про Голодомор 1932-1933 років, надати українській і світовій спільнотам, ученим та політикам документальні свідчення про трагедію. Відверта розмова про минуле покликана консолідувати українське суспільство і сприяти тому, щоб Верховна Рада на законодавчому рівні визнала Голодомор 1932-1933 років актом геноциду.
Із 18 серпня 2006 року колекцію документів розміщено на офіційному інтернет-сайті СБ України, де з нею можуть ознайомитися широкі кола громадськості, журналісти, наукові працівники, історики.