Аристократами не народжуються — ними стають. Це гасло французьких інтелектуалів повністю пасує стосункам України з Європейською Унією: до Європи не вступають — нею стають!
Смішно чути гасла про «рух» до Європи, особливо, коли їх проголошують люди, котрі щойно випали з потяга «Вперед до комунізму». Рух будь-куди у сторону світлого майбутнього — казочка, яку не так легко розлюбити, адже з нею пов’язане усе наше дитинство. «Якщо не вийшло з комунізмом — спробуємо з Європою: на крайній випадок, завжди є рай, отже, рухатись завжди є куди», — міркуємо своєю візантійсько-аскетичною свідомістю. Зникла ідея про безкоштовні магазини, в яких «є все», піднімемо іншу — про членство України в клубі достатку під солодкою назвою «Європейська Унія». Однак, озброївшись методами комуністичної пропаганди, до Європи «не дійти». А щоб нею стати, слід передусім пізнати «хто» Вона така, і «хто» Ми такі. Завдання непросте.
Хелоу, бон жур, здрастє, май нейм із Юкрейн
«Сон розуму породжує чудовиськ» — ця фраза Франсіско Гойї, сказана понад два століття тому, слугує доброю ілюстрацією розуміння українцями Європи та їхнього ставлення до Європейської Унії. Україна — держава, що лишень недавно прокинулася від летаргічного сну. Розум українців давно спав чи був одурманено приспаним спрощеними міфологемами в багатьох вимірах та у безлічі контекстах.
Прокинувшись у вісімдесят дев’ятому, українці ще добрий десяток літ відлежувалися після багатовікової сплячки, чекаючи доки наллється життєдайною кров’ю ослаблене столітнім бездержав’ям, знесилене голодоморами, сибірами та чорнобилями політичне тіло власної нації.
Зробивши перший виразний самостійний крок восени 2004 року, українці задекларували світові своє існування, однак ще чітко не визначили для себе самі власний його сенс та пріоритети. Інтуїтивно відчуваючи своє місце в Європейській Унії, ми однак ще неготові до належного осягання цього феномену, а отже, наші декларації про європейський вибір тактовно слухаються самою Європою як надокучливі недолугості.
Європі немає діла до нас. Окрім спеціалістів, нікого не цікавить сутність наших проблем. Українців сприймають такими, якими вони є тепер, а не такими, якими б вони були, не зазнавши усього, що зазнати довелося. Слід щиро визнати, що нині слово «українець» для Європи тхне. Тхне чорноробами, прохачами соціальної допомоги, скаржниками на релігійні утиски, крадіями в супермаркетах, підтиральницями сідниць літніх сеньйорів. Це прикро і принизливо, але, якщо «з корабля — на бал», інакше не буває. Це як «з грязі — в князі» або коли «амбіції не відповідають амуніціям».
Провівши кількахвилинні процедури загальної гігієни, що в культурному сенсі полягає передусім у самоповазі без самомилування, відкритості без наївності та прагматизму без хитрування, Україна може розраховувати на те, щоб посісти гідне місце в Європі. Взаємне зближення європейців та українців — це довгий шлях від «чужого» до «свого», від «іншого» до «нашого». Шлях, що вже тепер відбувається у міріадах сфер повсякдення. Належне осмислення цього шляху може стати компасом чи дорожньою картою у взаємопошуках та взаємоосяганнях Європи та України.
Європа українцями сприймається у трьох основних ракурсах. Часто наявність одного погляду на Європу не скасовує існування двох інших, але лише притупляє їхню присутність. До органічно притаманних українцям стереотипів про Європу належить її демонізація, ідолізація та прагматизація.
Демонізація
Перший був зумовлений духовними та інтелектуальними впливами на український суспільно-політичний контекст московського (а на тих, в свою чергу, монголо-татарського) бачення в Європі ворога. Цей стереотип знайшов в Україні добрий ґрунт, оскільки візантійська духовність Русі завжди тяжіла до пошуку зовнішніх ворогів, котрими пояснювалися внутрішні негаразди, до того ж соціальні та релігійні конфлікти українців з «польськістю», «угорськістю» чи «румунськістю» легко було перетворити на конфлікт з «європейськістю», і спонукати їх до відновлення неіснуючої єдності з північно-братським сусідом.
Саме цей стереотип було взято на озброєння більшовицькими ідеологами, і вдало розвинуто його згодом. У маніхейській (двополюсній, з автономною силою двох начал — Добра і Зла) свідомості імперського православізму, що культивувався на українських землях після згасання інтелектуальних та духовних центрів Європейської України — Києво-Могилянської та Острозької академій, місце «Сатани, котрий бореться із силами Добра», зайняв «Захід, котрий експлуатує трудящих і змагає за війну в цілому світі».
Даний міф-шаблон часто стосується також двох інших «ворогів Добра»: США та глобалізації. Геббельсівська доступність даного міфу сприяє його універсалізації. І якщо в Україні він втрачає свою об’єктивну вагу, скочуючись на політичний маргінес, то у багатьох куточках світу його апробація та серійний випуск йдуть на повних парах.
Ідолізація
З відкриттям кордонів, з падінням мурів поміж світами, українці на власні очі пересвідчилися, що міфи про Європу як про ворога були лише інструментами імперської пропаганди. Однак «побачити» — це не завжди «вірно класифікувати». «Якщо Європа не є Злом, — міркували ми, — вона, отже, є Добром!»
Українці переклали логіку функціонування європейської демократії на власну біполярну мову Добра і Зла, і сформували у власній уяві новий міф про Європу як благодійницю. Слухняно киваючи головою на кожне почуте «звідти» слово, ми готові віками вчитися, аби лише отримати таку жадану для нашої свідомості обіцянку: членство в ЄУ. Нехай навіть не зараз, не ми — так хоч наші діти будуть справжніми європейцями, а ми зробимо усе, щоб пришвидшити це.
Прагматизація
Рух до Європи — це осучаснений міф про рух до комунізму, хибний за своєю суттю. Лише осягнувши, що членство в Європейській Унії є не нагородою, але зручним способом спільного існування ідейно єдиних, культурно близьких та економічно споріднених націй, Україна зможе розраховувати на своє прийняття Європою.
Рух в Європу розпочнеться тоді, коли прийде усвідомлення про відсутність необхідності у даному русі. Йдеться про пошук самодостатності. Істинна незалежність України настане із появою в її громадян впевненості у власній цінності. Європейськість — не патент, а Європейська Унія — не патентне відомство. Українці самі мусять віднайти в собі віками приспану європейськість, згадати про дух свободи, що культивувався на ментальному рівні всією нацією, і яскраво виявився у феномені козацтва.
Зрештою, українці володіють ще одним інтелектуальним скарбом, не усвідомлюючи його ваги: йдеться про гіркий досвід нації, що багатомільйонною людською ціною пережила два злочинні режими: сталінізм та гітлеризм. Що нас не ламає — те гартує. В особі України Європа має унікальну можливість для колективного пізнання власноруч створених мутантів: комунізму та фашизму. І позиція України у даному вічному питанні цінуватиметься по-особливому, однак цю позицію спершу потрібно мати! А для цього слід знати «що», «ким» і «як» в Європі говориться, а отже, потрібне пізнання замість моралізаторства, дискусія замість сварки, осмислена динаміка замість хаотичної паніки, радість життя замість радості мрій: такою і є наша Європа, такою і є наша Україна.