UA / RU
Підтримати ZN.ua

ДЕРЖАВНИЙ ЛАБІРИНТ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЧИ ЗНАЙДЕМО ВИХІД?

…Усі ми в золоті і голі. Тарас Шевченко Світовий контекст Сьогодні, на початку ХХІ століття, в умо...

Автор: Микола Дробноход

…Усі ми в золоті

і голі.

Тарас Шевченко

Світовий контекст

Сьогодні, на початку ХХІ століття, в умовах загострення світової кризи суспільного розвитку інтелектуальна еліта серйозно переймається пошуками ефективної моделі життєствердного поступу людства в майбутнє.

Безумовно, в цих пошуках є певні позитиви, але стає дедалі очевидніше, що без аналізу зв’язку суспільного прогресу, зокрема економічного зростання, з наявністю й особливостями використання національного природно-ресурсного потенціалу розробка аналітичних і прогностичних моделей майбутнього — справа безперспективна. З історичного досвіду відомо, що втрата суспільством контролю над своїм природним середовищем і природними ресурсами ставала головною причиною занепаду, а то й зникнення окремих держав чи навіть цивілізацій.

З цього погляду, всі моделі доіндустріального, індустріального та постіндустріального розвитку, в тому числі й інформаційного, є тупиковими. Адже вони ставлять за мету економічне зростання без обмежень і за будь-яку ціну, не особливо задумуючись над тим, до чого це може призвести, що залишиться наступним поколінням. При цьому, на жаль, постійно спрацьовує, і чим далі, то більше, внутрішній поклик людини, за словами М. Бердяєва, шукати не сенсу життя, а життєвих благ. За такої спрямованості розвитку принципово неможливо належним чином захистити довкілля і зберегти природні ресурси від фактично запрограмованого руйнівного техногенного тиску.

Отож, сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і розвитку, людство створило реальну загрозу своєму існуванню. Спроб розв’язати економічні проблеми через розробку і впровадження екологічно чистих ресурсо- та енергозберігаючих технологій виявляється достатньо лише для того, щоб загальмувати негативні процеси в навколишньому середовищі, але їх недостатньо, аби зупинити ці процеси. У глобальному масштабі і на місцевому рівні неухильно погіршується стан довкілля, виснажуються природні ресурси, зростає бідність, деградують усі сфери суспільного життя, і, що найнебезпечніше, людство втрачає моральні та духовні цінності.

Ось чому на увагу і всебічну підтримку заслуговує сьогодні модель суспільства стійкого (екологічно безпечного) розвитку, основні принципи якого сформульовано на Світовому саміті, що відбувся в Ріо-де-Жанейро в 1992 році, та підтримано світовими самітами 1997 року в Нью-Йорку і 2002 року в Йоганнесбурзі.

За визначенням Світової комісії з навколишнього середовища та розвитку, стійкий (сталий) розвиток — це такий розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління і не призводить до втрати майбутніми поколіннями можливості забезпечити свої власні потреби. Реалізація моделі стійкого розвитку передбачає перехід від парадигми захисту (охорони) природи до парадигми підпорядкування соціально-економічного розвитку вимозі дотримуватися законів природи, розуміти і сприймати вимоги та обмеження, що визначаються цими законами в усіх сферах діяльності людства.

Перехід на засади стійкого розвитку потребує перегляду стереотипної орієнтації на сучасні показники економічного зростання. Ці показники знецінюються збитками внаслідок деградації навколишнього середовища та неефективного використання природних ресурсів.

Ідеологія стійкого розвитку спрямована на забезпечення гідної якості життя людини, яка визначається рівнем матеріального достатку, якістю довкілля та станом соціальної впорядкованості суспільства.

Упровадження принципів стійкого розвитку потребує формування нового світогляду, насамперед тієї його складової, що ранжує стосунки людини з навколишнім середовищем. У стислі терміни цього досягти нереально.

Саміт Ріо-92 вселив людству надії на виживання, реалізацію гуманістичної ідеології розвитку, творення у світі в цілому та кожній країні зокрема справедливого й заможного життя через утвердження в суспільстві демократії, подолання злиднів і несправедливості, насильства, призупинення тотального нищення довкілля і природних ресурсів тощо. Але 10 років, що минули відтоді, практично нічого не залишили від ейфорії щодо можливостей людської цивілізації. Маємо подальше поглиблення економічної, соціальної й екологічної кризи, моральної та духовної деградації людства. На жаль, людство поки що не знайшло в собі сили бодай зупинити негативні явища і процеси, що ставлять під реальну загрозу саме життя.

До того ж проблему стійкого розвитку миттєво осідлали світові фінансово-олігархічні кола. Значною мірою вони змогли скерувати цю проблему в потрібне їм русло опанування світом, що нині форсовано здійснюється за американськими рецептами, у тому числі з застосуванням сили. Саме це сьогодні на практиці демонструє американський президент Дж. Буш. І головне тут — не відстоювання прав людини, не прагнення допомогти бідним і знедоленим або перехід світової цивілізації до стійкого розвитку. Ідеться про жорстку і непримиренну боротьбу США за володіння світовими ресурсами, проблема яких у світі невпинно загострюється, а еколого-ресурсна безпека постає як провідна складова національної безпеки кожної держави. З цією метою американською доктриною передбачається за всяку ціну, в тому числі і шляхом війни, зробити лояльними до США переважну більшість країн та народів. Наразі це спіткало Афганістан, Венесуелу, Ірак. Десь далі, мабуть, стоїть і Україна, що має один із найбільших у світі природно-ресурсних потенціалів і сприятливе геополітичне розташування.

А тим часом глобалізована економіка руйнує національні економіки й виробництва у країнах, що не належать до кола обраних. Різними способами нейтралізуються програми, які побудовані виключно на захисті національних інтересів. Стало цілком очевидно, що світова фінансова олігархія ніколи не перейматиметься стійким розвитком, а лише намагатиметься вичавити з «усіх» якомога більше. Симптоматичним і тривожним для України має бути те, що Росія фактично приєдналася до нових реформаторів світового порядку.

Але у світі виразно наростає потужний супротив означеним небезпечним тенденціям, формується мисляча опозиція, яка концентрується довкола Міжнародного інституту Шиллера, групи інтелектуалів Ліндона Ларуша та ін. На це зорієнтований рух антиглобалістів. Окремі країни обирають свої незалежні шляхи розвитку й трансформації і демонструють при цьому колосальні успіхи. Так, Китай, покладаючись лише на національні інтереси і політичну волю, швидкими темпами перетворюється на високотехнологічну державу. Схожі процеси відбуваються в Індії.

Отже, стійкий розвиток — це не панацея, що може швидко і назавжди вилікувати хвороби суспільства, а нагальна потреба цілеспрямованих дій в усіх сферах суспільного життя заради виживання людства на планеті Земля. Стійкий розвиток слід розглядати здебільшого як напрям, рухаючись у якому, можна мінімізувати протиріччя, що так гостро сьогодні постали в системі людина — природа.

На цей шлях має стати й Україна.

Українські реалії

У контексті загальносвітових тенденцій сьогодні перед Україною постає нагальне завдання пошуку власної життєдайної стратегії розвитку в ХХІ столітті. Зволікання з вирішенням цього завдання — реальна загроза незворотних деградаційних процесів в українському суспільстві і довкіллі, що врешті-решт призведе до втрати Україною не лише економічної, а й політичної незалежності.

Україну сьогодні поглинула глибока системна криза в усіх сферах життєдіяльності: політичній, економічній, соціальній, екологічній, духовній. На жаль, наша держава далека навіть від того, щоб використати розробки, напрацьовані світовою громадськістю. За 10 років після світового саміту «Ріо-92» в Україні не спромоглися затвердити бодай концептуальних засад стійкого розвитку.

Попри галасливі запевнення можновладців про райдужні зміни в економіці, реально в Україні рік у рік відбувається зниження як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. Сьогодні ВВП на душу населення в Україні становить 600 дол. Це в 4 рази менше, ніж у Росії. В Німеччині цей показник становить 25 тис. дол., у Польщі — 4,5 тис., в Болгарії — 1,55 тис. За даними нашої офіційної статистики, за 10 років, починаючи з 1991, виробництво електроенергії зменшилося в 1,7 разу, сталі — майже вдвічі, металорізальних верстатів — у 26 разів, екскаваторів — у 55 разів, тракторів — у 20 разів, мінеральних добрив — удвічі, паперу — учетверо, холодильників — у 2,2, пральних машин у 6,5, радіоприймальних пристроїв — у 28, бавовняних тканин — у 21, тканин з вовни — в 5, взуття — майже у 20, легкових автомобілів — у 6, видобування нафти — в 1,5 разу, вугілля — вдвічі, газу — в 1,5 разу.

Виробництво сільськогосподарської продукції за цей час зменшилося вдвічі. Безвідповідальною державною політикою в аграрному секторі село сьогодні практично розчавлене і віддане на поталу, а за станом соціально-виробничих відносин відкинуте майже на 100 років назад. Розпаювання землі, що здійснюється на селі, — це певний аналог уже майже забутого поділу державного майна.

Означені явища в промисловому і аграрному секторах економіки супроводжуються падінням зниженням купівельної спроможності переважної більшості громадян та зростанням бідності. Сьогодні кожна середня українська людина споживає продуктів харчування (м’ясо, молоко, овочі, фрукти тощо) в 1,5 — 4 рази менше від раціональної норми. Що тоді можна говорити про бідних людей, яких в Україні, лише за офіційними даними, налічується понад 13 млн. Реально за межею бідності в Україні проживає 80% людей.

Поруч із жахливою екологічною ситуацією, бідність вкрай негативно позначається на стані здоров’я людей. Ось і маємо, що наша українська спільнота недолічується приблизно 400 тис. осіб щорічно.

Але найстрашніше серед усього цього негативу для України — деградація суспільної моралі, очевидні прояви якої стали характерними для вищого керівництва, що зумовило прихід до влади злочинних олігархічних кланів та скочування України до найбільш корумпованих країн світу.

Деградує при цьому і суспільство в цілому. Безробіття (з урахуванням прихованого) сягає понад 40%. Мільйони українців сьогодні поневіряються світами у пошуках хоч якогось заробітку.

За таких умов замість становлення і розвитку науки та освіти маємо системний їх занепад. Усі заходи Міністерства освіти і науки реформаційного спрямування (нова освітня доктрина, дванадцятирічна школа, дванадцятибальна система оцінювання знань, футболізація, комп’ютеризація тощо) за нинішнього становища в України виявилися неповними і неспроможними переламати стан в освітній галузі до ліпшого.

Не кращий стан справ і в національній науковій сфері, де ніяких реформувань не відбувається, а йде процес самочинного занепаду. Чисельність науковців за останні 10 років зменшилася більш ніж удвічі, а фінансування — вдесятеро. Для багатьох учених наукова діяльність перетворилась на хобі. Приховане безробіття в науці сягає 90 %.

Близько 6 тис. українських докторів і кандидатів наук емігрувало за кордон, зокрема до США, Росії, Ізраїлю, Німеччини. До цього треба додати понад 90 тисяч фахівців з вищою освітою, які щорічно виїжджають за межі України на заробітки.

Відповідно зменшилась кількість публікацій українських вчених, патентів, звузилася наукова тематика, практично не впроваджуються інноваційні проекти, посилюється технологічне відставання національних галузей і виробництв. Закуплені ліцензії в останні п’ять—шість років використовують лише 0,1—0,2% вітчизняних підприємств, що майже не позначається на стані нашої економіки. Мізерні суми виділяються з державного бюджету на фінансування науки (0,3% ВВП). Практикою перевірено: якщо на науку виділяється менше 2% ВВП, то починаються руйнівні процеси не лише в науці, а й в економіці, і в суспільстві загалом. За розрахунками відомого економіста В. Рогового, щоб поліпшити стан національної економіки, необхідний мінімальний обсяг інвестицій має становити понад 40 млрд. дол.

Отож, декларовані владою високі показники економічного зростання — це лише міф. Прибутки з неефективної ресурсо- та енерговитратної, наскрізь тінізованої економіки дістаються олігархічним угрупованням. До того ж ці прибутки, як правило, не інвестуються в розвиток національної економіки, а переводяться за кордон, де працюють на розвиток інших країн. Саме так Україна безповоротно позбулася понад 40 млрд. доларів.

Як наслідок Україна перебуває у другій сотні серед країн світу за індексом людського розвитку (враховується доход на душу населення, тривалість життя та рівень освіти) і посідає 53-тє місце з 53 (що є в моніторингу) за конкурентоспроможністю виробленої продукції. За останніми моніторинговими дослідженнями Інституту соціології НАН України, понад 85% населення України оцінюють її економічний стан як дуже поганий.

У рамках модернізації українського суспільства тип розвитку міг бути різним: еволюційним, доганяючим, випереджальним. Україна, як, зрештою, і всі країни СНД, обрали традиційно властивий Росії доганяючий, а не еволюційний шлях розвитку. Шлях доганяючого розвитку не новий. У повоєнні часи в цей процес включалися переможені Німеччина і Японія. Щодо Росії, то вона ніколи не вибувала з доганяючого процесу, починаючи з часів великої реформи 1861 року.

І ось тепер окремі українські політики, критично осмисливши невдалий історичний досвід таких перегонів, пропонують перестати наздоганяти, а зосередитися на максимі — «випереджати, не наздоганяючи».

Схема проста, і, можливо, тому дехто вважає її геніальною. Більше того, секретар Ради національної безпеки України Є.Марчук вважає, що це «єдина альтернатива відставанню України у світових «перегонах на виживання…».

Передбачається, що в Україні створюються спеціальні соціально-економічні зони (соціополіси на зразок офшорів) на основі концентрації там капіталу, науково-технічного потенціалу і послаблення впливу на них держави. В цих зонах на основі проривних технологій має реалізуватися модель випереджального розвитку, сформуватися високий рівень добробуту і якості життя населення. Такі зони, утворюючи регіональну мозаїку, мали б тенденцію до злиття і перетворення на зону суцільного українського добробуту. Але це лише проект-пропозиція, і сподіватимемося, що він не буде повною мірою здійснений. Адже з нього випливають досить прозорі аналогії з практикою та результатами побудови комунізму в окремо взятому місті, районі чи області. Проект відкриває велику ймовірність соціального розшарування суспільства і дестабілізації геополітичного середовища, а зрештою — і руйнування України як соборної держави.

Безперечно, повільнішим, зате надійнішим для України мав би бути еволюційний шлях розвитку, який здійснюється, виходячи з власних інтересів і реальних можливостей суспільства реалізувати ці потреби. Як засвідчує трансформаційний досвід скандинавських країн і Китаю, рух цим шляхом дозволяє мінімізувати негативні зовнішні впливи і максимально задіяти всі складові національного капіталу, насамперед людський та природно-ресурсний потенціал, чого не можна сказати про інші моделі розвитку.

На жаль, еволюційного розвитку в Україні не сталося. А всі вихідні основи для цього, що були наявні в Україні ще десять років тому, зруйновані «до основанья». Проте хоч би який шлях розвитку вибрала Україна, успіху можна досягти лише за умови, що запропоноване буде схвально сприйняте на всіх «поверхах» українського соціуму. Аби це сталося, потрібно мати всебічно обґрунтовану реальну програму (не гасла) соціально-економічного розвитку на тепер і віддалену перспективу, а також міцну політичну волю її виконати.

На жаль, усі елементи суспільного прориву (реальна програма, її сприйняття і підтримка суспільством, політична воля) в Україні тим часом відсутні. Впродовж багатьох років суспільно-політична дискусія триває переважно у фазі з’ясування «хто винен» (уряд, президент, демократи, олігархи, космополіти і т. д.), менше — «хто виведе», і майже ніколи предметно не обговорюється «що робити».

За всі роки незалежності ні Президент, ні Верховна Рада, ні уряд жодного разу не звернулися до народу з мобілізуючою програмою. Натомість вищі посадові особи постійно демонструють народові слабкість і хитання, а Президент і його оточення ніяк не можуть з’ясувати, яку державу будуємо. У сфері зовнішньої політики демонструються трюки багатовекторності, від яких Україна лише програє і втрачає.

Розбудова України впродовж усіх років незалежності скидається на непосильні потуги розв’язати одне математичне рівняння з багатьма невідомими. В Україні це роблять можновладці, які виховані на радянських цінностях і не комплексують з приводу своєї некомпетентності, щораз випробовують себе в різних кріслах, подекуди займаючи їх декілька разів і, що найважливіше, не випадаючи з владної «обойми», попри всі нездатності та хиби, аж до криміналу. Це створює в Україні тупикову ситуацію, в якій панує випадковість, безсистемність та хаотичність дій. Така собі каламутна вода, де людям з «обойми» вдається ловити «золоту рибку».

Саме на тлі такої ситуації українські провладні економісти-політики в пошуках моделі розвитку шарахаються від шокової терапії на початку «процесу» до нинішньої ідеї «випередити, не наздоганяючи».

Все це разом з корупцією, непатріотизмом, неморальністю влади безмежно деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом та владою.

За таких обставин лише конкретні справи, чесно задумані і в зазначені терміни виконані, можуть об’єднати всі поверхи українського суспільства і пробудити в ньому джерела національного, соціального та історичного оптимізму. Чесність намірів і справедливість у суспільних відносинах мають стати пріоритетом в Українській державі. Це те єдине, на що могла б спертися нова, нічим не скомпрометована влада.

Самоповага нації досягається не гаслами, псевдопатріотичною тарабарщиною про свою древність, розумність та працьовитість, а згодою всього народу, в тому числі й людей при владі, на певних відтинках своєї історії піти на самопожертву і самообмеження в ім’я майбутнього, але для всіх бажаного, зрозумілого і, що дуже важливо, справедливого.

Народи, суспільна мораль яких традиційно перебуває на належному рівні, при здійсненні своїх трансформаційних програм до найважливіших завдань і принципів завжди зараховували соціальну справедливість, недопущення нечесного накопичення капіталу, розшарування суспільства за майновою ознакою. Так, у повоєнній Японії, яка свого часу обрала курс на реальний соціально-економічний розвиток, було створено спеціальне міністерство, що пильнувало за створенням чесного розвиненого внутрішнього ринку, без дикого збагачення.

У Німеччині також були прийняті обов’язкові для всіх — від сантехніка до канцлера Аденауера — правила і норми поведінки, обмежувалися споживацькі інстинкти й нечесне збагачення, не допускалось шахрайство в соціальній та економічній сферах. Ці обмеження були послаблені (але не зняті повністю) лише тоді, коли держава задіяла всі механізми внутрішнього ринку, порядного життя, справедливого збагачення, а саме суспільство у визначений термін досягло заявленої мети — реалізувало модель доганяючого розвитку.

У нас диспропорція між наростанням злиденності більшості і збагаченням меншості, попри всі програми боротьби з бідністю, поглиблюватиметься до критичної межі, за якою вихід із тупикової ситуації шукатиме сам народ. Таке вже не раз траплялося в нашій історії, бо коли націю загнати в глухий кут, вона вибухає. ЇЇ поведінка стає хаотичною і деструктивною. Це добре розуміють олігархи-крадії в Україні (вони ж часто і законотворці), бо інакше навіщо б їм запасатися подвійним громадянством і заморськими паспортами та ховати гроші в зарубіжних банках. Але цього, схоже, не розуміють ті політики, у тому числі й з-поміж націонал-патріотів, які вважають, що справа не зрушить із місця доти, доки сам народ не прозріє і свідомо не почне захищати свої власні і національні інтереси. Запитується, з якого це дива народ, зашорений проблемами свого щоденного виживання, має стати водночас і свідомим, і активним?

Українська перспектива

Отже, як і 10 чи 12 років тому, питання трансформаційної моделі України залишається відкритим, а базові поняття (держава, нація і т. ін) — нез’ясованими. Але, поза сумнівом, попри всі перешкоди і потрясіння, Україна все ще має реальну перспективу стати державою вільною, незалежною, національною, демократичною, безкласовою (в якій відсутня експлуатація) і розвиватися на засадах стійкого розвитку. Ці засади мають однакову силу і значення для будь- якої моделі — еволюційної, доганяючої, випереджальної чи якоїсь іншої.

Мета переходу України до стійкого екологічного безпечного розвитку полягає в тому, щоб забезпечити високу якість життя нинішнього і майбутніх поколінь українського народу на основі збалансованого розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, збереження екологічно сприятливого навколишнього середовища і раціонального використання та відтворення природних ресурсів.

Аби зреалізувати ідею переходу України на засади стійкого розвитку, треба спочатку подолати наявні перешкоди. Тут доречно нагадати золоте організаційне правило відомого праксеолога Т. Котарбінського, яке констатує, що кожна добра справа, що затівається в межах порочної системи, рано чи пізно нейтралізується цією системою. Усі дотеперішні невдалі спроби побудувати справедливу, демократичну, правову, економічно розвинену, соціально орієнтовану Українську державу є очевидним свідченням дії цього правила.

Майбутнє України — у відкритості, але з обов’язковим застосуванням методів та механізмів захисту економічного суверенітету, вітчизняного виробника й цінностей національної культури.

У суспільстві вже визріло й остаточно утвердилось переконання, що першопричиною всіх наших негараздів є влада, а також хибний політичний курс, який вона здійснює. Дедалі очевиднішим стає переконання, що в рамках існуючої системи влади і, що дуже важливо, її конкретних персоналій будь-які позитивні зрушення в суспільстві неможливі.

Навіть мови не може бути про позитивні зрушення в соціально-економічній сфері України, поки тут пануватиме корупція й організована злочинність, за якими рівних нам у світі небагато. За розрахунками президента Центру ринкових реформ В. Ланового, українські чиновники завдяки корупції щорічно привласнюють 80—90 млрд. грн. Через корупцію нас не поважають за кордоном, накладаючи різноманітні міжнародні санкції, судять прем’єр-міністра, хоча й колишнього, у Сполучених Штатах Америки, Інтерпол арештовує народних депутатів. У державі процвітає тіньова економіка, освіта і охорона здоров’я стали в той чи інший спосіб практично повністю платними, а отже й недоступними для збіднілих (а таких більшість) верств населення. Здійснюється тотальне пограбування і нищення села, видушуються останні соки з застарілої ресурсо- й енерговитратної економіки.

Природні ресурси України мають належати всьому українському народові як матеріальна основа його існування. Кожна людина повинна мати право не тільки на життя, а й на блага природи. І це останнє треба було б закріпити конституційно. Незалежно від форми власності, природні ресурси слід використовувати з урахуванням потреб нинішнього і майбутнього поколінь. Природні ресурси є засобом розвитку продуктивних сил і водночас — екологічним фактором життєдіяльності суспільства. Тому необхідно домогтися екологічно доцільного їх використання через структурну перебудову господарства та подолання дисбалансу розвитку.

Головною метою економічних реформувань має стати заміна існуючої економічної моделі економічного зростання «за будь-яку ціну» соціально орієнтованою моделлю стійкого розвитку, в якій пріоритетом є якість життя людини (добробут людини і благополуччя природи). Головний напрям цього переходу — зміна структури національної економіки відповідно до можливостей національного капіталу, насамперед людського, всебічне сприяння розвитку внутрішнього ринку і захисту національного виробника, мінімізація екологічних втрат у суспільному виробництві й відчутне зниження питомих витрат енергії та природних ресурсів на одиницю ВВП, дотримання науково обґрунтованих граничних параметрів розвитку соціально-економічної сфери, перевищення яких може призвести до незворотних змін у довкіллі чи неефективного використання природних ресурсів. У здійсненні цілеспрямованих змін у соціальній, економічній та екологічній сферах провідна роль має належати державі.

Перехід України до стійкого розвитку можливий за умови забезпечення відповідного розвитку всіх її регіонів (а не окремих анклавів-соціополісів). Програми переходу до стійкого розвитку кожного регіону інтегруються в загальну державну політику. При цьому першочергове завдання регіональної політики — забезпечення збалансованого розвитку регіонів та мегаполісів як єдиного державного організму на основі збереження структурних біорегіональних особливостей, природно-ресурсного потенціалу, господарчо-екологічної ємності та геополітичної ролі.

Новий адміністративний устрій мав би закріпити такий статус України, який би спирався на природно-історичні особливості регіонів, протидіяв федералізації та унеможливлював втрату державою соборності. Цього неможливо досягнути без розуміння суті взаємодії різних системно-інформаційних полів, які утворюють цілісність геополітичного середовища держави і визначають міру самодостатності чи залежності регіону, рівень його трансферності і соціальної консолідованості.

Системними елементами відкритого суспільства, до якого прагне Україна, є правова держава, ринкове господарство і громадянське суспільство з консолідованою українською нацією, якої, на жаль, ще немає, в основі.

Особливого значення в період переходу до стійкого розвитку набуває вирішення питання збереження й інтенсивного нарощування людського капіталу, що є сукупністю знань, умінь, навичок людини разом з духовними та культурними цінностями.

Лише завдяки високому людському капіталу, який в умовах інформаційного суспільства стає провідною продуктивною силою, можна досягти реальних зрушень і зростання в національній економіці. За свідченням американських учених, 70% багатства США створюється завдяки людському капіталу.

Усі трансформаційні процеси в суспільстві — це справа не одного року, проте вони не повинні перетворюватися на довгобуд.

На першому етапі має бути адекватно оцінено реальний стан речей у суспільстві, розв’язано гострі екологічні, економічні та соціальні проблеми, які перешкоджають стійкому розвиткові, визначено інформаційні та контролюючі показники розвитку, створено сприятливі умови для інвестицій. Слід зупинити деградаційні процеси і тенденції в суспільстві й природі, здійснити комплексне оздоровлення природного середовища і природних ресурсів, подолати бідність як соціальне явище, забезпечити створення повноцінного внутрішнього ринку, домогтися єдності влади і народу. Необхідно розробити й упровадити в життя новітню освітньо-виховну парадигму, систему науки та технологій відповідно до принципів і завдань стійкого розвитку. Вирішення завдань першого етапу потребує відповідної структурної та кадрової перебудови системи державного управління.

На другому етапі мають здійснюватися системні (структурні і функціональні) перетворення в економіці, екологізуватися суспільно-економічні відносини, технологічно оновлюватися виробництво, мінімізуватися витрати ресурсів та енергії на одиницю кінцевої продукції, має істотно зрости якість життя народу.

На третьому етапі Україна має розвиватися як повноправний член спільноти розвинених країн світу, які перейшли на засади стійкого розвитку.

Однак усі перспективи становлення майбутньої України першочергово визначатимуться тим, якою буде система влади та яким персоналіям вона належатиме. На жаль, для України і її народу тут мало втішного, зокрема:

1. Нинішня влада повністю дискредитувала себе у вирішенні державотворчих завдань і втратила кредит народної довіри. Проте, за словами голови адміністрації Президента В.Медведчука, чинна влада сьогодні сильна як ніколи. Треба розуміти, що тут ідеться не про розбудову Української держави, а про силу, достатню, аби зберегти себе через адміністративний тиск, брудні технології, масову фальсифікацію тощо.

2. Сьогодні більшість українського народу покладає великі надії на опозицію. Прихід опозиції до влади став би мобілізуючим фактором для зневіреного суспільства. Але через можливу амбітність та неузгодженість дій лідерів опозиції і їхнього оточення, що не раз уже бувало в нашій історії, а також з урахуванням шаленого тиску з боку діючої влади є небезпека, що опозиція виявиться спроможною лише на те, щоб у черговий раз поводити розгублені маси навколо владних палаців.

3. За таких обставин свою долю мав би вирішити сам український народ. Але сьогодні наш народ деморалізований, принижений, беззахисний, зневірений, і на виконання великої місії йому може просто забракнути сил.

4. З огляду на все означене, є висока ймовірність, що влада в Україні буде такою, якою її, за узгодженням, визначать Росія та США. І тоді ця влада працюватиме не в інтересах України.

І все-таки будемо оптимістами й віритимемо, що майбутнє України — в руках Божих та українського народу. Більше помилятися наш народ уже не має права, попри складність лабіринту, який для нього створила держава.