Гімни як урочисті пісні, що прославляли богів та героїв, були відомі ще в стародавньому світі — в Єгипті, Месопотамії, Греції. Проте як емблема держави, символ її суверенітету вони стали використовуватися тільки в Новий час, із постанням націй та націоналізму. Наразі Гімн, поруч із Прапором та Гербом, є своєрідною візиткою будь-якої держави на міжнародній арені. Водночас як найважливіший національно-державний символ гімн виступає засобом єднання громадян у найважливіші урочисті хвилини життя держави, формує небайдуже ставлення до її історії, сьогодення та майбуття.
Процес становлення української державності у ХХ ст. виявився вкрай складним. Народжена на уламках Російської та Австро-Угорської імперій у вирі громадянських воєн і революцій, зорієнтована на національний патріотизм, молода Українська Народна Республіка так і не встигла ствердитись. Більшу частину минулого століття Україна проіснувала у складі СРСР — оплоту комуністичної системи. Втім, під впливом історичних обставин радянська ідеологія перманентно зазнавала трансформацій — від декларування принципу пролетарського інтернаціоналізму та агресивного заперечення національного патріотизму до еволюції у бік російського націоналізму-патріотизму: майже відвертого за часів «пізнього» сталінізму та «цивілізованого», прихованого у період від Брежнєва до Горбачова. Ці метаморфози виразно проявились як у творенні й переробці державних гімнів СРСР та УРСР, так і в наполегливих спробах радянської влади дискредитувати національний гімн «Ще не вмерла Україна», що уособлював нереалізовану надію на самостійне існування Української держави.
Власне кажучи, саме прийняття українського радянського гімну, крім інших політичних завдань, мало на меті запропонувати українцям новий, «альтернативний» національний гімн. А проте цього не сталося, і хоч би як голосно лунав союзний хор, мотиви опозиційного гімну в Україні ніколи не змовкали. Недавнє рішення парламенту на користь останнього завершує тривалий період ідеологічного протиборства «на фронті творення гімнів». Отже, від якої спадщини ми відмовляємося?
Від гімну світового пролетаріату —
до гімну партії більшовиків
Лютнева революція 1917 р. зламала традиційні устої життя російського суспільства, наповнивши його атмосферу вітрами вільності й оптимістичних надій. Виразною ознакою доби стало загальне захоплення «гімнами свободи», найпопулярніший із яких — «Марсельєза» (слова і музика К.Ж.Руже де Ліля, 1792; російський текст П.Лаврова, 1875) — здобув майже офіційний статус національного гімну оновленої Росії. Патріотична пісня марсельців супроводжувала офіційні заходи Тимчасового уряду, вона лунала на численних мітингах і зборах, під звуки «Марсельєзи» колишні царські офіцери вели солдатів у наступ на ворога, хоча в неформальній обстановці найсміливіші з переконаних монархістів демонстративно ігнорували революційний марш, відмовляючись вставати під час його виконання. Не викликала особливого захоплення «Марсельєза» й серед частини радикальних соціалістів, зокрема і В.Леніна: патріотичний пафос французької революційної пісні відверто дисонував з інтернаціоналістськими гаслами соціалістичної революції, про яку мріяли більшовики. Тож і не дивно, що після Жовтневого перевороту в Петрограді активно використовувана «буржуями» для пропаганди ідеї захисту національної Вітчизни «Марсельєза» поступово відійшла на другий план, поступившись пролетарському, соціалістичному гімну, яким більшовики вважали «Інтернаціонал» (текст Ежена Потьє, 1870 р., музика П’єра Дегейтера, 1888 р.).
У листопаді 1917 р. внаслідок попадання снаряду замовкнули знамениті Кремлівські куранти, що доти виконували мелодії «Коль славен» та «Преображенский марш». Роком пізніше голова РНК РСФРР В.Ленін розпорядився відремонтувати російську святиню, змінивши мелодію на «Інтернаціонал». І хоча де-юре останній ніколи не був затверджений в радянській Росії та СРСР як державний гімн, де-факто він таким залишався більш як два наступних десятиліття. Бойовий заклик міжнародного соціалістичного гімну — «Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голодных и рабов!», а також інші офіційні символи — п’ятикутна зірка та червоний прапор, — чітко відбивали провідну мету партії більшовиків, сформульовану 1919 р. у партійній програмі, а 1924 р. — у преамбулі першої Конституції СРСР: утворити Всесвітню республіку Рад.
Втім, уже за життя Леніна стала очевидною утопічність цієї ідеї. Спочатку поразка революції в Німеччині у 1918 р. поклала край сподіванням, що «союз німецького молота і радянського хліба переможе весь світ», влітку 1920 р. російський «пролетарський багнет» так і не спромігся прорвати патріотичну оборону поляків. 1923 рік приніс нове розчарування прихильникам «підштовхування» процесу комунізації Європи, примусивши найбільш тверезомислячих більшовицьких лідерів порушити питання потреби «визрівання» світової революції. З середини 30-х рр. мотиви пролетарського інтернаціоналізму в СРСР стали поступово затихати, натомість в офіційній ідеології виразно зазвучали мотиви патріотизму — радянського, ясна річ, що не мав «нічого спільного» з колишнім «буржуазним патріотизмом».
Висунута Й.Сталіним ідея про можливість побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні та проголошення Конституцією 1936 р. перемоги соціалізму в СРСР доповнили стару марксистську формулу «пролетарі не мають своєї вітчизни» новою: мовляв, у минулому трудовий народ не мав своєї батьківщини, але тепер, коли влада належить народові, — вона в нього є! Становлення моделі «радянського патріотизму» відбувалося на тлі згортання національної реформи у країні (політики коренізації), репресій проти національних кадрів у республіках та поступового дрейфу офіційної ідеології у бік великоросійського патріотизму. Проте вінцем радянської ідеологічної будови 30-х рр. став культ «великого вождя» Й.Сталіна, «глибока любов» до якого була проголошена «одним із наймогутніших проявів радянського патріотизму».
«Нова епоха» потребувала нових символів її легітимізації. Процес їх продукування творчою елітою перебував під жорстким контролем влади, яка сама обирала тих, кому належало її оспівувати. Офіційним гімнотворцем тієї доби став композитор О.Александров, у творчому доробку якого були такі знакові твори, як «Святий ленінський прапор», «Кантата про Сталіна», «Пісня про Сталіна» та ін. Проте «найвизначнішим шедевром» сталінського композитора став написаний ним 1939 р. «Гімн партії більшовиків». Важку і статичну, переповнену офіціозною парадністю мелодію гімну «вдало доповнювали» слова, написані творцем радянської масової пісні В.Лебедєвим-Кумачем.
Страны небывалой
свободные дети,
Сегодня мы гордую песню поем
О партии самой могучей
на свете,
О самом большом
человеке своем!
Приспів:
Славой овеяна, волею спаяна,
Крепни и здравствуй
во веки веков,
Партия Ленина,
партия Сталина,
Мудрая партия большевиков!
Изменников подлых
гнилую породу
Ты грозно сметаешь
с пути своего,
Ты—гордость народа,
ты — мудрость народа,
Ты—сердце народа,
ты — совесть его.
И Маркса и Энгельса
пламенный гений
Предвидел коммуны
грядущий восход.
Дорогу к коммуне
наметил наш Ленин
И Сталин великий
по ней нас ведет!
Александровський «Гімн партії більшовиків» припав «вождеві всіх народів» особливо до вподоби. Ця обставина, врешті-решт, вирішила його «почесну долю» — стати матрицею Державного гімну СРСР.
Державний гімн СРСР: шлях до пісні без слів
У червні 1941 р. нацистська Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу, захопивши за короткий час значну частину його території. Опинившись на межі військової катастрофи, сталінське керівництво вирішило спертися в боротьбі з ворогом не на уявну «комуністичну свідомість мас», а на вже випробуване історією знаряддя — російський націоналізм-патріотизм. Наприкінці 1941 р. зі шпальт радянських газет було знято знамените інтернаціоналістське гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», натомість з’явилося нове — «Смерть німецьким окупантам!» Переорієнтування на російський патріотизм виразно позначилося й на Червоній армії, яка, на зразок царської армії, одягнула погони, стала називати своїх командирів офіцерами, прикрасилась орденами на честь російських полководців. Сам Верховний головнокомандуючий Й.Сталін змінив свій скромний кітель більшовицького комісара на маршальський мундир.
На такому політико-ідеологічному тлі з весни 1942 р. розпочалася робота над створенням Державного гімну СРСР. У реальну площину вона увійшла влітку 1943 р., коли спеціально створена Урядова комісія на чолі з маршалом СРСР К.Ворошиловим, начальником Головного політичного управління Червоної армії А.Щербаковим та головою Комітету у справах мистецтв М.Храпченком організувала проведення закритого конкурсу, в якому взяли участь відомі композитори — О.Александров, Д.Шостакович, А.Хачатурян та ін., а також поети — В.Лебедєв-Кумач, К.Симонов, М.Рильський, М.Свєтлов, М.Бажан та ін.
Усі запропоновані варіанти Державного гімну СРСР прослуховувались Комісією у Большому театрі. Паралельно оцінювались і гімни іноземних держав — радянський варіант мусив бути кращим серед кращих! Мабуть, це справді мало фантасмагоричний вигляд: у розпал війни партійні бонзи та «чиновники від культури» годинами просиджували в театральних ложах, вслухаючись у звучання мелодій гімнів: російського імператорського «Боже, царя храни» та партійного «Гімну партії більшовиків», англійського «Боже, бережи короля» та варіанта А.Хачатуряна—Д.Шостаковича. Не були забуті й французька «Марсельєза», американський «Зоряний прапор», кайзерівський «Німеччина, Німеччина понад усе у світі» і навіть фашистські: німецький — «Вище прапор», італійський — «Юність». Члени комісії мали можливість порівнювати й віршовані тексти іноземних гімнів, що їх заздалегідь було перекладено російською.
Рішення комісії фактично було визначене Й.Сталіним, який на завершальному етапі конкурсу виявив свою прихильність до улюбленого партійного гімну на слова, запропоновані маловідомими авторами — дитячим поетом, майором С.Михалковим та військовим журналістом, капітаном Г.Ель-Регістаном (обидва працювали на той час у редакції газети «Сталинский сокол»). Вибір вождя на користь партійного гімну був цілком зрозумілим. Не виключено також, що заздалегідь була визначена й «перемога» молодих літераторів, раптове залучення яких до конкурсу здивувало і навіть образило декого з маститих поетів. У кожному разі, Сталін не тільки опікувався цим творчим дуетом, а й найактивнішим чином допомагав йому «доопрацьовувати» гімн — редагував тексти, відгранюючи потрібне політичне звучання. По завершенні роботи над гімном вождь запросив авторів «за російським звичаєм обмити гімн» і «великодушно вибачив» Регістану, який у своєму тості на честь усіх, хто допомагав творити державну пісню (очевидно, через хвилювання), серед імен присутніх згадав «головного редактора» останнім.
Центральне місце в Державному гімні СРСР посіла ідея про особливу роль Русі в збиранні народів у єдину велику державу, що цілком і повністю відповідало духові тогочасної офіційної пропаганди, заснованої на експлуатації тези «великий російський народ — старший брат народів СРСР». Поетичне уславлення великого Сталіна в новому гімні було явним запозиченням із первісного тексту В.Лебедєва-Кумача, зате на пропозицію самого «вождя народів» трохи «застарілу» тему винищення внутрішнього ворога (про «зрадників підлих») було замінено на актуальну — боротьбу проти зовнішнього ворога (про «загарбників підлих»).
Союз нерушимый
республик свободных
Сплотила навеки
Великая Русь.
Да здравствует
созданный волей народов
Единый, могучий
Советский Союз!
Приспів:
Славься, Отечество
наше свободное,
Дружбы народов
надежный оплот!
Знамя советское,
знамя народное,
Пусть от победы
к победе ведет!
Сквозь грозы сияло
нам солнце свободы,
И Ленин великий
нам путь озарил.
Нас вырастил Сталин—
на верность народу,
На труд и на подвиги
нас вдохновил!
Мы армию нашу растили
в сраженьях,
Захватчиков
подлых с дороги сметем!
Мы в битвах решаем
судьбу поколений,
Мы к славе Отчизну
свою поведем!
Проти ночі на 1 січня 1944 р. «Союз нерушимый республик свободных» було вперше виконано по Всесоюзному радіо. Січневий (1944 р.) пленум ЦК ВКП(б) ухвалив рішення зберегти «Інтернаціонал» як партійний гімн. Указом Президії Верховної Ради від 15 березня 1944 р. новий Державний гімн було затверджено для повсюдного виконання. Так новий офіційний символ отримав путівку в життя.
Цікаво, що західні аналітики, які уважно стежили за метаморфозами сталінської ідеології, миттєво відреагували на специфічне політико-ідеологічне звучання Державного гімну СРСР. Уже 3 січня 1944 р. американський журнал «Тайм», сповіщаючи читачів про появу гімну, писав: «Москва надала іще один доказ того, що радянський відхід від світової революції до націоналізму завершено. Напередодні 64-го дня народження Йосипа Сталіна Радянський Союз відкинув хвилюючий запальний «Інтернаціонал», замінивши його як державний гімн пеаном на честь Сталіна і нової Росії»...
Після ХХ з’їзду КПРС (1956) у зв’язку з кампанією розвінчання культу Сталіна Гімн СРСР перетворився на «державну пісню без слів» і таким залишався аж до 1976 р. Проте з приходом до влади Л.Брежнєва, коли розпочалася «прихована» реабілітація сталінізму, партійні ідеологи вирішили відновити слова сталінського гімну, трохи їх підрихтувавши. За цю справу взявся один із авторів тексту, поет С.Михалков:
Сквозь годы сияло
нам солнце свободы,
И Ленин великий нам путь
озарил!
На правое дело
он поднял народы,
На труд и на подвиги нас
вдохновил!
Приспів:
Славься, Отечество
наше свободное,
Дружбы народов надежный
оплот!
Партия Ленина —
сила народная
Нас к торжеству
коммунизма ведет!
Новий текст гімну 27 травня 1977 р. було затверджено Указом Президії Верховної Ради СРСР. Того ж року в радянську Конституцію вперше включено статтю про Державний гімн.
Чергова прикрість зі словами гімну сталася в період перебудови, коли в березні 1990 р. Третій з’їзд народних депутатів СРСР вніс зміни до Конституції, вилучивши з неї знамениту шосту статтю про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії в радянському суспільстві. І знову, як це вже бувало, Державний гімн СРСР перетворився на «пісню без слів».
«Ще не вмерла Україна» й «Інтернаціонал» як символи влади та ідеологічного протистояння
Процес формування української нації та націоналізму, що відбувався у другій половині ХІХ ст., актуалізував проблему творення політичних символів, здатних виступити засобом самоорганізації української спільноти. Одним із таких мобілізуючих символів і став створений 1862 р. поетом, етнографом і фольклористом, уродженцем Східної України П.Чубинським та покладений невдовзі на музику активним діячем культурного життя у Західній Україні композитором М.Вербицьким національно-патріотичний гімн «Ще не вмерла Україна». Апеляція до козацької історичної спадщини на тлі засудження гетьмана Б.Хмельницького за союз із Росією, заклик до єднання та активних дій в ім’я свободи України знайшли живий відгук серед національно свідомої частини українства, розмежованого кордонами двох імперій. У царській Росії патріотична пісня «Ще не вмерла Україна» не залишилась непоміченою владою, яка вповні зрозуміла небезпечність ідей, навіюваних нею свідомості малоросів: крамольну пісню було заборонено, а самого П.Чубинського «за мазепинство» вислано на сім років до Архангельської губернії.
Після Лютневої революції 1917 р. гімн «Ще не вмерла Україна» став майже обов’язковим атрибутом усіх маніфестацій, де висувались українські національні вимоги. Заборонені колись слова і музика пісні стали широковідомими, здобувши значну популярність і в Києві, і у Львові. З постанням Української Народної Республіки ця патріотична пісня виконувала функцію державного гімну: супроводжувала ті чи інші урочисті заходи, лунала під час офіційних зустрічей іноземних делегацій та в республіканських військах. Водночас вагома частина українського населення віддала перевагу ідеї соціальної справедливості й рівності, символічним уособленням якої став «Інтернаціонал».
Жорсткий конфлікт між прихильниками національних та соціальних пріоритетів виразно позначався на сприйнятті чи не сприйнятті опозиційних по суті гімнів. Окремим характерним прикладом цього є епізод, що стався в грудні 1919 р. у м. Умані під час об’єднання очолюваних отаманом Волохом колишніх петлюрівських та червоних частин. Зібравшись у місцевому театрі для проведення спільного концерту-мітингу, волоховці та богунці влаштували справжню бійку, яка мало не обернулася кровопролиттям, через те, що перші вимагали від оркестру розпочати концерт гімном «Ще не вмерла Україна», тоді як другі наполягали на «Інтернаціоналі».
Важливо відзначити, що від початку розгортання громадянської війни на українських землях «Інтернаціонал», крім усього іншого, репрезентував створену за активної допомоги РСФРР маріонеткову УСРР і в цьому контексті фактично виступав символічним запереченням ідеї самостійного державного існування України. Цю обставину, втім, далеко не завжди чітко осягала маса червоних повстанців. Нерідко серед тих-таки богунців і таращанців можна було почути розмови на кшталт: «Ми — українські більшовики, ми — за самостійну Україну». Не були тотожними у сприйнятті напівграмотних селян і такі поняття, як «більшовик» та «комуніст». Запровадження більшовиками політики воєнного комунізму на українських землях спричиняло масові повстання селянства, яке свій протест виражало зміною червоних прапорів на синьо-жовті, а «Інтернаціоналу» — на гімн «Ще не вмерла Україна», пропонуючи його модифікації на кшталт:
Ще не вмерла Україна,
але може вмерти,
Бо сама її комуна привела
до смерті!
Поразка української революції та встановлення на початку 20-х рр. радянської влади в Україні означали також затвердження тут відповідних політичних символів. Відтоді й надалі «Інтернаціонал» посів місце «головної революційної пісні», покликаної служити ідеологічним засобом зміцнення більшовицької влади та формування у свідомості української спільноти відчуття своєї приналежності до єдиного цілого, нового державного утворення — Союзу РСР.
Витіснення уряду й армії УНР в еміграцію та придушення антибільшовицького повстанського руху поклали край відкритому протистоянню прихильників опозиційних гімнів, проте аж ніяк не припинили його. Статус гімну «Ще не вмерла Україна» як символу УНР старанно плекала українська еміграція. Пам’ятали його і в радянській Україні, хоча офіційна пропаганда багато робила для того, щоб витіснити «петлюрівський гімн» із масової свідомості. Ціла армія пропагандистів намагалися вплинути на емоційно-чуттєву сферу свідомості людей, пропонуючи огидні образи «класових ворогів» та тісно пов’язуючи їх із національною символікою. Так, в одному випадку «масам» пропонувалася оперетка, в якій «бандит С.Петлюра», латаючи синьо-жовтий прапор, приспівує на мотив українського національного гімну:
«Ще не вмерло наше панство,
і нагай, і куля
Ще покажемо селянству
ми здорову дулю».
В іншому — така вигадана розповідь про придушення військами Центральної Ради більшовицького повстання у січні 1918 р.: «Зачервонів од крові Арсенал і трупом вкрився. Гайдамаки сікли і рубали, мозок робітників розлітався, вкриваючи рожевими плямами мури Арсеналу. А музика грала, завиваючи «Ще не вмерла Україна» і т. ін.
Процес прищеплювання суспільству системи комуністичних цінностей і звикання до нових символів відбувалися не безболісно. Час від часу спецоргани фіксували у своїх донесеннях вимоги українців (навіть у Червоній армії) дозволити співати пісню «Ще не вмерла Україна» та сприймання заборони гімну як пряме порушення їхніх національних прав. З іншого боку, часте виконання «Інтернаціоналу» на тлі політичної тріскотні про світле комуністичне майбуття та економічних негараздів, зростання соціальної напруги та перманентних репресій проти інакодумців оберталося «стиранням» гостроти його сприймання навіть у середовищі неофітів комуністичної системи: мовляв, раніше силували співати «Боже, царя храни», а тепер — «Інтернаціонал».
Нескінченні хлібні реквізиції, масові арешти, депортація десятків тисяч «куркулів» на Північ, примусове заганяння до колгоспів обернулися на початку 1930 р. масовими повстаннями українських селян (у 41 окрузі республіки тільки з 20 лютого до 2 квітня було зафіксовано 1716 масових заворушень). У ряді округів (насамперед правобережних) озброєні вилами, сокирами, обрізами хлібороби протистояли владі зі співами гімну «Ще не вмерла Україна».
Голодомор 1933 р. та розгортання услід за цим Великого терору вкотре придушили зовнішні прояви нелояльності до влади з боку значних мас українського населення. Втім, затвердження в Україні ідеологічних символів епохи культу особи, про які йшлося вище, зовсім не означало їх безмежного панування в умах і серцях абсолютної більшості людей. Прихована опозиційність владі деінде проривалася на поверхню, набуваючи емоційної форми наруги над портретами вождів, поширення «контрреволюційних» версій «Інтернаціоналу» тощо.
Напередодні та з початком Другої світової війни гімн «Ще не вмерла Україна» знову вийшов на політичну арену як символічне уособлення української держави: 15 березня 1939 р. уперше в історії його офіційно було затверджено як державний гімн в новоутвореній Карпатській Україні, а 30 червня 1941 р. патріотична пісня пролунала у Львові, де українські націоналісти, скориставшись німецьким наступом, проголосили Акт про відновлення Української держави. Німецька окупаційна влада, намагаючись посилити в українському суспільстві антирадянські настрої, була готова дивитися крізь пальці на використання української національної символіки, однак не мала намірів сприяти реалізації українських державотворчих інтенцій. Тож ініціатори вищезазначеної «зухвалої акції» були кинуті до концтабору, а невдовзі всьому українському населенню довелося повною мірою відчути на собі страхіття нацистського «нового порядку». Закономірним наслідком цього стало розгортання боротьби проти окупантів з боку зорганізованих «Великою землею» радянських партизанів та Української повстанської армії, які виступали під різними прапорами й перебували у жорсткій конфронтації одне до одного. І знову, як це було в роки громадянської війни, українське суспільство виявилось розколотим на прихильників «Інтернаціоналу» та прихильників гімну «Ще не вмерла Україна».
Парадокс українського радянського гімнотворення
Для сталінського режиму масштабний український націоналістичний рух перетворився на серйозну військово-політичну проблему. Союзне керівництво розгорнуло справжню війну проти повстанців, спрямувавши на «внутрішній фронт» десятки тисяч добре озброєних військ НКВС. Водночас тут була задіяна вже традиційна система політико-пропагандистських заходів, чільне місце серед яких посідала «гра» на національних почуттях українців. Починаючи з другої половини 1943 р., в офіційній пропаганді дедалі виразніше стали звучати «українські мотиви» — апеляція до українського радянського патріотизму, активна експлуатація теми «возз’єднання українських земель в єдиній українській радянській державі», які, звичайно, поєднувалися з темами «непорушної дружби українського та російського народів» й уславлення «геніального полководця» маршала Сталіна.
А проте мусування наприкінці війни теми «української радянської державності» значною мірою було обумовлене й зовнішньополітичними чинниками. Після проведення наприкінці 1943 р. Тегеранської конференції, на якій президент США Ф.Рузвельт виклав ідею створення в майбутньому Організації Об’єднаних Націй, Сталін почав гарячково вишукувати можливості посилення в ній радянського впливу. Позірно цього можна було досягти, виборовши додаткові голоси для національних радянських республік, проте для цього останнім належало набути вигляду «повноцінних держав» зі всіма атрибутами державності.
28 січня — 1 лютого 1944 р. у Москві відбулася поспіхом скликана Х сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла закони про створення в союзних республіках ключових наркоматів — оборони та зовнішніх зносин. А вже 3 лютого 1944 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про державні гімни радянських республік», відповідно до якого, всім союзним республікам належало прийняти власні гімни.
Навесні 1944 р. у Києві було створено Комісію з підготовки проекту гімну, яку очолив завідувач відділу агітації і пропаганди ЦК КП(б)У К.Литвин. Перед українськими поетами — учасниками конкурсу постало доволі відповідальне і водночас «делікатне» завдання: створити таку «головну пісню України», яка б цілком і повністю «вписувалась» у політико-ідеологічний контекст загальносоюзного гімну й водночас відбивала українську національну специфіку.
Лейтмотивом практично всіх поданих на конкурс віршованих варіантів українського гімну стало уславлення «старшого брата — великого російського народу» і «вождя всіх народів Й.Сталіна».
«В братерській єдності слов’ян
Наш перший брат — народ Росії», — йшлося в одному
з варіантів гімну.
«Росія — це наша свобода
і слава,
Народ возз’єднала —
і край наш розцвів», — зазначалося в другому.
«Будь славен в серці України
Великий друг наш — руський брат», — проголошувалося в третьому.
Автори пропонували внести до гімну строфи, які б закликали українців «жити під сонцем Кремля і Москви», «йти по дорозі волі, під зорями дружби — зірками Москви», славити «в серці України, великого друга — нашого руського брата» і т.п. Щодо Й.Сталіна, то тут вияв творчої фантазії гімнотворців воістину був безмежним. Вождя нарікали Сонцем, Зорею, Батьком України. «Два сонця у тебе — одне у Кремлі [читай: Сталін], а інше в блакиті горить», — виголошував у поетичному екстазі один із конкурсантів.
Іще однією характерною особливістю поданих на конкурс варіантів гімну стало те, що значна їх частина апелювала до українського «буржуазно-націоналістичного» гімну, намагаючись заперечити його ідеї. Так, замість виразного першого рядка патріотичної пісні «Ще не вмерла Україна» пропонувалося підкреслено-оптимістичне:
«Живи, Україно, радянська
державо!
Возз’єднаний краю,
навіки-віків!»
Як уже цілком реалізована мета оспівувалась у проектах омріяна у гімні П.Чубинського соборність України «від Сяну до Дону»:
«Збулася, що предками
мрія плекана
Існує держава без чвар і незгод.
У дружню сім’ю от Дінця
і до Сяна
Навіки з’єднався
вкраїнський народ!»
Нарешті, прямо діаметральна оцінка давалася авторами проектів гетьману Б.Хмельницькому: «необачний син», що «оддав на поталу неньку Україну» перетворювався на «безсмертного генія», який «народу здійснив давні мрії», «...показав Україні (Єдиний і праведний шлях до мети».
З огляду на всеосяжний політико-ідеологічний контроль процесу гімнотворення, навряд чи можна припустити, що «внутрішній діалог» авторів з національним гімном «Ще не вмерла Україна» був випадковим. Швидше за все, радянські поети виконували цілком визначене ідеологічне замовлення влади, яка намагалася в такий спосіб запропонувати українцям альтернативний «петлюрівсько-бандерівському» гімн.
А проте в низці варіантів гімну все ж таки прозирали ознаки «м’якого», «культурницького націоналізму», що явно підживлювався декларованими сталінським режимом «поступками» в національному питанні. Так, деякі автори пропонували внести до тексту гімну строфи з уславленням давніх козацьких традицій українського народу, згадували про «козацької слави полки», «чубату Січ», що «билася за вольную волю» та ін. Вповні у дусі образів старовинної фольклорно-пісенної традиції Україна порівнювалася з «червоною квіткою», «маковим цвітом», «чудовою перлиною». Явно в контексті щойно прийнятих конституційних перетворень (проголошення права республік на створення національних наркоматів оборони та національних військових формувань) деякі автори пропонували згадати у тексті гімну українське військо:
«Славлю військо України,
Оборонця її прав,
Оборонця прав Союзу,
Всіх надбань, що Жовтень дав!»
Були й інші, доволі показові пропозиції, проте ... жодну з них під час війни так і не було затверджено. Сталося це тільки 1949 року, коли у зв’язку з певними незручностями в ООН постало питання про потребу внесення змін у державну атрибутику України і коли було прийнято нові Державний герб та Державний прапор УРСР.
Авторами слів Державного гімну УРСР стали відомі українські поети П.Тичина і М.Бажан, а музики — авторський колектив під керівництвом композитора А.Лебеденця. Текстова частина «головної української патріотичної пісні» вповні «вписувалась» в ідеологічний контекст загальносоюзного гімну, прославляючи Радянський Союз, у якому возз’єднана Україна «щастя знайшла», «як цвіт, розцвіла», російський народ, який «Нам завжди у битвах за долю народу (Був другом і братом», та, звісна річ, вождів — Леніна, який «осяяв нам путь на свободу», і Сталіна, який «Веде нас до світлих висот».
Те, що в українському радянському гімні вияв національних патріотичних почуттів передавався через демонстрацію лояльності до іншого народу, безперечно, можна було вважати найпікантнішим парадоксом українського радянського гімнотворення. Втім, цей парадокс цілком закономірний: гімн УРСР був справжньою візиткою маріонеткової української радянської державності. Таким він залишився і після внесених до нього 1978 р. відповідних правок за загальносоюзним взірцем.
Взагалі ж, гімн УРСР так ніколи і не склав більш-менш пристойної конкуренції національному гімну «Ще не вмерла Україна». Попри наполегливі старання радянських ідеологів, цей останній не був витіснений з історичної пам’яті українського народу і становив символічне уособлення ідеї самостійної української держави. Коли наприкінці 1989 р. на Книщевому цвинтарі в Борисполі над могилою П.Чубинського «націоналістичний» гімн «Ще не вмерла Україна» пролунав на цілком легальній основі, стало зрозуміло: кінець епохи панування комуністичної влади та її символів на українських землях — не за горами.
Post factum
Якби у перші роки після розвалу СРСР хтось висловив ідею про можливість відновлення в новій демократичній Росії сталінського гімну, багатьом це здалося б просто фантастикою. Однак з обранням президентом В.Путіна це сталося, і в черговий раз підрихтований поетом С.Михалковим гімн набув офіційного статусу. Те, що в російському суспільстві голоси протесту проти повернення старого гімну не переважили, врешті-решт, зрозуміло: Державний гімн СРСР, попри своє комуністичне наповнення, у принципі не суперечив російській державотворчій ідеї, і, вочевидь, зовсім не випадково за часів існування Радянського Союзу сама РСФРР не мала власного гімну.
Щодо України, то тут ситуація з гімнами, як ми бачили вище, була зовсім іншою: Державний гімн УРСР від початку виступав символом не тільки комуністичної влади, а й позірної української радянської держави, фактично декларував її підпорядкованість Росії. У цьому контексті недавнє рішення парламенту України про затвердження Державного гімну «Ще не вмерли України» знакове. Воно демонструє поступове подолання українською спільнотою комплексу малоросійства й водночас засвідчує європейський вибір української держави.