30 серпня в багатьох містах і селищах України відзначать День шахтаря. Це свято завжди було «чоловічого роду». Імена знаменитих вибійників, які стали вже легендами, — Олексія Стаханова, Микити Ізотова, Івана Стрельченка, увінчаних численними урядовими нагородами, не забуті й сьогодні… Втім, і слава буває різною. Трагічна доля Стаханова стала розмінною монетою в руках режисерів та сценаристів документальних опусів. Життєвої правди у фільмах не бракує, та однак новоспечена кінопродукція відгонить «полуничкою». І якось ніяково стає після цього «копирсання» в минулому.
Чи завжди було так, що чоловік-шахтар закривав своїми широкими грудьми і Батьківщину, і сім’ю, видаючи на-гора тисячі тонн вугілля на їхнє благо? Адже одна сторінка історії Донецького басейну завдовжки два десятиліття, якщо можна так сказати, була забарвлена переважно в «жіночі кольори».
Ось і поговоримо про призабутий літопис відновлення Всесоюзної кочегарки у воєнні та повоєнні роки. Саме тендітні жіночі плечі і руки мають до цього часу найбезпосередніший стосунок. У цій історії багато підводних рифів. Можна кивати і на міжнародні закони (жінки на підземних роботах — це ж неможливо!), і на радянську звичку щось випинати й миттєво забувати, коли все йде як торованою стежкою. Практично ми маємо справу із забуттям нашого минулого. Історія краю териконів без відтворення пам’яті про безкорисливий і героїчний подвиг шахтарок у 40—50-х роках минулого століття буде неповною і неправдивою.
«Всенародна любов» і «вдячні нащадки»
Наведемо тільки один ряд цифр, які свідчать самі за себе: обсяг видобутку вугілля в 1940 році у Донбасі становив 76,2 млн. тонн (і це в умовах значної механізації праці); у 1950-му — 78,0 млн. тонн (саме в цей час на підземних роботах, у забоях було більше жінок, ніж чоловіків). І трудилися, підкреслюємо, жінки вручну — без комбайнів і комплексів. Нарешті, у благополучні 70-ті роки, коли праця, фактично, була повністю механізована, гірники встановили «позахмарний» рекорд — 218,2 млн. тонн. Про цифри періоду «дикого капіталізму» якось і казати ніяково: у 1996 році — 74,8 млн. тонн, у 2001 р. — 83,4 млн. тонн, у 2009 році (попередній прогноз) — близько 72 млн. тонн. І це при тому, що в роботі нині використовується 191 механізований комплекс, більш як половина яких — нового технічного рівня. Як бачимо, гірничорудна промисловість України зразка 2009 року навіть не «дотягує» до рівня 1950 року! Тепер, коли галузь дає приріст 1—5% чи мінус 1—5%, знаходяться «об’єктивні» причини для виправдання цих «показників».
…Кілька років тому в Донецьку з помпою встановили розкішні пам’ятники Сергію Бубці та Йосипу Кобзону. Великий спортсмен і відомий співак живі, здорові, і якоюсь дивною видається ця «всенародна любов» за гроші нових господарів життя. А ось пам’ятника тим дівчатам із багатьох областей України, Росії та Білорусі, які працювали по 10—12 годин, недоїдали, недосипали та ще й дітей піднімали і за старими доглядали, можновладці — і при всевладді комуністичної системи, і в роки незалежності України — так і не спромоглися поставити.
А вони ж, ці тендітні дівчата, викачували воду, проходили вручну(!) сотні метрів гірничої виробки, гасили лави, працювали на підземному шахтному транспорті. І приносили у свої сім’ї належні їм 1 кг 200 г хліба на добу, що рятувало рідних і близьких від голоду. Для довідки — робітники та службовці «на поверхні» отримували лише 400—500 г хліба.
Таким має буде пам’ятник жінкам-шахтаркам в центрі Донецька (проект переміг у другому турі конкурсу; скульп тор Георгій Беро) |
Тепер же вирішення всіх питань щодо встановлення пам’ятника на затвердженому місці, де вже понад два роки стоїть пам’ятний знак із такими багатозначними словами, гальмують фінансові проблеми. Однак жодні розмови про економічну кризу не можуть похитнути впевненості Юрія Іванова та Миколи Сургая в успіху почину, який, без перебільшення, став справою їхнього життя.
Бригада з шести жінок (відкатниці і вибірниці) та чотирьох чоловіків. Шахта № 222 тресту «Сніжнеантрацит». 50-ті роки Фото: з архіву Юрія Іванова |
Слово Юрію Іванову: «Я хочу, щоб якомога швидше в центрі Донецька було встановлено пам’ятник жінкам, які відновили повністю зруйновані вугільні шахти Донбасу. Всі шахти були затоплені й підірвані. За чотири голодних роки ці шахти відновили жителі Донбасу, 80% із яких були тендітні жінки, доньки й сестри гірників, що загинули під час війни. Про це практично ніде відкрито не говорилося. Я почав опускатися в шахту 1954 року. І саме тоді побачив, що половину особового складу становлять жінки! Я тоді приїхав на переддипломну практику на шахту 5—6 ім. Димитрова в Красноармійську і працював на дільниці №9 Героя Соціалістичної Праці, а потім і двічі Героя, Івана Івановича Бридька. І переконався, що фізично найважчу і технічно найскладнішу роботу виконували жінки. 30 бутчиць викладали бутові смуги вручну. Вони «тримали» крівлю, і під їхнім прикриттям здорові мужики видобували вугілля швидкісними темпами. І чоловікам бригадир цю роботу не довіряв, оскільки чоловік обов’язково «схімічить», а жінка ніколи браку не допустить. І всі 30 бутчиків були жінки.
Як і у зв’язку з чим було засновано День шахтаря? Я маю повне моральне право заявити, що День шахтаря нам заробили жінки. Його було засновано 1947 року, а святкувати почали наступного року. І 1947 року жінки та дівчата становили приблизно 60% «особового складу» шахт. І вони, працюючи вручну (перший комбайн з’явився 1951 року): відбійний молоток, врубова машина, лопата, досягли довоєнного рівня продуктивності праці, а в 1950 році — і довоєнного обсягу видобутку вугілля. Саме у зв’язку з досягненням довоєнного рівня продуктивності праці і було засновано у 1947 році День шахтаря...
І коли тепер, у день свята, ми, чоловіки, чіпляємо ордени й «піддавши» починаємо розповідати, які ми сильні і спритні, — мені особисто соромно, тому що всі укази про нагородження шахтарів видавали вже після 1947 року, а жінок почали виводити на поверхню десь 1950 року. Не всіх, підкреслюю, під землею вони працювали аж до початку 60-х років. Тому сьогодні й отримують мінімальні пенсії (не було ще таких високих заробітків); вони працювали прибиральницями, касирами, буфетницями, нормувальницями...».
У Москві розуміли, наскільки необхідним для армії було донецьке вугілля (адже в 1940 році Донбас давав до 75% загальносоюзного видобутку). «Ставкою призначалися уповноважені Верховного головнокомандуючого СРСР з відбудови вугільних шахт Донбасу. І один із них, Огнерубов Іван Григорович, був моїм першим директором, він був уповноваженим по Макіївському району. На мітингу після визволення Макіївки (ще тривали бої за Сталіно, тепер Донецьк) він сказав: «Хто візьме цвях на території шахти, той відповідатиме за законами воєнного часу. А завтра всі приходьте, буде призначений начальник (директорів тоді не було ще) шахти, який прийматиме вас на роботу», — розповідає Юрій Іванов.
Одне слово, спохватилися, а виявилося, що відновлювати шахти нікому. Шахтні двори впорядковували всі — жінки, старі, діти. І ось Державний комітет оборони був змушений розіслати постанову в сусідні області України і Росії, в якій зазначалося, що з кожного колгоспу потрібно відправити (в наказовому порядку) по одній людині на відновлення шахт. Людей, котрі не приїжджали на місце, віддавали під суд як дезертирів. Але приїжджали переважно жінки — чоловіки або загинули, або перебували на фронті. З рухом радянських військ на захід і визволенням областей приїжджали ці новоспечені «гірники». Хлопці, яким ще рано було йти в армію, також, після місячних курсів ФЗН, йшли у вибій. На десять днів хлопців і дівчат закріплювали за досвідченим гірником, а потім вони ставали робітниками очисного вибою. Але ситуація все одно залишалася катастрофічною. І тоді було кинуто клич: «Жінки — у вибій!».
У 1957 році вийшла книжка «Восстановление угольной промышленности Донецкого бассейна» (Углетехиздат, в 3-х тт.). Саме звідти взято цифри, які свідчать про відкачування води (1943 — 1,8 млн. м3, 1944 — 147 млн. м3, 1945 — 220 млн. м3), про проходження всіх гірничих виробок
у км (1943 — 100,7 км, і це, практично, за два місяці — листопад і грудень; 1944 — 364,8 км, 1945 — 485,3 км). Нарешті, наводяться дані про зростання видобутку вугілля: зазначається, що в IV кварталі 1949 року «Донецький басейн досяг довоєнного рівня і перевершив його (видобутку. — Ред.)».
І ось тут, читачу, ми зіштовхуємося з патетикою, яка так мало схожа на правду: «Це було однією з чудових перемог Комуністичної партії, радянського народу, героїчної армії шахтарів». В усьому тритомнику немає жодного слова (!) про героїчний подвиг жінок-шахтарок, які і відкачували воду, і працювали в лаві, і давали вугілля на-гора...
Тільки три жінки-шахтарки за всю історію Донецького басейну були удостоєні високого звання Героя Соціалістичної Праці: Віра Логвіна — машиніст підйому шахти ім. Горького комбінату «Донецьквугілля», Парасковія Александріна — бригадир поверхневого комплексу шахтоуправління №22—4-біс тресту «Краснолучвугілля» і Ольга Скачкова — гірничий майстер шахти №7—7-біс тресту «Боковеантрацит».
Настали благополучні і спокійні, набагато більш ситі часи. У 1957 році вийшли постанови Радміну СРСР і ВЦРПС «Про заходи щодо заміни жіночої праці на підземних роботах у гірничодобувній промисловості і на будівництві підземних споруд». Але від дешевої жіночої праці галузь ще не була готова відмовитися. «Протягом 1958 року на поверхню було виведено 40590 осіб, а на 1 січня 1960 року під землею ще залишалося працювати 50885 жінок. На кінець 50-х років жінки становили третину робітників вугільної промисловості Донбасу» (Л.Мазітова).
Про подвиг жінок почали забувати (хоча про нього особливо й не говорили, хіба що в перші, ще воєнні роки), лише в місцевій пресі зрідка виходили невеличкі замітки. Пенсії були просто смішні, але вони мовчки трудилися, несли свою нелегку жіночу долю, ставили на ноги дітей, часто — без батьків, які загинули на фронті або в шахті.
Камінь з обіцянкою побудувати в центрі Донецька пам’ятник жінкам-шахтаркам уже стоїть два роки. Фонд створено, але робота застопорилася. Можливо, має рацію Юрій Іванов, що про Героїнь Нашого Часу може згадати тільки жінка? Не думаю, що чоловіки хочуть пасти задніх у цій принциповій справі відновлення пам’яті та історичної справедливості.
Автор дякує за допомогу у підготовці матеріалу заслуженому шахтарю України Юрію Іванову, журналісту Володимиру Селезньову, доцентові, кандидату історичних наук Ларисі Мазітовій (Донецький університет).