UA / RU
Підтримати ZN.ua

Де ти моя, рибоокая, де?

Те, що Індія — незвичайна, особлива країна, стало зрозуміло ще в Києві, коли автор цих рядків біля трапа літака побачила дивних людей...

Автор: Надія Гоцуєнко

Те, що Індія — незвичайна, особлива країна, стало зрозуміло ще в Києві, коли автор цих рядків біля трапа літака побачила дивних людей. Слов’яни, одягнені в індійський одяг, попри умовності, фотографувалися, хоча знімати на льотному полі заборонено. За час польоту довідалася: ці люди — з Санкт-Петербурга. У Києві вони здійснили пересадку, щоб потрапити до Делі, а звідти на перекладних, неходженими стежками, без гіда — в індійську глибинку. У групі багато жінок і дітей і подорожують вони Індією не вперше. Чим же вона так приваблює? У цьому мала розібратися. Втім, зрозуміло, у кожного — своє бачення цієї великої цікавої країни.

І ось ми в Делі, стародавньому місті, заснованому, якщо вірити переказам, у І тисячолітті до нашої ери. По суті, це два міста — старе й нове. У старому — здебільшого нічим не примітні бідні будинки. Колонізатори додали Делі «європейськості», що особливо відчувається в центрі міста. Впадають в око величезний Президентський палац і Будинок уряду.

Населення усміхнене, спокійне й стримане. Ці позитивні риси члени нашої групи відчували постійно. Хоч би куди ми приходили чи приїжджали, нас завжди дружньо вітали. Люди підходили просто так, без приводу, щоб привітатися: із легким уклоном і зі складеними певним чином — внутрішньою стороною одна до одної, на рівні обличчя — долонями. Дивлячись на жителів цієї країни, неважко переконатися, що для більшості з них «жорна історії» обертаються повільно.

Це видно не тільки з дещо несучасної, церемонної поведінки. За останні століття їхній зовнішній вигляд теж практично не зазнав змін. Демократичні джинси побачиш рідко, та й то хіба що в Делі. Населення віддає перевагу національному одягу. У жінок — традиційні сарі (відріз тканини, обгорненої навколо тіла) або шаровари з тунікою. Чоловіки, хоча й перейшли на європейські сорочки, уперто не бажають розставатися з досить оригінальною «нижньою частиною» свого туалету, а тому носять на талії щось на -
кшталт хустки. До речі, дуже функціональна річ: якщо прохолодно — кінці звисають до підлоги, а якщо спекотно — зав’язуються на талії, утворюючи... міні-спідницю. Ходять індійці вулицями переважно босоніж — так зручніше.

Аналогічна відданість традиціям і в харчуванні. Місцеві жителі переважно вегетаріанці. Індуїсти не їдять яловичини, а послідовники ісламу, котрих чимало, — свинини. Тому, наважившись подорожувати Індією, маєте забути про м’ясні страви. Що ми й зробили, відважно куштуючи місцеву смакоту: відварний рис, сочевичний суп, вермішель з овочами, цвітну капусту, соління, якісь корінці та гілочки. Особливість національної кухні полягає у використанні у великих кількостях різноманітних прянощів. І великою помилкою було б не їсти настільки специфічні гострі страви. Річ у тім, що умови, в яких тут готують їжу, теплий клімат, способи сервіровки та особливості обслуговування, як правило, — не для гидливих, тому спеції вельми ефективно захищають від отруєнь.

Найзручніший, найшвидший, проте й найдорожчий спосіб пересування країною — літаки. Якихось три з половиною години польоту, і ми на півдні Індії, у місті Кочин (штат Керала). Багато хто з туристів порівнює його з Венецією — води в тутешніх краях справді багато. Місто розташоване на прибережній території, кількох островах і на південному півострові. Між ними — паромне сполучення. Кочин — один із головних портів Індії. Тут розташована одна з великих військово-морських баз. У цьому штаті понад півстоліття правлять комуністи, тому на вулицях розвішано червоні прапори, не дивина й зображення Леніна чи Мао.

Найдавніша єврейська церква
Проте туристам до душі давніша історія. Кочин — історичний центр штату Керала, відомого з давніх часів як Малабарське узбережжя Індії. Саме сюди поривався Колумб, коли вирушав у свою подорож. Тут висадився Васко да Гама, котрий відкрив Індію для європейців. Тут його поховано у вцілілому до наших днів соборі Святого Франциска — це найстаріша європейська церква в Індії, побудована ченцями-францисканцями. Керала — батьківщина індійських євреїв, які залишили по собі найдавнішу з уцілілих у світі синагог. Відповідно до деяких джерел, її збудовали в 1344 році, але свого нинішнього вигляду набула в XVI—XVIII ст.

…Ми йшли Старим містом, дедалі більше заглиблюючись у вузенькі провулки зі старезними антикварними крамничками, крихітними магазинчиками. Тут торгують усім: прянощами, книжками, солодощами, шалями, камінням. Діапазон — від давнини до кітчу. Як засіб від жари торговці пропонували пляшки з водою, які чомусь були прив’язані за шийки й розгойдувалися на вітру. Наприкінці торгової вулиці причаїлася історична пам’ятка: стародавня синагога. Розповідають, колись сюди, рятуючись від інквізиції, втікали іудеї, тут-таки оселялися євреї з Сирії та Персії. Мідні колони синагоги, підвісні світильники й розписані вручну облицювальні плитки, серед яких немає жодної однакової, нагадують про ті далекі часи.

Нинішнє ж життя в цих місцях спокійне й розмірене. Тутешній трудовий центр — на Малабарському березі «королеви Арабського моря». На узбережжі багато рибалок. Вони саме тягли сітки. Попри нелегку роботу, люди наспівували й пританцьовували. Усі їхні рухи надзвичайно ритмічні. Ми вирішили придивитися уважніше. Риболовля по-індійськи виглядає так. З пірса опускається в море величезна щогла із прикріпленою до неї сіттю, а потім піднімається із чималим уловом. Як нам розповіли, технологію цього нехитрого способу в ці краї завезли китайці, котрі промишляли тут іще тисячу років тому. Відтоді мало що змінилося. Як і раніше, на березі стояли перекупники та біржовики, а рибалки вивалювали рибу просто до їхніх ніг. Зізнаюся: ніколи ще не доводилося бувати на рибній біржі. Перекупники наввипередки називали ціни. А незворушний ліцитатор вів свій рахунок і облік. Удар молотком: «Продано!» Переможець забирає свою партію, яку відразу пересипає льодом.

Непогано живуть тут фермери. Ми познайомилися з одним із них — Абрахамом Каллуммакалом. На двох гектарах, що дісталися йому в спадщину, садівник з діда-прадіда вирощує прянощі, котрими славиться Індія. Абрахама цілком улаштовує комуністичний уряд, адже з дрібних фермерів не стягують жодних податків. Торгівля перцем, кардамоном, корицею і какао-бобами дає йому змогу непогано існувати.

Взагалі тутешній народ полюбляє добряче поторгуватися. І, за всієї своєї зовнішньої доброзичливості, потайки зневажає тих, хто не вміє цього робити. Отже, порада: торгуйтеся. Відразу ж потрібно знижувати почуту суму разів у десять. Особливо часто повторюйте «я банкрут» — кажуть, діє. Торгуватися таки є сенс. Наприклад, для місцевих послуги мототаксі коштують п’ять рупій. Для іноземця ж торг починається з... 500 рупій. Ще один приклад — музеї. Вхід для своїх коштує 10 рупій. Для іноземців — 150.

Усі дороги в Мадураї ведуть до храму Мінакші
Але ж це — Індія. Подорожуючи тут, маєте прийняти як даність — дуритимуть. Що нашій групі й продемонстрували з особливою наочністю в сусідньому з Кералою штаті — Тамілнаді. Бути в цих краях і не побачити Мадурай — друге за площею місто штату — означає, що тебе ніхто не зрозуміє. Річ у тім, що в Мадураї розташований найвідоміший і найгарніший індуїстський храм Мінакші — візитна картка Індії. Помолившись у ньому, віруючий люд немовби забезпечує собі «вічну нірвану».

Мінакші означає «рибоока». За переказом, так звали принцесу, котра народилася з незвичними очима. Була в нещасної ще одна особливість — цілих три груді. Стурбовані батьки звернулися до мудреців: як, мовляв, бути? Ті заспокоїли: третя грудь зникне, коли принцеса зустріне майбутнього чоловіка. Так і вийшло. Дівчина зустріла бога Шиву й заручилася з ним. Сама ж вона виявилася дружиною бога Шиви — Парваті в її черговому перевтіленні. На згадку про це спорудили великий храм (як на наш європейський погляд — це цілий релігійний комплекс, за розмахом цілком порівнянний із Ватиканом). Тут зберігаються святині, пов’язані з богом Шивою та Мінакші. Храм — один із центрів паломництва.

Ще на підході до цього священного місця нашій групі спробували продати якісь хустки-спідниці по 400 рупій (близько 40 грн.) за штуку. Мотивація — одяг має максимально закривати тіло. Від пропозиції ми відмовилися навідріз. У результаті тривалого торгу тільки одного нашого колегу в шортах завдовжки до колін так і не пропустили до святилища. Та за наші суперечки з продавцями, які нав’язували нам підозрілі спідниці, за певні незручності від ходіння босоніж (у взутті до храму не пускають) нам сторицею воздалося, коли ми все-таки потрапили всередину.

Центральним входом слугують східні ворота. Тут стоять скульптури синів Шиви та Парваті. Головний зал храму, «зал тисячі колон», оточують чотири зовнішні стіни, над якими здіймаються в небо величні (близько 50 метрів заввишки) башти-гопурами. Чотири з них височіють на зовнішніх стінах храму, позначаючи місця воріт. Ще чотири, менших розмірів, — на огорожі на території внутрішнього двору. Для посилення ефекту масштабності споруд численні яруси зменшуються до вершин башт. Цікаво, що сам «зал тисячі колон» насправді має не тисячу, а понад дві тисячі колон, і серед них, як запевняють віряни, неможливо відшукати дві схожі. Колони прикрашено фігурами богів, богинь, героїв, танцівниць,
фантастичних істот.

У комплекс входять палаци, каплиці, святилища й водойми. Центральним святилищем є храми бога Шиви та його дружини Мінакші (Парваті). Поблизу — Золотий Лотосовий ставок, води якого, за легендою, очищають грішників. Але нас зацікавила інша легенда. Розповідають, у давнину в Лотосовому ставку мудреці досить оригінально визначали художній рівень літературного твору. Рукопис просто... кидали у воду. Якщо він був чогось вартий, то не тонув, а якщо бездарний — ішов на дно. Цікаво, скільки б сучасних опусів витримали таке випробування?..

Свято слонів
Насамкінець справжнім бенкетом вражень стало побачене випадково свято слонів. Серед білого дня — салют, гучна музика й пісні. Раптом звідкілясь велично випливли кілька слонів із барвистими парасолями на спинах. Слони вишикувалися в шеренгу, на них, б’ючи в барабани й дуючи в сурми, стояли люди. Потім слони рушили у свій похід навколо храму, а ми — в аеропорт.