Якось прочитала в «Дзеркалі тижня» фразу: «За статистикою, українські татусі проводять з дітьми більше часу, ніж американські». Як українка сорока восьми років, п’ять останніх з яких прожила в США, беру на себе сміливість засумніватися в істинності цього твердження — за принципом Козьми Пруткова: «Якщо на клітці зі слоном написано «буйвіл», не вір очам своїм».
Так сталося, що мені довелося спостерігати за американськими батьками зблизька. У першій сім’ї, де я підробляла нянькою, дітей було троє — дівчатка десяти, шести років і чотиримісячна «бебі». Обоє батьків працювали. Правда, мамин робочий тиждень становив не п’ять, а всього три з половиною дні. Як ви думаєте, на що вона витрачала свій «зайвий» вихідний? З ранку їхала до спортивного клубу з тренажерами, басейном, сауною і перукарнею і проводила там години чотири. Час, що залишився, вона ділила між домашніми дрібницями, що накопичилися, — хімчистка, квіти під вікнами, рахунки — і спілкуванням із «принцесою», так у сім’ї називали молодшу доньку (батьки — всерйоз, а сестри — із якимось цілком зрозумілим глузуванням).
А як ви вважаєте, хто в домі готував? Якщо вирішили, що тато, то вгадали. На запитання «чому?» мені відповіли, що в нього це виходить краще і він це любить. Тому, коли першою з роботи поверталася мама, вона не хапалася за каструлі, а не поспішаючи розмовляла зі старшими дітьми про проведений у школі день. Ще одним святим обов’язком тата було вкладати дітей спати. Тато ж відповідав за спортивно-розважальну програму сім’ї — організовував культпоходи в кіно і музеї, взимку катався з дочками на лижах (молодша сиділа в рюкзаку за спиною), а влітку вчив їх плавати в домашньому басейні.
Друга сім’я була дуже схожа на першу — працюючі батьки і двоє дітей, школярі молодших класів: одинадцятирічний син і шестирічна донька. Тато часто працював удома і тому звільнявся раніше. З тієї ж причини і тут традиційно готував він. Хобі тата — спорт. Він не лише грав із дітьми в баскетбол і футбол у дворі власного будинку, а й добровільно і, зрозуміло, безплатно тренував футбольні команди в школах, де навчалися його діти.
Тобто під час футбольного сезону (у Середньо-Атлантичному районі Америки, де живе ця сім’я, сезон може тривати цілий рік) він два вечори на тиждень проводив, бігаючи зі свистком по полю в юрбі хлопчиків (по вівторках) і дівчаток (по п’ятницях). У вихідний він проводив на полі практично цілий день, тому що по суботах зазвичай гралися матчі. Треба відразу сказати, що тренував цей тато лише ті команди, в яких грали його діти (а це означає, команду хлопчиків-п’ятикласників і дівчаток-першокласниць). Крім нього, у кожній із команд на таких самих умовах — добровільно і безплатно — працювали батьки інших дітей-учасників.
Розумію, що моя розповідь про двох конкретних американських татусів не може бути вагомим аргументом проти «даних статистики». Але ось, приміром, про що говорять результати проведеного 2000 року перепису населення США. Кожен четвертий тато-американець бере на себе турботу про дитину-дошкільня в той час, як мати працює. При цьому кількість дітей у неповних сім’ях із батьками-одинаками вже перевищило цифру два мільйони. А за даними Інституту сім’ї і роботи, сьогодні в американських татусів у середньому на виховання дітей витрачається три чверті від того часу, який затрачають матері, тридцять років тому мова йшла про половину.
Реагуючи на таку помітну тенденцію, коли татусі дедалі більше втягуються в процес виховання дітей, американський журнал «Психологія сьогодні» нещодавно опублікував статтю під промовистою назвою: «Природа батьківства: становлення сучасного тата». Автори статті звернулися до подружніх пар, які мають дітей, з проханням поділитися своїми уявленнями про роль татусів. Ось лише кілька цитат із відповідей учасників опитування.
Уродженець Південної Америки Марк Хінеган 12 років тому познайомився зі своєю майбутньою дружиною Джейн і того ж року переїхав до неї в Бруклін. Нині у них двоє дітей віком три роки і сім місяців. Марк тримає ресторанчик неподалік і часто бігає додому. «Він — найкращий батько у світі, — говорить Джейн, — Марк сам як велика дитина. Я думаю, що це взаємопов’язано: чим більше в дорослому дитячого, тим кращий він як батько».
За словами журналіста Сема Мартіна, коли його дружина була вагітною, він цілком відчув її стан. Змінилися навіть його смакові уподобання і режим сну.
Поль Шим і його дружина Саран, які недавно іммігрували з Індокитаю, дуже зайняті — сполучають роботу в сімейній комп’ютерній фірмі, навчання і виховання двох дітей — п’яти і трьох років. «Діти обожнюють його. Так виходить, що він насправді проводить з ними більше часу, ніж я. А вони і раді», — каже Саран.
На думку «найдорослішого» учасника опитування, 42-річного веб-дизайнера Паскаля ді Ніола, батьківство потребує насамперед великої любові, хоча універсальних рецептів як бути гарним батьком не існує.
Ось як коментує це висловлення працівник Національного інституту здоров’я дитини і людського розвитку, доктор філософії Майкл Лемб: «Я пам’ятаю, що ще в середині 70-х років в Америці не можна було знайти татуся, який міняє дитині памперси. А сьогодні це звичний обов’язок тата. Роль батька за ці роки істотно ускладнилася. Нині він не лише «годувальник», а й домашній тренер, порадник, джерело любові і натхнення для своїх дітей».
І ще один аргумент — сам по собі досить сумний, але з пісні слів не викинеш. У нас в Україні досить типова ситуація, коли після розлучення з матір’ю батько практично «випадає» з життя дитини. В Америці ж типова ситуація, коли розлучений батько буквально воює за дітей, за право бути «головним вихователем» (пам’ятаєте ці горезвісні 2 мільйони батьків-одинаків з результатів перепису населення?) або хоча б за право проводити з ними вихідні і канікули. Існують навіть спеціальні комітети захисту прав батьків, чиє завдання — допомагати татусям у таких битвах.
Поки готувала цю статтю, зв’язалася з людиною, якій кореспондент «ДТ» Алла Феофанова необережно приписала авторство наведеної на початку цитати, християнським психологом Олександром Тумановим. Ось його дослівний коментар: «...сьогодні в Україні велика частина чоловіків перебувають у пошуку того, куди докласти свої зусилля, багато хто не має роботи... І вони «сидять» удома, що кількісно збільшує час, проведений «із», «поруч» з дітьми. Повторюю, якість цього часу далеко не найкраща, і вплив тата на дитину в такій ситуації не є однозначно позитивним».
Отже, виходить, з усіх точок зору українські сучасні татусі поки що ніяк не можуть подолати своїх заокеанських суперників у змаганні: «хто найактивніше залучений у процес виховання своїх дітей». А шкода. Насамперед тому, що й у самих США, незважаючи на описану мною тенденцію, далеко не все благополучно. Недарма, відповідно до проведеного Національним центром батьківства 1999 року опитування, 72,2% американців вважають «бездоглядність» найголовнішою сімейною і соціальною проблемою...