Найуспішніші українські письменники-фантасти Марина та Сергій Дяченки об’їздили півсвіту. Та, мабуть, найказковіша країна, де вони побували, це Нова Зеландія, по-місцевому Аотеароа, що означає Довга біла хмара.
— Насправді це — Середзем’я, батьківщина хобітів, ельфів, назгулів і орків, — пояснюють Марина й Сергій. — Після зйомок «Володаря перснів» ця країна стала центром світової фантастики, там навіть призначено міністра у справах Середзем’я — фентезійної держави, що вперше виникла в уяві письменника Дж.Р.Р.Толкієна. Там знімали й «Кінг-Конга», і «Хроніки Нарнії», й ще знімуть безліч прекрасних фільмів. Тому що там луки, гори й моря зберегли незайману чарівність планети, коли вона була ще юною, коли вперше народжувалися папороті, у небі над льодовиками літали птеродактилі, а рівнинами поважно походжали динозаври...
Нова Зеландія — це два острови, витягнуті ланцюжком, один із яких ближче до Південного полюса, а другий — до екватора. Коли в нас літо — у них зима, й навпаки. Будь-яка пора року там гарна, але особливо — весна, тобто наша осінь. Розцвітають мільйони небачених у нас квітів, щебечуть птахи, а качки не бояться брати корм прямо з рук.
Народ тут живе спокійний і навдивовижу дружелюбний. Навіть маорі, предки яких начебто з’їли капітана Кука, їхнього першовідкривача. Чим треба було дошкулити цим добродушним телепням, щоб отак піти з життя?.. Між іншим, Нова Зеландія — країна реальної двомовності й двох культур: нині тут чудово вживаються й маорі, й нащадки англійців, які давно пробачили своєрідність давніх гастрономічних традицій тубільців. От одна з рисочок життя цієї країни: йдемо ми з дочкою Стаською в ресторанчик пообідати, а там сидять і мирно розмовляють дідусі й бабусі. Усім десь по 80—90, може, й більше. Всі в джинсових костюмчиках, футболках, усі весело жартують, сміються. А потім бачимо — вони розходяться по машинах, і хтось із них сідає в руїну на зразок нашого горбатого «Запорожця», а хтось — у найкрутіший «Мерседес»... Немає в них чванства, бажання напустити туману в очі своїм багатством, принизити іншого майновою чи якоюсь іншою нерівністю. Може, тому такі молоді там старики?..
Були ми й на півдні, й на півночі, й у центрі — побачили всю Нову Зеландію. Та почали шлях із Крайсчертча, столиці Південного острова. Уявіть собі незвичний величезний ботанічний сад із тисячами дерев, рослин, кущів, квітів. Усюди дивовижна краса: повна палітра барв і їхніх відтінків! І в цьому саду сховалося місто — маленьке, ошатне, але абсолютно не провінційне, з чудовим університетом, із гарним центром. До того ж Крайсчертч розкинувся на узбережжі океану. Куди не глянь, скрізь серфінгісти катаються на дошках. Ми бачили малят, котрі ще й ходити до пуття не вміють, а хвилю вже приборкують.
Були ми й у Квінстауні, й в Окленді — мегаполісі на Північному острові. От він нас розчарував — місто як місто, хіба що в бухтах замість чайок гніздяться тисячі білосніжних вітрильників. І пляжі там чисті, океан солоний і теплий, солідний такий.
Та найгарніше місце Нової Зеландії — Мілфорд-Саунд, ближче до Південного полюса. Там заповідник, країна фіордів, частиною котрої є ця прекрасна затока. Це щось неймовірне! Чиста, якась бірюзова вода, кілометрові вулканічні скелі з засніженими шапками, і тисячі водоспадів струменіють з їхніх вершин... А ще за ці скелі, схожі на величезні замки, чіпляються білі пухнасті хмарки, висять годинами, відпочивають...
Ми два дні пароплавом плавали по Мілфорд-Саунду — такий от нічний круїз. Спілкувалися з дельфінами, з морськими котиками. Були в підводній обсерваторії, там такі прекрасні чорні й червоні корали.
…Уночі ж, коли все судно спало, Сергій бачив, як під зірками, блискаючи металевими крилами, ширяв... дракон! Правда, Марина й Стаська не вірять цим розповідям, натякаючи на випите червоне вино й надзвичайну екзальтацію глави сімейства... До єдиної думки щодо реальності новозеландських драконів родина Дяченків не дійшла досі. Зате в оцінках самої країни вони абсолютно одностайні: повне захоплення від відкриття зовсім нового світу!