У нашій країні, та й в усьому світі, небагато знайдеться людей, котрі не хотіли б «заробляти більше». Серед переважної більшості охочих більше заробляти дуже мало готових більше працювати. Виявляється, можна не соромитися: звичайний, середній українець виробляє більше, ніж отримує.
Економіст, професор Рустем Нуреєв у книжці «Россия: особенности национального развития» наводить співвідношення величини заробітної плати і продуктивності праці в промисловості своєї країни та інших країн світу. І хоча дані взято за 2004 рік, є всі підстави стверджувати: за шість років в економіках двох держав — України і Росії — мало що змінилося, тому що стосується цифр, особливо якщо ці цифри характеризують ринок праці, наші країни цілком можна ототожнити. З невеликою перевагою України в гірший бік: відповідно до офіційної статистики, оклади українців найнижчі в Європі, за винятком Албанії.
Дані Нуреєва дуже цікаві. Наприклад, у Північній Європі (Норвегія, Данія, Швеція, Фінляндія) погодинна заробітна плата становить 18,2 одиниці відносно 2,6 виробництва доданої вартості на одного зайнятого. У країнах «великої сімки» це співвідношення — 13,5 (зарплата) до 2,3 (виробництво). У Середземноморському регіоні — 5,2 до 1,5. У Південно-Східній Азії — 4,0 до 2,0. У сусідніх Словаччині і Польщі — 1,5 до 1,0. І тільки в Росії та в пов’язаній із нею Україні погодинна зарплата і виробництво перебувають у пропорції 1:1; інакша картина тільки в Китаї, Індії, Індонезії — 0,3 до 0,5. Це свідчить, що робітники у США або Канаді працюють у 2,3 разу краще (продуктивніше), а отримують у 13,5 разу більше. У Північній Європі платять у 18 разів більше, ніж в Україні. У Латинській Америці — в 1,5 разу більше. У Китаї — третину від того, що платять у нас.
Це запускає поширену тезу: коли кажуть «у нас дешева робоча сила» або «нам дуже мало платять» — у відповідь звучить: а ви дуже погано працюєте. Так, у Польщі, щоб обробити 500 га землі, потрібен один працівник. А в Україні — п’ять. Основна проблема, яка не дозволяє більшості українців претендувати на високі заробітки, — низька продуктивність праці.
В Україні дуже багато працівників, чия зарплата наближається до мінімальної. Йдеться не про «голий оклад», а про всю нараховану до виплати суму, включно з надбавками і преміями, до того ж до оподаткування. Багатьом — що важливо — платню видають у конвертах. Без повного оподаткування всієї суми виплат працюють 3/4 українських компаній, які не отримують допомоги від держбюджету. Можна пояснити їхнє прагнення заощадити на сплаті податків. За даними Світового банку, в Україні роботодавці повинні віддати державі у вигляді податків та інших платежів 43% фонду заробітної плати, тоді як у країнах Європи і Центральної Азії величина відрахувань становить у середньому 23%.
Постає запитання: наскільки можна вірити цифрам? Адже продуктивність, грубо кажучи, залежить від двох чинників — умов праці та обсягу капіталу, а перераховується (та хоча б у цифрах Нуреєва), виходячи з одного. У результаті умови праці європейських працівників (із їхніми сучасними верстатами, роботами, конвеєрами тощо) прирівнюються до таких самих китайських. Далі: якщо почати порівнювати наші зарплати з виробленим ВВП, стане зрозуміло, що їх загальний обсяг зовсім не такий малий: наприклад, торік він сягнув 49% ВВП країни. Це навіть вище від європейського рівня: у середньому в ЄС зарплати становлять 48,4% ВВП. Цікава й неоднозначна вимальовується картина. Її завершує зростання армії безробітних, яка торік збільшилася в Україні на 35% і становить 2,1 млн. чоловік.
За торішніми даними, середня українська зарплата становила 1736 грн. на місяць. Для порівняння: у 2009 році середня зарплата на китайських підприємствах сягнула 360 доларів на місяць. Ціни зростають, набухають, а зарплати — «мерзнуть», стискаються. Що таке ціна? Це витрати на сировину і матеріали; зарплата; амортизаційні витрати; податки та обов’язкові внески в соціальні фонди; корупційні платежі (адже за все доводиться платити: за доступ до ресурсів, за право на той чи інший вид бізнесу, за справедливий розгляд справ у суді; треба заплатити податківцям, прокурорам і т.д.). У залишку закладено чистий прибуток підприємства. То чи вигідно підвищувати зарплати? Відповідь очевидна: ні.
А це, між іншим, очевидний симптом того, що не буде в Україні науки, культури, освіти. Не буде. Зовсім. Бо «жити на саму зарплату» дуже довго — означає опуститися, стати люмпеном. Люмпени можуть робити науку, освіту і культуру, доки вони маргінали — таланти в середовищі сформованої і загалом забезпеченої спільноти, яка гарантує для них орієнтир і напрям, вектор діяльності. Якщо люмпенами стануть всі, робота зупиниться.
Про владу в Україні часто говорять як про «фасад», маючи на увазі її суто декоративну функцію. Можна додати, що сьогодні наші «фасади» — не так влада, як суспільство і його інститути. Воно не готове ні консолідуватися, ні обговорювати чиїсь ідеї всерйоз. Для нас не існує авторитетів, вони скомпрометовані або підірвані, а висловлені пропозиції стають приводом до запитання: цікаво, навіщо це йому? Хто за цим стоїть? Та ж таки «політична публічність», яка забезпечує зв’язок між членами суспільства, між різними культурами, між владою і народом, не працює: вона монополізована групами людей, котрі займаються самопрезентацією, саморозкручуванням, шоу-політикою. Чимало громадських організацій часто не вміють професійно виступити ні партнером, ні опонентом, ні експертом реформ, які проводить влада. Панує маніакальна взаємна підозріливість. В Україні будь-яка акція, чи то політична, чи громадська, будь-яке об’єднання, чи то комісія з моралі, чи жіночий рух, моментально стають частиною притчі про те, що «знову проклята влада реалізовує свої диявольські плани з руйнування наших громадянських свобод!». Та ви їх створіть спочатку, ці свободи. Так із демагогії створюється політична теорія, прецедент. Потім риторика стає практикою, утворюється якась спільнота на основі популістських, на двох пальцях показаних ідей. Так зроблене суспільство під назвою «Україна»: шляхом нескінченного шоу, від якого не відірватися. Класична розмова про демократію, свободу слова та інші речі повинна мати контраргументи; наприклад, має стояти питання, і досить гостро, про освіченість суб’єктів такого суспільства. Це — питання наявності у самого суспільства волі для такого рішення. Запитайте в будь-якої української партії, чому вона не «проростає» у місцеве життя, — і вислухаєте тисячу скарг на поважні причини: і місцева влада заважає, і демократія не та, і податки душать, і свободи немає, і немає легальних грошей від легальних спонсорів. Усе це правда, але демократія завжди «не та, що треба», — це лад, який сам себе проектує й змінює. У наших партій немає політичної волі створювати механізм роботи з масами (колись такий був у комуністів). Хіба преса стала суспільним інститутом?! Телебачення? Соромно й казати... Хоча ЗМІ зобов’язані бути суспільними інститутами за функцією та принципами, а не за належністю власникові.
Що таке здорове суспільство? Це суспільство, в якому живе неформульована норма, визнана всіма, навіть ворогами. Нація в кожен момент свого існування повинна мати те, що робить з неї певне одне ціле.
Чи не тому, починаючи з XIX століття, західні закони намагаються копіювати, щоб дати громадянам правові умови для матеріального достатку? Копіювання триває й досі. Проте більшість так і не отримала можливості, спираючись на закон, перетворити свої накопичення в капітал. Голова наша жадібно дивиться на Захід, а ноги не йдуть. Чому це так, що це за вид «інвалідності», і що слід зробити, щоб закони в нашій країні почали працювати, залишається загадкою, відкритим питанням.
Зазвичай про ринок говорять як про систему надраціональну. Мовляв, ринок — це сукупність актів обміну і вибору. Це не ідеї, а прямі, притому дуже короткі (бо довжина збільшує ціну) дії. Але є інший погляд: доки люди пов’язані тільки діями, економіки немає, є примітивне життя з викопування, вирощування, споживання та переробки. Лише коли все господарське життя без останку пронизує юридичний розум, в усьому блиску своєї ефективності, стислості, ясності, попунктної проговореності, узгодженості і утвердженості, легальності й осудності, — тут і виникає можливість створення капіталу. Інакше кажучи, капітал — це юридично оформлена власність. Не просто паперовий документ, а передавальний пристрій, який відображає і зберігає більшу частину інформації, що забезпечує рух ринкової економіки. Приватна власність запліднює всю систему, оскільки робить людей відповідальними. Ось одна з відповідей на запитання, чому не працюють макроекономічні реформи в Україні. Можна лише імітувати форми капіталістичного господарства, імпортуючи фастфуди і блокбастери, але це не забезпечить процвітання. Необхідний капітал, а його не отримати без складної і дієздатної системи приватної власності.
Я не вірю в те, що поява невеличких анклавів економічного раю в оточенні широких секторів бруду, злиднів, нелегальної діяльності означає кінець нелегкого, хоч і неминучого переходу до капіталізму. Зони процвітання в морі сірості, швидше, маскують жахливу нездатність держави створювати, підтримувати і поважати законні права власності більшості своїх громадян.
На Заході головне завдання закону — забезпечувати дієвість процесів, які дозволяють суспільству отримувати з активів додаткову цінність, що потенційно в них міститься. Власність — це не активи самі собою, а домовленість між людьми з приводу того, як слід цими активами володіти, як їх використовувати, як ними обмінюватися. Натомість у нас закони існують лише для демонстрації — на жаль. Звідси і вся специфіка нашої правової культури.
Тотальною бідою є не ті, хто готовий трудитися багато і якісно, а жадібні роти, які називають себе підприємцями і при цьому не виконують основної підприємницької функції — розвивати економіку країни. Навіть у сусідній Білорусі легше відкрити власну справу і підтримувати її на плаву, не кажучи вже про Польщу чи Румунію, які, здавалося б, недалеко від нас відійшли, принаймні створюється ілюзія, що вони «десь поруч». Уже банально повторювати: головне лихо нашого бізнесу — його корумпованість, безконтрольне зростання позаправових механізмів та схем, повна атрофія совісті й розуміння сенсу своєї діяльності частиною представників управлінської еліти, чванливість яких, віра у свою винятковість дозволяють оцінювати право лише як інструмент для слабких. Чому умови економіки в країні не дають розвиватися підприємницькому таланту? Чи не тому, що норма прибутку понад 100% може покрити будь-яку неефективність, будь-яку безгосподарність?..
Зарплати в Україні поки що далекі від оптимальних. Тому всі, хто зацікавлений у розвитку країни, зобов’язані вимагати від наших «панів», які щойно змінили косу на барсетку, наступити на горло власній жадібності і створювати економіку, а не стригти ренту, виплачуючи копійки своїм підневільним за їхню даремну працю.