Покривджене, гнане,
незраджене слово,
Над краєм своїм загрими…
Янка Купала.
Переклад Андрія Малишка
На моє переконання, Михайло Коцюбинський, 140-річчя з дня народження якого відзначала цієї осені українська культура, — найкласичніший, найукраїнськіший з усіх українських прозаїків, кожне слово якого яскраво відбиває многогранність простору, кольору і запаху, у якого мова — не засіб зображення, а сама його суть, до неймовірності глибока і точна. Читаючи Коцюбинського, можна милуватися мовою як самодостатнім явищем культури народу, що створював її віками, і тоді вже заштамповане визначення — «мова — душа народу» — набирає живого, істотного звучання, і розумієш: твоя душа — теж.
Пам’ятаю, як іще в шкільні роки вразило мене «Іntermezzо», філософії якого я не в силі була збагнути, але усе те, що поза розумінням, що сприймається не думкою, а душею, залишилося в мені назавжди.
Сьогодні змішалися критерії і міра ваги слів, та все одно ще живий читач, здатний уперто шукати Слово серед слів. А робота ця важка, якщо не знаєш еталона, не маєш взірця, якщо те, що визрівало у еталонну класику на літературних нивах минулих століть, піддавати нині остракізму, ревізії або потихеньку зводити у небуття, лукаво повторюючи ніби своє: «Нова доба нового просить слова».
Саме тому на особливу вдячність заслуговують люди, які Слово мого народу прагнуть донести до народу свого, донести саме як Слово, яке втілює не букву, а дух, душу, неповторність.
Я не знаю, скількома мовами перекладені твори Михайла Коцюбинського. Боюсь, що й те — уже в минулому. Не видаються твори української літературної класики і в Україні. Причин того тьма-тьмуща. А насамперед, ота «доба» і «генії» нових слів до неї. Бог їм суддя…
Мені ж хочеться згадати добрим словом людей, які чверть століття тому донесли високе Слово Михайла Коцюбинського до білоруського читача.
Книжка повістей побачила світ у видавництві «Мастацкая література» у Мінську в 1980 році. Увійшли до неї три повісті: «Fata morgana», «Тіні забути предків», «Дорогою ціною». Переклали відомі й у нас принаймні зі спільних літературних заходів радянської пори Алесь Жук і В’ячеслав Рогойша. А ініціатором видання став білоруський поет, про якого літературний, не кажучи вже про широкий, загал знає мало або й зовсім не знає.
Його ім’я Станіслав Шушкевич.
Познайомилися ми зі Станіславом Петровичем Шушкевичем у вересні 1972 року, під час традиційного всесоюзного літературного свята «Чуття єдиної родини», яке щоосені проводилося на Чернігівщині, батьківщині Павла Тичини. Звичайно, тоді ніхто навіть у найфантастичніших снах уявити не міг, що прізвище Шушкевич буде відоме усьому світові, стане знаком історії, як і той документ, під яким воно стоятиме — документ про припинення існування Радянського Союзу.
Але це буде не підпис поета Станіслава Петровича Шушкевича. Це буде підпис його сина — тодішнього глави уряду Білоруської РСР — Станіслава Станіславовича Шушкевича.
Ім’я майбутнього державного діяча Білорусі я вперше й почула того далекого вересня під час скромного фуршету, організованого райвідділом культури для гостей літературного свята, що завітали до нас у Корюківку, де я тоді працювала заступником редактора районної газети.
Станіслав Петрович Шушкевич прийшов до нас у гарному товаристві чернігівського поета Кузьми Журби і гостя з Києва — прекрасного українського поета і людини надзвичайної доброти, родом з недалекої Городні — Абрама Кацнельсона.
Шушкевича, як і всіх гостей Корюківки, страшенно вразили масштаби Корюківської трагедії 1943 року, коли за три березневих дні тут на покару за опір фашистським окупантам було страчено близько 7000 жителів і дощенту спалене усе містечко.
«Про трагедію маленької Катині знає весь світ, а про таку непорівнянну за масштабами трагедію Корюківки не знають навіть у сусідній Білорусії», — зауважив наш білоруський гість.
Написаний під ураженням почутого вірш «Корюківка» входив потім до всіх наступних видань Станіслава Шушкевича.
Увага до моєї особи була привернута тому, що тільки-но вийшла моя перша книжечка і мене принагідно привітали з «новонародженим». А Станіслав Петрович, пошкодувавши, що не має під рукою нічого з власного доробку, подарував мені на згадку збірку лірики Янки Купали у перекладах Андрія Малишка, зазначивши у дарчому написі, що Янка Купала був його першим літературним наставником: «Падпісваючи гэту кнігу, я ўшаноўваю памяць Велікага паэта, а разом з тым выказваю павагу да Вас…»
Щиро дякуючи за несподіваний подарунок, я й не підозрювала, що дружнє листування з Станіславом Петровичем Шушкевичем триватиме багато років. Я одержуватиму листівки до свят і всі книжки поета, що вийдуть у Мінську і в Москві, з теплими побажаннями.
Але це приватне листування, очевидно, не варте було б загальної уваги, якби невгамовний Станіслав Петрович не зробив українській культурі і літературі такий славний, гідний глибокої і щирої вдячності подарунок, ініціювавши переклади на білоруську мову творів Михайла Коцюбинського.
Міхайла Кацюбінскі. Аповесці.
Дарчий напис позначений «18 снежня 1980 г.» У книжку був вкладений незвично довгий лист, частину змісту якого я наводжу тут у власному перекладі: «Шановна Надіє Йосипівно! Ви, певно, пам’ятаєте, що я колись гостював на Чернігівщині. Був і у Вашій Корюківці, і в Чернігівському музеї М.Коцюбинського. Там я познайомився з Іриною Коцюбинською. Вона делікатно натякнула нам, білоруським письменникам, що ми не переклали майже нічого на білоруську мову з творів її батька. Коли я повернувся до Мінська, то зайшов до директора видавництва «Мастацкая література» письменника Миколая Ткачова і розповів про нашу розмову з Іриною Михайлівною. М.Ткачов сказав мені, що він включить у план перекладів з української твори М.Коцюбинського.
Немає на світі Ірини Михайлівни, немає на світі Миколая Ткачова. Але їхнє бажання здійснилося, днями вийшла книга «Аповесці» М.Коцюбинського. Мені здається, що книга видана добре, перекладачі... наші кращі мовознавці».
Послухайте, як звучить білоруською поетична проза нашого великого земляка.
— Івась!.. Гэ-эй! — гукалі Івана ад хаты, але ён не слухаў, абіраў маліны, страляў з лісткоў, рабіў свістульку або пішчаў на травінцы, намагаючися пераняць галасы птушек ды ўсе тыя гукі, што чуў у лесе. Ледзь прыметны ў лесавым зеллі, збіраў кветкі і ўплятаў іх у свой капялюшык, а стаміушыся, лажыўся дзесьці пад сенам, што сохла на астрывах, і спявалі яму, на сон дый будзілі яго сваім звонам горныя ручаі. («Цені забытых продкаў».)
На жаль, я не можу розповісти багато про життя самого Станіслава Петровича Шушкевича, бо не маю інших джерел, крім короткої розповіді «Про себе» у двотомнику, виданому до 70-річчя поета у 1978 році. Датована ця розповідь чомусь 1964 роком, очевидно, це мало для нього якесь особливе значення. Але, читаючи його твори і передмови до деяких видань, недвозначно доходиш висновку, що з його творчої біографії випадають кінець тридцятих, усі сорокові і початок п’ятдесятих років минулого сторіччя.
Народився поет 19 лютого 1908 року у багатодітній робітничій родині, на долю якої випало чимало поневірянь, пов’язаних, як тепер би сказали, з активною життєвою позицією батька, з постійними переїздами у пошуках засобів для існування. Тільки після 1917 року хлопець, який так гаряче тягнувся до знань, зміг здобути освіту, стати одним серед перших письменників молодого покоління, яке щиро повірило у соціалістичне майбутнє Батьківщини. Вони прагнули щастя своєму народові плекали рідне білоруське Слово, і за свою любов були жорстоко покарані.
У тій коротенькій автобіографічній довідці Станіслав Шушкевич згадує: «Красноярський край. Тут працював я теслею, плотогоном на Тасєєвій річці. Після — бухгалтером геологічної партії, колектором, топографом, заступником начальника каротажної партії, начальником геологічної бази. Чи міг я коли повірити, що оволодію десятками професій?»
А література чекала свого поета.
«Восени 1956 року катер тягнув по Ангарі багатотонну криту баржу, у каюті якої я повертався на батьківщину. Біля Лебединого острова вийшов на палубу і побачив білі грудочки. То плавали прекрасні лебеді...
У каюту повернувся схвильований, знайшов олівець і на газетнім ріжку написав вірші:
Бялы мой лебедзю,
мой побратім,
Над Ангарою
за табой праляцім...»
...Іноді я беру в руки котрусь із збірок Станіслава Шушкевича, але частіше — «Аповесці», пробую уявити, як звучать білоруською, коли їх вимовляти уголос, зрозумілі і без перекладача слова. І думаю, що Слово, народжене кожним народом з такими стражданнями, варто берегти, як святиню.
Тіні забутих і незабутих предків витають над нами завжди і пам’ять вдячності до них допомагає жити.