Я боюсь, що обов'язково настане день, коли технології перевершать просте людське спілкування.
І світ отримає покоління ідіотів.
Альберт Ейнштейн
Потужний порив вітру буквально розпанахав мені куртку, і наступної миті один з ґудзиків боляче вдарив по пальцях правої руки, якою я хотів застібнути "штормовку".
Я спускаюся з перевалу в долину.
У Карпатах уже глибока осінь - без натяків, без вагань. Холодно. Вуйко казав, що вночі падав мокрий сніг.
Дорогою мене тішить одна обставина. Під ногами болото, навколо мряка, дошкуляє поривчастий вітер. Він проникає за комір, під джинси, в кишені, від нього ніде нема порятунку. У місті це вже давно змусило б мене шукати якогось прихистку і перманентно нарікати на негоду, а тут я бадьоро чимчикую в долину, хоча й знаю, що шлях неблизький. Може, всі ці дива від гарячого чаю, яким напоїв мене на дорогу Дезийдерій Васильович?..
Спогад про чай повернув до бесіди з вуйком.
В оселі Дезийдерія Васильовича було тепло, пахло травами, грибами, які він саме сушив, і медом, яким мене пригощав. Меланхолія потоками тепла від печі засновувала простір кімнати, і я необачно пожартував: "Вуйку, а чому ви не тримаєте пасіки?".
Дезийдерій Васильович став зосередженим. Він прочитав мій настрій. Тому я почув не правдиву відповідь, яку вуйко вже не раз давав на це запитання, а експромт: "Я хотів займатися цією гарною справою, і не раз". Замовк… Пауза цілковито мене заінтригувала. Я вже почав вигадувати свої версії пояснення, щоб випередити його з відповіддю. Він саме цього й очікував, тільки я не розпізнав.
"Річ у тому, - мовив вуйко, - що замолоду мені було не до того. А в старості вже пам'ять не та". "А до чого тут пам'ять?" - запитав я і зрозумів, що потрапив вуйкові на кпини.
"Починаю забувати імена бджіл, плутаю їх, а вони за це нарікають на мене", - вже неприховано сміявся старий. Я теж засміявся і зрозумів, що сьогодні вже не почую історії взаємин Дезийдерія Васильовича і бджіл.
Щоб якось приховати ніяковість, вирішив підхопити запропоновану тему: "Та що вам, вуйку, жалітися! Он я напередодні також мав халепу". І почав розповідати, як у Чернівцях запросив комп'ютерного майстра, свого колишнього студента. На його запитання, в чому проблема, я не розповів, бо не знав, як сформулювати, а показав: "вмикаю "Оце", чекаю, доки з'явиться "Оце", натискаю "Оце", вискакує "Оце", а "Оце" не загоряється!".
Дія вийшла такою динамічною й експресивною, що я розреготався, всіляко апелюючи до Дезийдерія Васильовича - мовляв, ось бачите, вуйку, я теж забуваю і маю погану пам'ять, тож вам і поготів гріх нарікати.
Та Дезийдерій Васильович був зосереджений і напрочуд серйозний. Моя вистава справила на нього несподіване для мене враження. Він сухо і з гіркотою мовив: "Це зовсім не те. Ти нічого не забуваєш, ти просто не знаєш, що воно таке. Не знаєш, як назвати свої дії".
Я розгублено замовк, приголомшений правдою, яка відкрилася мені у словах вуйка. А потім довго розповідав йому, що боюся купувати прилади з
пультами, бо це означатиме вивчення довжелезної інструкції. І взагалі підозрюю, що люди вже читають не книжки, а лише ці буклети-настанови. А ще вони читають "оці" штучки, з допомогою яких поповнюють рахунки. А ще…
Зітхнувши, Дезийдерій Васильович перервав мій нескінчений перелік: "Ви вже не можете назвати те, що робите".
Спускаюся перевалом. Настрій псується. Я вкотре пригадую деталі нашої розмови, і вони формують гіркий вислід: наше життя втратило назву, ми - цивілізація "Оце".
Банка з медом, яку передав вуйко Дезьо для Лесі, сильно б'є мене в коліно. Та я не відчуваю болю, бо уявляю собі, як у вечірній мряці, серед мокрого лісу з перевалу в долину спускається баночка з медом, а мене - немає: бо баночка з медом є, а я - "Оце", без назви.
По спині побігли мурашки, і я відразу почув шум вітру й перші краплі дощу.
У Вижниці сідаю в автобус на Чернівці, прилаштовую на колінах баночку, слухаю розмови пасажирів по мобілках. Якась чудасія - баночка виявилася теплою!.. І я пригадую слова вуйка Дезя, які він мені сказав, коли передавав мед: "Навіщо ви вигадуєте нові машини, мобільні пристрої, комп'ютери, пишете й вивчаєте інструкції до них, якщо при цьому забуваєте назви квітів?".
Уже тут, у теплі автобуса, я раптом відчуваю, що мені болять пальці, пригадую, що це на перевалі мені їх побив вітер ґудзиками розстебнутої куртки.
У кишені задзвонив чи то телефон, чи то фотоапарат, чи то записник - "Оце". І я повертаюся до реальності.
Чи йду від неї?
Я поправляю баночку з медом, пригадую гірке вуйкове спостереження щодо назв квітів і починаю розуміти: трагедія сучасної цивілізації полягає в тому, що "задум людини" повстав проти "Задуму щодо людини".
Людина, яку "Бог створив подібною до себе, але дозволив їй бути собою", розірвала ці дві свої іпостасі і більше їх не координує. Це й становить глум нашого дня.
Ми перестаємо спілкуватися між собою. Ми спілкуємось із пристроями. У таких взаєминах зникає довіра. Яка може бути довіра до телефона чи фотоапарата? Вона - сурогатна. А це вже необоротна втрата. Бо довіра - найцінніший актив людини і спільноти, завдяки якому остання перетворюється на суспільство. Довіра - універсальна і вічна "валюта" людей. Любов без довіри - це контракт!
Є сутність Бога, непізнавана для нас, і є наше уявлення про сутність Бога, яке завжди обмежене та обтяжене всілякими вадами. Усі конфлікти, які виникають між людьми, - це конфлікти навколо вад нашого уявлення про сутність Бога. Але тепер це не просто конфлікти між людьми, а й конфлікти з самою сутністю Бога.
Автобус нарешті рушає. І коли мене перестає підкидати й теліпати з боку в бік на дорожніх вибоїнах, я усвідомлюю, що не можу зрозуміти, хто ж рухається: я в автобусі чи дід на горбочку, що на довгому мотузку пасе в дощ корову.
"Оце" в моїй кишені затихає, і "мій мотузок" - з'єднувач із цивілізацією зникає. Та чи надовго? І чи зникає?
То хто ж із нас рухається і куди?