- І як вам Кличко як мер? - запитав мене зять.
- Каштани виросли до нього, - здвигнула я плечима і здивовано глянула на доньку: чому це його цікавить? Живе в Європі, під час його приїздів у Київ до сім'ї говорити про наші проблеми ніколи, бо потрібні чоловічі руки, щоб хоч трохи їх вирішувати. Але цього разу - Євробачення, вражень купа, музика лунає, весна пахне, каштани цвітуть…
- Це ми йшли біля зоопарку, там усе плиткою виклали, так гарно. А ще - я розповіла, скільки за ці два роки доріг у місті заасфальтовано, дворів, - ось він і захоплюється, - пояснила донька.
- Нехай на вокзал мене проведе, щоб не плекав зайвих ілюзій, - запропонувала я.
Вокзал у кожному місті - місце, котре враз повертає до реальності. Та Київський залізничний вокзал має особливий - столичний - статус і тому просто зобов'язаний бути кращим і зручнішим, аніж деінде в Україні. Однак до вокзалу ще треба добратися. Спершу - майже точним швидкісним трамваєм із крижаними пластиковими стільцями, що й весняними ранками (а взимку - як!) пробирають тіло до кісток. А далі - східцями на висоту четвертого поверху. Пішками-ніжками, з валізами-сумками, і ніякі коліщатка на них тобі не допоможуть, - при догори й тішся тим, що КП "Київпастранс", яке таким чином вганяє народ у спортивну форму (або ж доводить до інфаркту), робить це з глибокою повагою до людей. Так і пише на оголошенні внизу: "Шановні кияни і гості міста! У зв'язку з необхідністю виконання капітального ремонту з 28 січня 2016 року робота ескалаторів призупиняється". А що ремонт за майже півтора року й не розпочався - то нічого дивного: закордонні гості міста швидкісним трамваєм на залізничний вокзал не добираються. А свої потерплять. Звикли.
Терплять же, коли приїжджають з аеропорту "Бориспіль" на той-таки залізничний, тільки Південний вокзал і ледве бочком пробираються з автобуса на тротуар, бо дорожня кишеня для паркування громадського транспорту зайнята приватними авто, а поліція на це не реагує. Терпіли ж більше року, коли не працювали ескалатори у вокзальному підземному переході, який веде із залізничних платформ до станції метро "Вокзальна". А якщо не терпіли й скаржилися, то отримували стандартну відповідь: "Вони працюють". Ну просто як Юля Тимошенко в часи свого прем'єрства.
До речі, саме в той історичний період на столичному вокзалі трапилася подія, про яку запрацьована Юлія Володимирівна, певна річ, не мала жодного поняття, як не мав би жоден її інший, так високо поставлений, колега, бо ж наші прем'єри із залізничних вокзалів нікуди не їздять, навіть у робочі поїздки по своїй країні, в які вони останнім часом теж майже не їздять. Отож, у серпні 2009 р. на території Київського залізничного вокзалу були геть чисто ліквідовані лавочки. 18 серпня ще стояли, а 24-го, в День Незалежності, вже не стало. Жодної. Ні на широкій першій платформі, ні довкола вокзального приміщення. Я добре пам'ятаю ці дати, бо саме тими днями вперше побувала у Швейцарії. І серед багатьох речей, які мене там вразили, були й лавочки. Бо вони там були різних форм і конфігурацій - не лише одразу для кількох людей, як у нас, а й для двох-трьох чи й - ну хіба не марнотратство? - для однієї: таке собі кріселечко під деревом. І були скрізь: на вулицях, у парках, скверах, на площах, біля установ - одне слово, в усіх публічних місцях, де тільки може захотіти відпочити перехожий. В усіх населених пунктах, малих і великих, до яких ми навідувались. А тут на столичному вокзалі, де втомлені люди з важкими речами іноді по кілька годин чекають потяга, - лавочки зникли всі як одна. Й за ці 8 (!) років жодна не об'явилась. І пасажири мовчки терплять цю наругу. Спираються на стіни й підвіконня, сідають на бордюри чи, коли літо, на газони, звідки їх виганяє поліція, - але ні пари з вуст, ні скарги, ні протесту. Хоч у тій-таки Швейцарії, коли я цікавилася, як вдалося зробити життя в країні таким зручним для всіх, мені відповідали: "Бо громадяни весь час незадоволені роботою влади і тому постійно протестують". А тут ставлення до людей, як до худоби чи й гірше, - і нічого. Звикли!
Не каліки, справді, - постоять. А коли й інваліди - то теж якось викрутяться: в дорозі ж. Це не закордон, де людей з обмеженими можливостями оточують увагою скрізь: їх і в літак, і з літака пропускають у першу чергу, і спеціальні кабінки для них у туалетах, і пандуси, і транспорт. У нас же принизливе "інваліди" замінили евфемістичним "люди з обмеженими можливостями" - і все, турбота вичерпалася.
Зате турбота влади про наші гаманці невичерпна. Прем'єр-міністр В.Гройсман недавно заявив, що темпи зростання доходів населення вперше перевищили швидкість зростання цін. Ось саме в цей щасливий період, 14 квітня, і надумала я відіслати монографію про рідне Поділля своєму польському родичу, який вивчає українську історію. Прийшла на поштове відділення №13 у Хмельницькому - і виявила, що все подорожчало. Навіть ціна марки на звичайний конверт зросла з 2 грн 40 коп до 4 грн, а моя проста бандероль за кордон заважила 600 грамів і понад 140 грн - дорожче, ніж коштує сама книжка! Тож повернулася я з нею додому. Донька взяла її з собою до Києва - і привезла назад, бо ціна пересилки з Києва до Вроцлава - 220 грн. І 29 квітня я знову понесла свою бандероль на те ж саме поштове відділення. "З вас 175 грн 25 коп.", - сказала працівниця пошти. "Але два тижні тому це коштувало 140!" "Може, тоді курс долара був нижчим". "Був вищим!" "Тоді не знаю, чому так - але з вас 175 грн 25 коп."
Може, база оптимістичних підрахунків пана Гройсмана обмежується зарплатами гендиректора "Укрпошти" І.Смілянського, яка, за інформацією видання "Журналіст України", щомісяця становить 333 тис. 300 грн, та його таких же високооплачуваних топ-менеджерів? Як порівнювати ці суми зі своїми нерідко пів- чи й чверть- ставками - 500-700 грн - сільським листоношам, котрі заробляють на фантастичні зарплати начальству, в сніги, і спеку, й по болоту тягаючи важенні сумки не лише з газетами, а й з милом, крупою та іншими товарами широкого вжитку? І які ж ідеї за такі грубі гроші продукує керівна команда, коли рядові зв'язківці щодня продовжують втрачати здоров'я в десятиліттями не ремонтованих поштових приміщеннях, як-от у моєму рідному Зінькові Хмельницької області, де грибок з'їв усі стіни? Проте де в селі ще знайти легальну роботу - щоб, як доживуть, мати хоч і мінімальну, та гарантовану пенсію?
Катастрофічна різниця в зарплатах, схоже, зовсім не лякає сучасний "топ-менеджмент" України, який і сам отримує, і спокійно благословляє багатотисячні видатки з державного бюджету на захмарні зарплати безмірно розплодженим структурам, котрі стоїчно борються з корупцією, організованою злочинністю та всіма іншими протизаконними явищами. Що боротьба дуже успішна, видно з того, в яких казкових віллах живуть і якими дорогими автомобілями пересуваються скромні слуги бідного народу. Але найточніше це видно з їхніх е-декларацій із мільйонними сумами у валюті, заробленими ще до приходу на державну службу: в кожному разі, саме так пояснює походження своїх мільйонів В.Гройсман, який у зовсім юних 28 літ легко поміняв шалені надприбутки від підприємницької діяльності на клопітне і майже безоплатне крісло вінницького міського голови; й оце лишень зараз сина-прем'єра таки наздогнав батько-бізнесмен, нарешті також ставши валютним мільйонером. Зате хоч чимось міг похвалитися на прес-конференції президент П.Порошенко: мовляв, наші електронні декларації - це безпрецедентна відкритість, увесь світ заздрить. Та світ просто в шоці: щоб у чиновників, політиків і депутатів стільки всього було - і їм нічого за це не було?!
Але ж народ не ремствує, - влада ж бо про нього дбає. От дала субсидії на комунальні послуги аж 7,5 млн українських сімей. Без розбору, бідним чи багатим, - аби лиш принесли папір, що мало заробили. Скільки при цьому розорила тих, хто ледве тріпається, але чесно показує легальні доходи, - ніхто не рахував. Зате порахували, що після зливи субсидій гроші ще й лишилися (звідки? де? як може в решеті зостатися вода?). І з якогось дива вирішили не потратити їх, скажімо, на утеплення будинків, модернізацію систем тепло- й водопостачання чи на бодай символічну компенсацію тим, хто працював, заробляв і сплачував податки до бюджету, - а віддати тим, хто ніц не робив, ніц не платив, задурно світив, смітив, палив і грівся і - о диво! - щось при цьому ще й "зекономив": нате вам, бідні ви наші, економте ще. Може, держава здатна прожити за рахунок цієї "економії"? Чи завдяки їй забагатіє? Ні? Тоді чому вона тринькає замість берегти, чому заохочує бідність, стимулює неробство, сприяє тіньовій економіці, озолочує олігархів, знищує середній клас? Тільки щоб "підлаталися" на цьому геніальні винахідники таких блискучих схем? І щоб зубожілий електорат на виборах знову віддав голоси "благодійникам"?
Чи не для цього уряд планує ще збільшити витрати з бюджету на "безплатні" ліки нещасним хворим (причому в переліку медикаментів для реімбурсації є досить дорогі зарубіжні препарати, за які потрібно доплачувати до 50% їх вартості, а дешевих вітчизняних аналогів немає) - замість створення системи надання доступної і якісної медичної допомоги та законодавчого встановлення граничної рентабельності для аптек, яких у великих містах уже більше, ніж крамниць? І чи не для того, щоб народ більше довіряв без міри щедрим обіцянкам "реформаторів", ЗМІ почали доповнювати словосполучення "т.в.о. міністра охорони здоров'я Уляна Супрун" солідним визначенням "доктор"? Це вчений ступінь? Однак пані Уляна дисертації не захищала (Вікіпедія вказує на її, вочевидь, американську посаду - "молодший клінічний професор", яка не є вченим ступенем). Професія? В Україні такої немає, а є - лікар. Тоді що це? Може, маркування кола "своїх" віце-прем'єр-міністра з гуманітарних питань В.Кириленка? У нього ж дружина теж доктор - правда, з педагогіки, а не з медицини. Такі перегуки з минулим: ще ж недавно був у нас "проффесор" і академік неіснуючої Каліфорнійської міжнародної академії - він же доктор економічних наук, він же письменник із найвищими гонорарами, він... Утік з країни. Вигнали. Та, мабуть, така коротка пам'ять у його наступників у владних кріслах, що потрібен не так лікар, як оздоровчі процедури від громадянського суспільства - типу масажу нижче спини: дуже помічне у тяжких клінічних випадках.
І тоді може з'ясуватися, що не така вже безнадійна наша влада. Провела ж Євробачення бездоганно, як відзначив керівник цього європейського конкурсу Ян Ола Санд. Задорого як для країни, що воює, - аж за 30 млн євро, здебільшого з дірявого державного бюджету, проти дев'яти переважно приватних спонсорських мільйонів торік у шведському Стокгольмі, - але ж бездоганно. Хоча це, можливо, тому, що - напоказ, для інших, для чужих. Для своїх же - народу, держави - руки все не доходять. А як доходять, то аж пальці знати.
Хоча, може, все від того, що це ми для цієї влади насправді - чужі? Але ж ми дали їй шанс стати нашою. І ще не втратили надії.